Звільнення Херсонщини від російських окупантів: як жителі Білозерщини наближали прихід ЗСУ

Початок листопада 2022 року назавжди закарбувався у пам’яті мешканців правобережної Херсонщини. Адже саме в ці знаменні дні ЗСУ вигнали російського агресора з населених пунктів нашої малої Батьківщини.

Яким запам’ятали день звільнення від окупації жителі Білозерської та Станіславської громад та як саме сміливі патріоти наближали прихід Сил оборони України – читайте у нашому ексклюзивному матеріалі.

Незламні надеждівці допомагали ЗСУ в оточенні ворога

Староста Надеждівського округу Олександр Івченко був незаконно затриманий та ув’язнений загарбниками РФ у вересні 2022 року. Проте не розказав ворогу нічого про групу своїх товаришів по допомозі ЗСУ.

«Розумієте, ми вчилися «на ходу», коли зрозуміли, що разом наша інформація для ЗСУ точніша і результати роботи по ворогу є. Тож ми із місцевими підпільниками збирали дані про розташування окупантів, про їх військову техніку та передавали по різних каналах в українські спецслужби», – ділиться староста.

Олександр Івченко отримав важкі травми після перебування у російській катівні, тож день звільнення Надеждівки зустрів вже у Миколаєві. У сусіднє місто його перевезли на лікування українські військові, які зайшли в село 10 листопада 2022 року.

«На жаль, цей святий день я не зміг зустріти вдома. Після того, як побував на підвалі у «асвабадітєлєй», почувався дуже погано. А потім мене перевезли на лікування.

Але знаю, що люди в селі були дуже щасливі, що наші прийшли. Тож намагалися нагодувати, пригостити: різали курей, качок, у школі та садочку організували приготування їжі. Це було свого роду змагання – хто краще пригостить бійців», – згадує лідер громади.

Надеждівські господині готують для ЗСУ

Місцевий мешканець Василь Васильович Тищенко розказав нашому виданню, як згуртувалися надеждівці для спротиву російським загарбникам під час окупації.

«Я майор у відставці, а, як ви знаєте, колишніх військових не буває. Тож з самого початку вторгнення Росії я очолив місцеву тероборону. У мене залишилися певні контакти у спецслужбах та правоохоронних органах. Ми у Надеждівці зрозуміли, що зараз наш спротив може бути інформаційним. Чим ми з товаришами і займалися: передавали, куди треба, відомості про кількість військових у селі, про техніку. Причому мережа наша була і в Білозерці, і в Херсоні», – згадує активіст.

За словами Василя Васильовича, більшість місцевих жителів підтримувала Україну, тому, можливо, й здогадувалися, що йде підпільна робота на користь ЗСУ. А потім «прилітає», куди треба. Проте знаходилися і зрадники, які доносили на свідомих українців.

«Так вони, ці «ждуни», дуже лякливі, жоден не здав, хоча могли б. Але вже наприкінці вересня, коли Сан Санича, нашого старосту, забрали на підвал, катували там,то і до мене заявилися. Одне «мурло» по п’яні заявило на мене, що я ж колишній військовий, так що точно допомагаю ЗСУ.

Прийшли окупанти додому зі «шмоном», людей 15, перевернули все догори дригом, зламали мені ребра і руку. Але ніякого компромату на мене не знайшли, бо я все це міг приховати. Навіть коли щось передавав нашим, то дружина стояла, чатувала, щоб ніхто не бачив. А телефони я ховав. Так і на обшуку – побили вони мене, але не забрали, я казав, що я пенсіонер, оно кури, качки, квіточки. Думав, що хоча б вдома помру. Потім довго лікувався бджолиним прополісом та умором, робив компреси, але все одно кістки неправильно зрослися. І тільки, коли наші зайшли в село, військовий хірург Сергій Васильович допоміг мені, вправив все, що треба», – ділиться колишній військовий.

Василь Васильович пригадує, що вже на початку листопада до надеждівців доходили чутки про те, що ЗСУ близько: відбувалися бої у Правдиному, потім Сили оборони України визволили Миролюбівку.

«Коли до нас зайшли українські військові, то все село зустрічало визволителів із квітами та прапорами, це було неймовірно, що ми дочекалися. Ми знали і робили все для того, щоб наблизити цей день.

Наші бійці звернулися до мене за допомогою, бо їм передали мій позивний. Староста у цей час, на жаль, нічим допомогти не міг – Сан Санич ледве живий був, потім його вивезли на лікування. А я почав організовувати харчування і розміщення військових у школі та садочку. Тоді у нас, завдяки окупантам, не було ні світла, ні газу, ні води, але ми змогли розв’язати проблему. Все село допомагало годувати військових, десь до нового року, люди нічого не жаліли: приносили харчі, посуд, постільну білизну, матраци», – згадує чоловік.

Також на час відсутності Івченка, Василя Васильовича призначили виконувати обов’язки старости. Це були непрості часи, коли треба було «з нуля» підіймати всі комунікації.

«Попри складність ситуації, наші хлопці всі разом відновлювали і газ, і світло, і водопостачання. Звісно, потім обласні служби все це запускали, але ми змогли в короткі терміни повернути нормальні побутові умови для проживання у селі. Волонтери нам привозили продуктові набори. Потім і люди стали повертатися, Надеждівка знову ожила», – говорить Василь Васильович.

Надеждівський фермер на ім’я Сергій усю окупацію провів удома. Але щодня працював на майбутню перемогу над ворогом.

«Співпрацював із нашими хлопцями, на велосипеді їздив, вираховував, хто, де та які машини пройшли. За мною кілька разів приходили окупанти, думаю, у селі здогадувалися, що я робив. Проте я казав кацапам, що вже виїжджаю з села. А сам ховався на якийсь час, а потім знову збирав інформацію», – ділиться активіст.

У переддень звільнення села від окупантів пану Сергію подзвонив товариш і натякнув, що «незабаром буде свято».

«І тут я 10 листопада чую – броня гуде, причому так тихенько, делікатно, не те, що російські військові на швидкості скаженій ганяли по селу. І точно, наші прийшли! Ми одразу домовилися про Івченка, старосту нашого, щоб на лікування його вивезти. А потім почали облаштовувати побут і харчування для військових», – говорить чоловік.

Також Сергій допомагав ЗСУ знаходити ворожі схованки з боєприпасами на околицях Надеждівки.

«Ми по степах з військовими ходили, збирали БК, де ховали їх окупанти. Я степи знаю, як свої п’ять пальців, тож і зараз надаю допомогу, яку потрібно», – каже фермер.

Надеждівська активістка Олена

«Для мене кожний український солдат – рідний»

Жителька Надеждівки на ім’я Олена не стримує сліз, коли згадує 10 листопада 2022 року.

«Ми почули, що Правдине та Миролюбівка вільні, діти нам повідомили, а тут бачимо – українські БТРи. Боже, це найщасливіший день! Для мене кожний український солдат – рідний!», – говорить жінка.

Пані Олена одразу активно долучилася до організації харчування для підрозділів ЗСУ, що розміщувалися у Надеждівці.

У період окупації мужня жінка разом з чоловіком збирала інформацію про російських військових і передавала дані українським спецслужбам.

«Із перших днів великої війни знайомі мої, які жили неподалік Антонівського мосту, дивилися, що куди їхало, скільки якої техніки ворожої. Бо чоловік її – військовий, воював в АТО, розбирається у цьому. Ми ділилися інформацією з нашими військовими. Також вийшли на Миколаївську ОВА, на СБУ, а потім вже нам порадили конкретних людей, з якими ми співпрацювали», – згадує активістка.

За словами пані Олени, окупанти стояли біля села по лісосмугах. Тож надеждівське підпілля фіксувало ці місця, також партизани їздили до Білозерки та Херсона.

«Спочатку було жахливо страшно, а потім перестали лякатися, так нас Сан Санич згуртував, що ми до визволення збирали інформацію для ЗСУ. Хоча різне було: десь у вересні на блокпосту мій паспорт сфотографували та передали до ФСБ, бо їм не сподобалося, як я з ними розмовляла. А колись, теж на блокпосту, не встигла телефон заховати. Якщо б був Інтернет, то вони там багато цікавого для себе побачили, але Бог вберіг», – ділиться жінка.

Пані Олена пригадує, що морально підтримував односельців і український прапор, який висів на сільраді. Його кілька разів намагалися зняти окупанти. І зробили це аж перед своїм псевдореферендумом, на який у селі майже ніхто не пішов.

«А так я їздила до сестри у Білозерку, бо там був Інтернет, щоб передати інформацію. Ми часто збиралися своєю групою в селі, коли пасли корів, щоб обмінятися новинами, дізнатися щось про події на фронті. Така у нас там політінформація була», – згадує підпільниця.

Наразі пані Олена продовжує організовувати допомогу військовим: це і плетіння маскувальних сіток та «кікімор», і приготування різноманітних смаколиків для хлопців.

Надеждівські господині готують для ЗСУ

«Робимо, що можемо, кожний на своєму місці. Зараз найголовніше – підтримувати ЗСУ, бо завдяки їм можемо вільно жити та працювати. У мене нещодавно третя онука народилася – це щастя, що й під час війни з’являються дітки!», – тішиться щаслива бабуся.

Визволення громади наближали близько 15 підпільників із Томиної Балки

Староста Томиної Балки Микола Любченко розповів нашому виданню, що під час окупації місцеві жителі також працювали на Сили оборони України.

«На початку російського вторгнення у селі згуртувалися чоловіки. Знаходили такі місця, наприклад, на горищі будинків, де нас не було видно, а дорога проглядалася. Дивилися, які танки та БТРи йдуть, та передавали нашим, кожний по своїх каналах», – згадує староста.

За словами Миколи Любченка, в опорі брало участь до 15 людей. Імена підпільників староста не називає, тому що деякі з них є чинними військовослужбовцями ЗСУ.

«У багатьох місцевих була мисливська зброя, створили своє ТрО, але потім нас швидко окупували, і відповідні органи дали зрозуміли, що краще збирати інформацію воєнного характеру і таким чином допомагати ЗСУ», – говорить керівник.

Звільнення від російської окупації Станіслава

Найщасливіший день у житті

Староста Олександрівки Наталя Каменецька згадує 10 листопада 2022 року як один суцільний момент радості.

«Наша Олександрівка з початку вторгнення Росії була «на нулі», знаходитися тут було дуже небезпечно. Тож ми жили з чоловіком у Станіславі та іноді, коли окупанти дозволяли зайти в село, навідувалися додому. Так прийшли 7 листопада, 8-го вже не пускали, а 10 листопада ми дізналися, що наші у Станіславі. Там ми їх і зустрічали, бачили, як нарешті у селі було піднято наш український прапор. Ці емоції ніколи не забудеш!», – говорить пані Наталія.

Світлана Мішина з Велетенського прожила всю окупацію у рідному селі. Жінці довелося пройти через 9 обшуків удома, відчути страх за сина та доньку, проте вона не втрачала надії на звільнення.

«Про визволення наше я дізналася від друзів. Дзвонять, кажуть, Свєта, виходь на центральну вулицю, там наші з українськими прапорами. Я спочатку не вірила, думала, що провокація, Але вийшли подивилися – точно наші, військові кажуть: «Не бійтеся, виходьте, тих вже немає!»

Тут всі почали біля магазину збиратися, понакривали столи, пригощали хлопців. На кожній вулиці стояли пригощання, цей день 11 листопада ніколи не забуду», – згадує жінка.

Галина Загідулліна виїхала з окупованої росіянами Білозерки до Одеси ще навесні 2022 року, рятуючи п’ятьох дітей. Проте зв’язок із рідним селищем не втратила і ясно пам’ятає день, коли дізналася про звільнення.

«У цей день я читала повідомлення у місцевій групі у Телеграмі і помітила, що всі вітаються «Слава Україні»! Я подумала: як так, адже при окупантах так не можна було робити, вони контролювали і читали всі місцеві пабліки. Це навело мене на роздуми, що наші вже у Білозерці. Я подзвонила колезі, який жив у Миколаєві, і він мені підтвердив, що це сталося,

Ейфорія була величезна, я дуже переживала, що я не вдома, що не можу пережити цей радісний момент разом із земляками. Запам’яталося, що дивом додзвонилася знайомій, а вона каже: «Таке велике свято, а я підлогу не помила!» Нібито побутові дрібниці, але показує, що для білозерців означав день визволення!», – говорить багатодітна мама.

Олена Бджола