“Зібрати життя із уламків”: як мама загиблого захисника з Посад-Покровського береже пам’ять про сина і рідне село

Олена Демишева збирає своє життя з уламків. На місці, де стояв її будинок, – порожня ділянка. Після російських бомбардувань Посад-Покровського звідси вивезли тонни будівельного сміття. Від колишнього дому залишилися доріжка, яку власноруч виклав її син Андрій, та гараж із його автомобілем та інструментами.

На вцілілому клаптику подвір’я ростуть квіти. Колись тут було близько сорока кущів троянд. Люди приходили до Олени просто сфотографуватися серед них, а вона зрізала для них букети. Тепер вціліли лише два кущі.

Поруч – будинок сина. Точніше, те, що має ним стати. Його зводять на місці зруйнованого: вже є стіни, дах, двері та огорожа. Попереду – внутрішні роботи й опалення.

Але Андрій цього вже не побачить.

7 грудня 2024 року стрілець 47-ї окремої механізованої бригади Андрій Анатолійович Богомольний загинув на Курщині. Майже рік його вважали зниклим безвісти.

3 грудня 2025-го воїна поховали у рідному Посад-Покровському.

Мати загиблого захисника живе на власному, пошматованому війною подвір’ї. Її тимчасовий дім – невеликий модульний будиночок – три на шість метрів, який встановили волонтери-віряни. Поруч – ще один, де оселилася невістка Ірина. Після втрати найдорожчої людини дві жінки тримаються одна за одну.

А Олена продовжує збирати те, що залишилося. Не лише від свого будинку. Від свого життя…

Село

У Посад-Покровське Олена приїхала з батьками та братом ще дитиною. Тут навчалася у школі, працювала, виховувала дітей, багато років була начальницею поштового відділення, а потім стала бібліотекаркою.

І до тепер, коли від того довоєнного, красивого південного села залишилося так мало, вона продовжує зберігати його історію.

Історичну довідку про Посад-Покровське Олена Демишева написала для “Енциклопедичних досліджень НАН України”. Читаючи її, можна побачити село, якого сьогодні майже немає.

До 24 лютого 2022 року в селі працювали ліцей, дитячий садок, будинок культури на 600 місць із танцювальним, вокальним, драматичним, духовим та іншими гуртками для дітей і дорослих. Діяли доросла й дитяча бібліотеки з фондом 12 976 книг, спортивний і тренажерний зали, футбольна команда “Вікторія”.

Мешканців обслуговували амбулаторія сімейної медицини та станція швидкої допомоги. У селі працювали магазини, АЗС, фермерські господарства, консервний цех, пошта, комунальне підприємство та третє відділення управління каналів річки Інгулець. Посад-Покровське було газифіковане, мало водогін.

Для когось все це просто перелік об’єктів інфраструктури. Для Олени – життя. Бо вона була не сторонньою спостерігачкою. Брала участь у всіх заходах, акціях, святах, концертах, виборах, культурних подіях. Можливо, саме тому бібліотека стала для неї не випадковим місцем роботи. До книг Олена тягнулася все життя, а в юності навіть писала прозу.

“Мене привчив до читання батько. І донині зберігаю “Бригантину” Олеся Гончара, яку він подарував і підписав для мене на 16-річчя. Я любила літературу, історію. Мріяла вступити на історичний, та не склалося”, – згадує жінка.

Батько

Батько Олени, Андрій Антонович Дєдух, служив дільничним інспектором міліції у Посад-Покровському.

26 січня 1984 року він загинув під час виконання службових обов’язків.

Тоді на Херсонщині сталася серія пограбувань магазинів. Андрію Антоновичу вдалося затримати злочинців – трьох братів із сусіднього села. Але дорогою до міліції вони напали на нього просто в автомобілі. Жорстоко били молотками та викрутками, які знайшли в автівці. Міліціонер отримав важкі поранення і не вижив. Двом нападникам призначили найвищу міру покарання, третій отримав 15 років ув’язнення.

“Але батька не повернути!”, – каже Олена.

Після його загибелі мама залишилася сама. Олені довелося відкласти мрію про історичний факультет і допомагати родині. Пережити горе та пройти через труднощі того часу сім’ї допомагали односельці, зокрема директор радгоспу та голова сільської ради.

На честь Андрія Антоновича Дєдуха у Посад-Покровському назвали вулицю. Його ім’я, як міліціонера, який загинув під час виконання службових обов’язків, викарбуване і на гранітній плиті біля МВС у Києві.

А коли у Олени народився синочок, вона назвала його Андрієм. На честь батька.

Діти

Після смерті батька Олена багато працювала. Спочатку 15 років – у Посад-Покровському споживчому товаристві, у відділі кадрів. Потім перейшла на пошту, де ще 15 років була начальницею відділення зв’язку. А коли запросили на роботу у Посад-Покровську сільську бібліотеку, з радістю погодилася.

До того часу Олена вже виховувала двох дітей – Андрія та Вікторію. Життя з другим чоловіком не склалося. Треба було самій ставити дітей на ноги. Окрім основної роботи, Олена брала підробіток. Часу на рідних не вистачало.

“Я завжди працювала. Хотіла здійснити мрії дітей, показати свою любов через матеріальне”, – розповідає жінка.

Вона й досі пам’ятає, яким щасливим був Андрій, коли подарувала йому мотоцикл. Та, озираючись назад, Олена розуміє: найважливіше вона все ж передала дітям не речами. Уміння працювати, допомагати іншим, не проходити повз чужої біди… Бо саме таким ріс її син. Андрій був високим, міцним, із вправними руками. Закінчив ВПУ № 2 у Херсоні за спеціальністю каменяр. Умів будувати, ремонтувати, класти труби, проводити воду. А от давати здачі не вмів.

“Бо я йому завжди казала: “Як би там не було – не ображай людей”, – згадує Олена.

Андрій працював касиром-оператором на АЗС Shell у Посад-Покровському. До роботи ставився дуже відповідально. Одного разу його навіть відправили представляти Херсонщину на одному із заходів і нагородили.

А після роботи він поспішав допомагати іншим. Щось привезти, відвезти, комусь обробити город. Андрій купив мотоблок і орав односельцям землю.

“Люди питають: “Скільки ми тобі винні?” А він: “Та нічого!”, – пригадує Олена.

Усі в їхній родині любили працювати на землі. До війни Олена садила картоплю, вирощувала овочі, тримала курей, качок. Андрій захоплювався кролівництвом.

Його руки завжди були чимось зайняті. І, мабуть, саме тому тепер Олені так важко дивитися на гараж, де стоїть автівка, яку Андрій купив за два тижні до великої війни, та все, до чого він торкався…

Війна

“Мамо, з Херсона зарево!.. Мабуть, щось сталося!” – з цих слів сина для Олени почався ранок повномасштабного вторгнення.

А через кілька тижнів війна прийшла просто на їхню вулицю.

14 березня російські війська почали обстрілювати Посад-Покровське з мінометів. 15-го – скинули перші авіабомби. Після цього люди почали виїжджати. За три-чотири дні село спорожніло.

Посад-Покровське стало фактично першою нульовою точкою Херсонщини на межі з Миколаївською областю. Вісім місяців російські війська обстрілювали його всім, чим могли. Але захопити не змогли.

Олена виїхала разом із сином та невісткою на Вінниччину. Донька Вікторія ще деякий час залишалася в окупованому Херсоні, а потім змогла евакуюватися до Львова, і Олена переїхала до неї.  Андрій із дружиною Іриною невдовзі поїхав до свого рідного батька в Ярмолинці.

Але після звільнення Херсона родина майже одразу повернулася додому. 13 листопада 2022 року вони знову стояли на своєму подвір’ї. Будинки були зруйновані. Усе навколо – в уламках і смітті. Три дні вони намагалися врятувати хоч щось: розбирали завали, виносили речі, прибирали. Але залишатися тут було неможливо. Наближалася зима, не було де жити. Довелося їхати знову.

Бібліотека

У квітні 2023 року Олена приїхала додому і оселилася у Чорнобаївці. Повернулася на роботу, увійшла до складу комісії, яка обстежувала пошкоджене житло. Але постійно їздила в Посад-Покровське.

Там залишилася її бібліотека. Вона ходила серед руїн і перебирала книги. Російський книжковий фонд списала. Те, що можна було врятувати, накривала плівкою. Згодом у село привезли модульні будиночки. Один віддали під бібліотеку, другий – під будинок культури.

І Олена знову взялася за свою справу. Оголосила збір книг. Посилки почали приходити з усієї України. Олена із захопленням забирала коробки з “Нової пошти”, розпаковувала їх, розкладала новенькі книги.

Сама зробила стелажі. Сама їх пофарбувала. Згодом виграла проєкт на 40 тисяч гривень – знову для бібліотеки та закупівлі книг.

Вона вела Facebook-групу бібліотеки. Там було близько 700 підприсників. Ще до війни Олена створила у бібліотеці невеликий музей. Збирала старовинні речі – прялку, рогачі, черепки. Тепер вони лежать у гаражі та сарайчику, накриті плівкою. І це теж частина того, що вона намагається врятувати.

 А потім Андрія мобілізували…

Син

 Після звільнення Херсонщини Андрій повернувся до Посад-Покровського й влаштувався у фірму, яка відбудовувала людям зруйновані будинки. Згодом його мобілізували.

Із дитинства Андрій мав інвалідність – погано бачив на одне око. Але документ, який це підтверджував, згорів у будинку під час обстрілів. Новий він робити не став, а рідним заборонив те афішувати.

А пізніше, коли просили перевестися у інший підрозділ, де буде легше служити з його вадою, і навіть прийшов запит з другої частини, розсердився й відмовився

“Як я буду дивитися в очі хлопцям? Як я їх покину?”

На навчанні, попри проблеми із зором, Андрій дуже добре стріляв. Так він став стрільцем у 47-й окремій механізованій бригаді. Одного разу зізнався Олені:

“Мамо, мені подобається служба. Це справді моє. Тут я зустрів таких, як сам”.

Вона слухала його і ніби по-новому пізнавала власного сина.

“Я навіть не знала, що мій син такий мужній!”

Багаття

У Андрія були прості захоплення – город, тварини, рибалка. А ще він любив сидіти біля багаття. Не обов’язково щось готувати. Просто розпалити вогонь, сісти поруч із рідними й говорити.

“Біля багаття ми планували далеке й близьке майбутнє, спілкувалися, згадували рідних, – розповідає Олена. – У Андрія були свої мрії та плани. А я хотіла онуків. Хотіла, щоб діти були щасливі…”

Після бойового злагодження Андрій служив на Сумщині. Згодом його відправили на Курщину, у Суджанський район. Там він разом із побратимами отримав бойове завдання.

Перший вихід не відбувся. Другий –також. На третій Андрій пішов уже не зі своїми хлопцями, а з військовослужбовцями іншого підрозділу. Це було село Новоіванівка Суджанського району. Побратим Андрія вийшов із позиції. А він – ні.

7 грудня 2024 року Андрій Богомольний не повернувся із завдання.

Чекання

Для Олени почався рік болю і очікування, протягом якого слово “загиблий” вона прийняти не могла. Син офіційно вважався зниклим безвісти. Але побратими та командир надій не давали.

Попри те Олена разом із донькою Вікторією та невісткою Іриною шукала його всюди, де тільки могла. Зверталися до міжнародних організацій, їздили на акції до Києва, Миколаєва, Львова. Вікторія особливо наполегливо боролася за брата. Вони з Андрієм із дитинства були дуже близькими, і Віка не уявляла, що його вже немає.

Командир хотів представити Андрія до посмертної нагороди. Олена відмовилася. Вона сподівалася, що син живий. Побратим, який вийшов із тієї позиції, розповідав про Андрія зі сльозами.

“Якби не ваш Андрій, і нас би не було! Такого як він, я ще не зустрічав!”

На щиті

Андрія повернули під час великого обміну тілами загиблих. Тоді додому на щиті повернулися близько 6000 воїнів.

Його вдалося ідентифікувати за ДНК. Збіг – 99 відсотків. У довідці про смерть зазначено: “сполучена травма голови та тулуба, ушкодження внаслідок воєнних дій, спричинені іншими видами вибухів та уламків”.

Але для Олени цього недостатньо. Вона досі не знає, як саме загинув її син.

“Я не знаю, як він загинув…. Чи одразу, чи мучився, чи замерзав на тій холодній чужій землі…”

І вона не може втекти від цих моторошних думок…

3 грудня 2025 року Андрія Богомольного поховали у Посад-Покровському – поруч із дідусем-міліціонером.

У цій родині смерть тричі приходила через війну та службу. Дід Олени Дєдух Антон Дмитрович загинув під час Другої світової війни, у 1945 році в Німеччині.  Батько Олени, Андрій Антонович Дєдух, трагічно загинув у 1984 році під час виконання службових обов’язків. Андрій – син Олени – загинув на фронті у 2024-му, через сорок років після смерті дідуся.

Три покоління чоловіків. Три покоління захисників. І пам’ять, яку Олена носить у серці.

Уламки

У будинку Олени немає більшості речей, які колись тішили око. Але залишився гараж, автівка, інструменти Андрія. Доріжка, яку він власноруч виклав плиткою. І собака Джессі, яку Андрій любив і якою Олена з невісткою досі опікуються.

Невістка Ірина наразі працює у травматологічній хірургії в Миколаєві – чергує доба через дві. У вільні дні вони разом пиляють дрова електропилою, яку придбали вже без Андрія. Цього року волонтери подарували їм генератор. Жінки досі вчаться давати з ним раду. Тепер багато побутових справ доводиться брати на себе – навіть тих, які раніше були чоловічою роботою. Виходить не завжди, але вони вчаться справлятися самі.

У найважчі моменти поруч з Оленою її брат Віктор і його дружина Світлана. Вони теж втратили дім у Херсоні – російські обстріли знищили їхнє житло, тож тепер подружжя винаймає будинок у сусідньому Благодатному. Віктор працює у Посад-Покровському – у будівельній бригаді, яка відбудовує будинки на місці зруйнованих. Світлана щодня ризикує, добираючись до Херсона, де працює у лікарні імені Тропіних.

У цій родині ім’я Андрій стало своєрідною ниткою, що з’єднує покоління: Віктор також назвав свого онука Андрієм – на честь їхнього мужнього батька-правоохоронця.

А на маленькому столику в модульному будиночку Олена створює свої квіти. Вона робить світильники з ізолону, виготовляє квіти пам’яті для Алеї Героїв.

Олена каже, що це її віддушина. Поки руки зайняті роботою і створюють красу, тривожні думки хоча б не надовго відступають…

Не так гучно!

Після смерті Андрія Олена звільнилася з роботи. Повернутися до колишнього життя вже не змогла. Каже, що, можливо, могла б волонтерити. Допомагати людям. Робити те, що вміє. Але є речі, які змінилися для неї назавжди.

Їй особливо болить людська байдужість.

Коли бачить гучні святкування, розваги, веселощі, які демонструються у соцмережах, думає про тих, хто в цей самий момент чекає звістки про рідну людину або вже переживає втрату. Бо десь є мати, яка чекає сина. Десь родина досі не знає, що сталося з їхньою рідною людиною. А хтось вже не поверне її ніколи…

“Ну як можна бути таким глухим до чужого горя? Я розумію, життя триває. Але, будь ласка, не так гучно!”

Олена каже, що через це перестала поважати багатьох людей. Але сама байдужою не стала, і готова допомагати людям.

Залишаюся

Зараз у Посад-Покровському живе близько 800 людей. До війни було понад дві тисячі. Із 940 будинків після звільнення майже не залишилося цілих. Житловий фонд був знищений приблизно на 90 відсотків, інфраструктура – повністю.

Та навіть будинки, які вже вдалося відбудувати, знову зазнають пошкоджень від дронових атак ворога.

Олена бачить це щодня. Але їхати з села не хоче.

“Я не хочу їхати з Посад-Покровського. Тут могила сина. Тут його дім”.

На фасаді нового будинку Андрія вона мріє зробити мурал в пам’ять про нього. Її власний дім за програмою відбудови поки навіть не починали. Можливо, вона зведе і його. А можливо, житиме в будинку сина, коли той нарешті добудують.

Поки що сама не знає, як буде далі. Донька Вікторія подала історію брата на проєкт “Пам’ять в обличчях”. Прапорець на знак його шани майорить на Майдані Незалежності в Києві. На сільській дорозі висить банер із портретом Андрія Богомольного.

І в серцях рідних живуть слова Андрія, по які розповіли матері його побратими:

“Краще я буду тут захищати свою землю і зупиняти ворога, ніж він прийде до моєї сім’ї, до мого дому. Я прийняла вибір сина. І я дуже ним пишаюся”, – каже Олена.

Тепер вона і справді збирає своє життя з того, що залишилося. Але є те, чого не повернути.

Андрію було лише 37… Він більше не забіжить до мами вранці поснідати. Не допоможе по господарству. Не сяде біля багаття, щоб поговорити про майбутнє.

“Мені мого синочка дуже не вистачає, – тихо каже Олена. – Все можна відновити і почати знову. Життя – ні!.. “

Ірина Квітка