Євгенія Яківна Яхно донедавна була однією з останніх, хто залишався в зруйнованому селі Янтарне. Уже кілька місяців крихітний населений пункт, що знаходиться за чотири кілометри від Білозерки, ворог прицільно знищує артилерією та дронами. Горять людські помешкання, городи, господарства.
Але навіть під обстрілами, ремонтувавши свій будинок після чотирьох “прильотів”, Євгенія не виїжджала з села. Та врешті, 14 серпня, тьотю Женю – так щиро називали 73-річну жінку тутешні мешканці – довелося буквально рятувати, вночі вивозячи з-під вибухів.
Як це було і чому її так довго тримало село без людей? Ми дізналися про це вже тоді, коли Євгенії Яхно вдалося переїхати в більш безпечне місце.
«Чому я звідси не виїхала раніше? – перепитує привітна жінка. – Так я б і зовсім нікуди не вибиралася! Вдома ж усе одно краще. А ще я тут котів і собак доглядала. Жаль хвостатих: люди поїхали, а вони бігають голодні по селу, господарів шукають. От і варила їжу і своїм, і чужим. Разом з односельцем, який теж залишався в Янтарному, ми доглядали за будинками. Навіть гасили вогонь разом із пожежними, коли хати горіли після вибухів. Та хіба все врятуєш?!»
Євгенія Яківна згадує, як у 1982 році приїхала до гарного асфальтованого Янтарного, як звила тут сімейне гніздечко з коханим чоловіком, як народила й виховала двох чудових донечок.
«Спочатку я працювала в клубі, бо мала культпросвітню спеціальність, а потім пішла на виноградники. Там почала добре заробляти: у хату газ провели, опалення встановили. Все мали для життя… Янтарне, хоч і маленьке, а раніше славилося своєю продукцією на всю країну. Тут був відомий винзавод: виробляли вина, коньяки. Тутешні люди мали роботу, та ще й заробітчани приїжджали, навіть з тієї ж росії. Усіх ми приймали, жили дружно, а бач, як воно повернулося!» – роздумує жінка.
Найбільше вона радіє тому, що її донечки та онучки зараз у безпеці. Старша Наталя живе в Чикаго (США), молодша Олена мешкала в Білозерці, але через війну покинула домівку й виїхала до Івано-Франківська. За кордоном проживають і три онучки Євгенії Яківни. Жінка зізналася: хоча й кликала її донька на західну Україну, покинути свій дім вона так і не змогла. Тут поховала чоловіка, тут наче приросла до землі корінням. А коли і поїхала на якийсь час у Білозерку до двоюрідного брата, місця собі не знаходила, доки не повернулася додому.
За словами Євгенії Яхно, до повномасштабної війни в Янтарному проживало 180 людей, половина виїхала у 2022 році, ще частина – з окупації. А ті, хто залишився, переховувалися від росіян по підвалах, старалися не пересікатися й не перечити ворогу. Дуже хотіли діждатися своїх. А наприкінці 2023-го, коли ще люди не встигли натішитися звільненням, росіяни почали вкривати село вогнем. Місецеві знову залишали Янтарне…
«Спочатку нас залишилося кілька десятків, потім одинадцять, потім четверо, потім двоє…», — з сумом каже жінка.
Останні місяці життя в селі стало смертельно небезпечним.
«Вони просто били зі всього, я вже й на світ Божий вийти не могла! — хвилюючись, розповідає Євгенія. – І лише дякуючи сміливим мужнім хлопцям, я тут, я з вами говорю, я жива!»
Жінка пережила не один обстріл, після «прильотів» розгрібала сміття, як могла ремонтувала хату – латала двері, вікна, дах. Але останній вибух був настільки сильним, що Євгенію Яківну контузило, оглушило, і тепер у неї проблеми зі слухом.
Наразі вона мешкає в Білозерці, лікується, займається оформленням допомоги. Уже їздила до лікаря-отоларинголога в Херсонську обласну лікарню, планує відвідати й невропатолога в Білозерці, бо пережитий жах дається взнаки і впливає на самопочуття та здоров’я. Щира тьотя Женя просить подякувати всім, хто допомагає з продуктами, речами, дровами.
«Чуйні люди поселили мене в хаті своєї доньки, яка виїхала. Наша виконувачка обов’язків старости Ксенія Мішина допомагає з оформленням допомоги, піклується, привозить продукти і як може, підтримує морально. Скільки у нас хороших людей, а які мужні воїни! Вони тримаються, і ми повинні!» – говорить врятована жінка.
До речі, їй вдалося вивезти з Янтарного і своїх домашніх улюбленців — чотирьох котів і дві собаки! Але й досі чуйна людина хвилюється і просить врятувати сусідських покинутих тварин, котрі залишаються в селі.
Сьогодні Євгенія Яківна щиро вірить у те, що її хата вціліє, і вона повернеться додому.
«Треба просто набратися терпіння, перечекати, витримати, і Господь допоможе!» – наче вмовляє себе та інших.
Вірячи простим словам людини, яка стільки пережила, на душі й справді стає світліше!
Ірина Квітка
Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network