Життя без нього. Відверта розповідь матері Героя України Данила Звонарьова

Його більше немає. Сина, який наче вчора приїздив у відпустку, пив чай на кухні, дарував квіти, обіймав і показував смішні відео… Слова про загибель не вкладалися в голові – ні тілом, ні душею вона не могла їх прийняти. А коли усвідомлення все ж прийшло, жіночий крик розірвав нічне херсонське небо.

Як витримати страшну звістку? Як дозволити болю оселитися в материнському серці? Як, долаючи ріки сліз, відчай та небажання жити, знайти сили продовжувати свій шлях без рідної дитини?

Ірина Миколаївна Данник з Чорнобаївки, мама Героя України Данила Звонарьова, погодилася на цю важку розмову – про прийняття втрати, материнську любов і надлюдську силу тендітної жінки жити далі.

Старший сапер 79-тої окремої десантно-штурмової Таврійської бригади  Данило Звонарьов виконував надскладні бойові завдання: робив проходи в мінно-вибухових загородженнях ворога, мінував передній край оборони, брав участь у штурмових операціях та евакуював поранених і загиблих під щільним вогнем.

23 липня 2023 року, під час мінування переднього краю оборони в районі Мар’їнки, група, у складі якої був Данило, потрапила під прицільний артилерійський обстріл. Не розгубившись, він накрив своїм тілом двох побратимів і врятував їм життя. А сам загинув від численних осколкових поранень.

21 листопада 2024 року Указом Президента України №556/2024 Данилу Валерійовичу Звонарьову було присвоєно звання Героя України (посмертно) з врученням ордена “Золота Зірка”.

Втрата. Крик у небо

“Почалося все 5 липня… Я збирала свого молодшого сина в табір до Польщі. Метушилася, поспішала, зачепилася за диван і зламала мізинець на нозі. Якраз зателефонував Даня з фронту. “Мамо, ну ти даєш!” – щиро відреагував він. Того дня мені наклали гіпс, стало трохи легше, а вже вночі знову задзвонив телефон. Це був Даня. Чомусь стало страшно – я боялася відповісти. А коли натиснула, почула: “Мамо, а зроби мені чаю!”. Швидко на милицях дісталася до вікна – і почула гул дизеля. Він примчав додому з Мар’їнки… Приїхав у відпустку, хотів зробити мені сюрприз…” – пригадує Ірина Миколаївна.

Тепер жінка чітко пам’ятає всі події того спекотного липня 2023-го — місяця, що розділив життя навпіл. Кожну мить вона носить, мов перлини, нанизані на нитку, що проходить через її серце. Мама загиблого Героя згадує: протягом усієї відпустки Данило кудись поспішав. Хотів побачити друзів, знайомих, ремонтував разом із батьком автівку, яку нещодавно придбали для фронту. 15 липня в нього був День народження — виповнилося 25. Поки Ірина була в магазині, він залишив їй вдома букет квітів і поїхав до друзів в Одесу. “Ма, не ображайся, відсвяткуйте там без мене”, – сказав тоді по телефону. 18 липня повернувся додому.

“Того вечора ми довго сиділи на лавочці у дворі. Даня не поспішав, був відвертим, наче відкривав мені душу. Таке траплялося рідко. Зазвичай він говорив лише веселі речі, показував смішні відео з фронту… Тому, затамувавши подих і боячись вставити невірне слово, я слухала про те, як пахне зброя, забрана з російських трупів, як це – спати у розбитих гаражах на холодних піддонах, вкриваючись дитячими ковдрами, які хтось залишив на згарищах…”

Уперше вона почула від сина історію про побратимів, яких намагався врятувати: вони їхали разом на БТРі, але після обстрілу авто перекинулося саме на той бік, де сиділи хлопці. Вони загинули. Після цього Даня вибив на литці тату з палаючою свічкою – в пам’ять про друга з позивним “Горинич”.

“Я знала, що він виконує надважкі завдання – заходить у тил ворога, мінує території, евакуйовує поранених і загиблих… Але слухати про це було нестерпно. “Як же усе це витримати?!” – кричала подумки, навіть поглядом не виказуючи тривогу. Та серце утішалося: головне, що живий. Живий! А вранці він знову поїхав на фронт”, – продовжує розповідь Ірина.

Щодня вона отримувала від Данила “плюси” й голосові повідомлення: “Усе добре”. Вони були її щоденним ковтком повітря, дозволяли згадувати теплі миті й повертатися до звичного стану чекання.

У той пізній липневий вечір Ірина згадувала, як разом із молодшим сином Ігорем їздили до міста, де Данило проходив бойове злагодження. Там він був поселив їх у найкращому готелі, водив у кафе, пригощав смаколиками… Ці світлі спогади розірвав сигнал із месенджера. Ірина побачила на екрані фото Даниного друга Олега. Вона ще не запідозрила нічого лихого.

“Я не знаю, як вам це сказати… – почувся втомлений голос побратима. – Його більше немає…”

Материнське серце стислося й повільно покотилося в прірву. Вона вийшла на вулицю й закричала просто в небо.

Прийняття. Навчитися жити з болем

Як це можливо?! Ще вранці Даня говорив із нею телефоном, сповнений сил і рішучості, розповідав про чергове бойове завдання. Ні, вона не могла повірити!

“На впізнанні я кричала… дуже. Мене обливали холодною водою. Але це був Даня. Його ліва частина тіла була понівечена, а рука – відірвана…” – згадує Ірина.

Почалися дні в тумані – ридання, заспокійливі таблетки, організація поховання. На прощання з Данилом прийшло понад 500 людей. Здавалося, вся Чорнобаївка стояла навколішки. Приїхали його друзі з родинами, побратими, які називали Ірину Миколаївну мамою Ірою. Вона намагалася зробити все якнайкраще: домовина, квіти, обід… Усе – для Даньки!

Коли молодшого сина Ігоря покликали попрощатися з братом, він утік. Хлопця знайшли на далекому кінці кладовища: 16-річний юнак ридав біля чужої могили. Згодом він повернувся додому пострижений налисо – так, наче разом з волоссям зістриг із себе біль, приймаючи нову нестерпну реальність: Данила більше немає.

Поки тривала підготовка до поховання, Ірина ще якось трималася. А от коли настало справжнє усвідомлення, вона ходила по дому зі своїм довгим шарфом у руках, думаючи, куди його закинути… Чоловік був поруч, намагався зупинити, підтримати.

“Я знала, як горює за Данею і його рідний батько Валерій. Ми розлучені, кожен має свою родину, але завжди підтримували добрі стосунки. Бо мали найдорожче – нашого Даньку. Він дуже сильно любив свою родину – бабусь, дідуся, молодшого брата по батьковій лінії Сашу, сестричку Іру, свою рідну тьотю Вікторію.  Ми вдячні усім Даніним друзям, керівництву і працівникам Чорнобаївської сільської ради, щирим добрим людям, які допомогли нам у найважчі хвилини і продовжують підтримувати дотепер”, – каже Ірина.

Якось Ірина побачила у Facebook інформацію про Полтавський центр допомоги родинам загиблих “Вихід є”. Подала заявку – і отримала запрошення. Дванадцять днів вона перебувала в центрі, де з нею працювали психологи. Вони допомогли їй побачити реальність і повернули до життя.

“Я зрозуміла: Даня не хотів би, щоб я так жила. Він був таким життєрадісним! – каже Ірина. – Тому на 40-й день я запитала у настоятеля нашої Української православної церкви, чи можна зняти чорну хустку. “Звісно, знімайте!” – упевнено відповів він. Я завжди звертаюся до нього. Можу просто зателефонувати, сказати, що мені погано, – і почути у відповідь: “Приїжджайте”.

Сім’я передала дві автівки у військову бригаду Данила, речі сина Ірина роздала нужденним, а частину – за порадою капелана – іншому воїну, який йшов на фронт.

“Коли прийшло усвідомлення, що біль уже не вщухне, я дізналася, як саме загинув мій син. Його група потрапила під мінометний обстріл ворога. Даня накрив собою хлопців і отримав травми, несумісні з життям”, – ділиться матір загиблого.

 Місія. Зберігати пам’ять та допомагати родинам загиблих

Ірина згадує, як у серпні 2023-го донька її першого чоловіка створила петицію про присвоєння Данилові звання Героя України. Тоді Ірина днями й ночами поширювала інформацію, до неї долучилися рідні, друзі сина, побратими. І вже через 42 дні петиція набрала понад 25 тисяч голосів.

23 серпня 2024 року жінка отримала офіційну звістку: її синові, Данилові Звонарьову, посмертно присвоєно звання Героя України. Того дня разом з нею плакали всі – рідні, друзі, знайомі.

“Наша петиція все ще була на розгляді, і я не вірила, що це можливо. Лише пізніше дізналася, що командування частини подало своє звернення до Президента. Звісно, я відчула гордість за свого сина. Але водночас почуття накрили з новою силою… Легше не стало…” – зізнається мама Героя.

22 листопада 2024 року Ірина особисто отримала високу нагороду з рук Президента України. А далі жінка, наче підсвідомо, почала ставити перед собою абсолютно нові цілі. У 45 років здала на права, щоб сісти за кермо старенького “Опеля” сина, але згодом зрозуміла: не зможе. Тепер вона їздить на власному авто й слухає музику – так, як це любив робити її Даня.

Рік тому Ірина вступила до Херсонського державного університету, щоб здобути фах психолога. Сьогодні вона працює у відділі соціального захисту Чорнобаївської селищної ради. Щодня допомагає рідним загиблих захисників.

“Я знаю цей шлях і намагаюся витягнути з відчаю інших. Коли допомагаю – наче сама отримую полегшення”, – говорить Ірина.

Зі щемом і ніжністю вона згадує, як Данило любив тварин: опікувався котами й собаками, а ще до війни, коли працював логістом, підібрав дорогою велику дворнягу і заявив: “Це любов!”. Назвав її незвично – Севедж. Пес і досі живе на подвір’ї Данилового будинку. Його неможливо забрати – все одно тікає назад. Наче досі чекає на господаря…

Ірина бере участь у всіх волонтерських, громадських і патріотичних ініціативах, є членкинею Херсонської ради ветеранів. У лютому 2025 року вона замовила білборд із портретом сина-Героя, який тепер прикрашає центральну вулицю Чорнобаївки. Їздила до Житомира, де в музеї десантно-штурмових військ відкрили стенд, присвячений Герою України Данилові Звонарьову. Спілкувалася з викладачами та студентами Херсонського політехнічного фахового коледжу, де планують назвати кафедру на честь загиблого студента.

Мама загиблого воїна продовжує відвідувати кладовище та Алею Слави. Щоправда, вже не щодня, як раніше. Каже:

“Даня б цього не схвалив. Він так хотів, щоб я була щаслива”.

Навіть на відео, яке показала нам жінка, Данило говорить про те, що мріє купити для мами новий дім.

“Але, мабуть, він був народжений, щоб виконати особливу місію. І хоч як мені не важко, я це прийняла…” – зізнається Ірина.

28 грудня 2024 року їй зателефонував Данін побратим Олег.

“Мамо Іро, а Ви стали бабусею!” – поділився радістю.

І вона вперше після загибелі сина розплакалась від щастя. Життя продовжується! Олег хотів назвати свого сина Данилом, але Ірина разом із його дружиною Марією відмовили від цього наміру. Та Олег викрутився: назвав хлопчика Богданчиком, але все одно кличе його Богданею.

Молодший син Ігор навчається в польському університеті. Він носить Данилову футболку й шорти. У родині всі намагаються зберігати пам’ять про Данила – вона живе у кожній дрібничці, в кожному фото і “плюсику” з його повідомлень.

“Я точно знаю, що допомагатиму мамам, які втратили своїх синів на війні, і доки жива, берегтиму пам’ять про свого Данила. Я передаватиму її у спадок. Як велику історію Героїв, які перемогли ворога!” – каже Ірина.

Даня дуже любив свою родину – бабусь, дідуся, молодшого брата по батьковій лінії Сашу, сестричку Іру, свою рідну тьотю Вікторію.  Ми вдячні усім Даніним друзям, керівництву і працівникам Чорнобаївської сільської ради, щирим добрим людям, які допомогли нам у найважчі хвилини і продовжують підтримувати дотепер.

Ірина Квітка