«Жодне фото не замінить батька!» — Оксана Москаленко про життя та бойовий шлях чоловіка

5-річна Настуся підходить до портрета і знову запитує:

«Невже тато більше ніколи не приїде?» Вона знає, що її батько — Герой, що він загинув, захищаючи Україну, і тепер на небі. Але дитяче серце вперто сподівається на диво. Він же був? Був. Приїжджав у відпустку, усміхався, ніжно притискав до себе, а коли поїхав на війну, спілкувався з нею та старшим братиком по відео.

«Жодне фото і жодне слово, яке я кажу своїм дітям, не замінять їм батька», — з цих слів починається наша відверта розмова з дружиною загиблого захисника з Киселівки Федора Москаленка.

Командир мінометного розрахунку 22-ї окремої механізованої бригади, молодший сержант Федір Валерійович Москаленко загинув 17 вересня 2024 року на Курщині. Йому назавжди 47…

Понад 20 років щасливого життя у сонячному Херсоні

«Мій чоловік пройшов чверть століття служби у Херсонському слідчому ізоляторі, побачив окупацію рідної Херсонщини, але не зміг залишитись осторонь війни», — каже Оксана.

Федір родом із Херсона. За освітою — судномеханік. Понад 26 років віддав службі в Державній кримінально-виконавчій службі — працював молодшим інспектором відділу режиму та охорони у Херсонському СІЗО.

А Оксана — з Киселівки. Разом з чоловіком працювала у суміжних структурах: вона — у відділі пробації, він — у СІЗО.

Понад 20 років життя у сонячному Херсоні. Понад 20 років роботи і щасливого шлюбу, в якому народилося двоє чудових дітей: старшому Юрію вже 17, він навчається у Херсонському політехнічному коледжі. А молодшій Анастасії лише п’ять. Тепер дівчинка росте з фото тата й з історіями про нього.

За час спільного життя Москаленки навчилися розуміти одне одного з пів слова.

Тому коли у січні 2023 року Федір вийшов на пенсію, то вже 16 лютого добровільно прийшов до Херсонського ТЦК.

«Я знала, що він піде… Міг залишитись вдома. Міг просто жити, бути з нами… Але так не хотів. Багато не говорив про це, бо взагалі був небагатослівним. Сказав лише: «Я там потрібніший. Не хочу, щоб ворог знову прийшов. Я не зможу цього пережити» — пригадує дружина загиблого.

На той час їхня родина вже переїхала до Киселівки — у Херсоні почалися постійні обстріли.

«Навіть перебуваючи на фронті, він залишався нашою опорою, тихою чоловічою силою»

Спочатку були бойові дії на Донеччині, потім — Курщина. Федір був командиром мінометного розрахунку, служив у 22-й окремій механізованій бригаді.

Ходив на завдання — по 5–6 діб, а потім мав кілька днів перепочинку. Сім’ї майже нічого не розповідав — сприймав війну як важку, але потрібну роботу. Через рік служби отримав статус учасника бойових дій.

«Навіть перебуваючи на фронті, він залишався нашою опорою, частиною дому, такою тихою чоловічою силою. Ніколи не скаржився, підтримував, був надійним, уважним, дбайливим. І як завжди дуже домашнім. Навіть по відеозв’язку примудрявся бавити Настуню, а вона малювала для нього малюнки, робила аплікації…» — з теплою посмішкою згадує Оксана.

Вона каже, що війна змінила її чоловіка як воїна. А для них він залишився таким, яким знали його завжди.

Дуже спокійним, дуже чесним і відповідальним.

«Я могла зірватися, а він завжди вмів погасити конфлікт. Казав: «На дітей не можна кричати. Їм треба пояснювати. Тепер вже не зможу забути ті настанови. Тому стараюся пояснювати. Шкода, що робити це так цікаво і зрозуміло як він, все одно не вмію…» — говорить жінка.

«Коли він отримав поранення — я не знала, що це буде наш найщасливіший місяць»

У травні 2024 року, під час виконання бойового завдання, Федір Москаленко отримав поранення.

Від обстрілу позицій зайнялася трава, і хлопці буквально горіли в тому вогні. Федір отримав глибокі опіки: обличчя, руки, пальці. Але вижив. Це сталося за три місяці до загибелі.

Вже з лікарні він сам зателефонував дружині:

«Трішки обгорів. Але все нормально». А коли його перевели на реабілітацію до Херсонської лікарні, Оксана все побачила на власні очі — глибокі опіки і шрами… Але зараз я розумію: попри те, що трапилося, то був одним з найкращих місяців життя. Бо мій Федір був вдома! Ми багато говорили, разом вечеряли, разом гуляли, діти сміялися поруч…» – пригадує жінка.

Добре майстрував, особливо любив ремонтувати щось по електриці, робити якісь цікаві лампочки, світильники, добре розбирався в комп’ютерній техніці. Навіть сам склав собі комп’ютер.

“Я дивилася, як ретельно він збирав інструменти, як робив цікаву електросистему, встановлював на вулиці умивальник. Йому завжди треба було щось покращити — не для себе, а для нас», — каже Оксана.

3 липня Федір Москаленко знову повернувся на службу. Його підрозділ вже перебував на Курщині, тож поїхав прямо на Сумщину.

«Ми ще встигли поговорити. Але я не відчула тривогу!»

16 вересня Федір телефонував із фронту. Говорили про дітей, про доньку Анастасію — вона зробила для тата чергову аплікацію.

У дітей була своя традиція: робити фото, відео і надсилати татові. А він, коли міг, передивлявся ті повідомлення. Казав, це надає сили боротися далі.

«Він запитував, як минув день, що ми робили, хвалив за якісь дрібнички, досягнення. Моє серце не відчуло біди, я просто чекала… Він пішов на завдання, з якого мав повернутися у понеділок. А загинув у вівторок. Ми вже звикли до 6 діб без зв’язку. Але цього разу… обстріл. «КАБми». Травми — несумісні з життям. Двоє хлопців загинули одразу, двоє вижили — вони й відкопували його тіло…» — розповідає Оксана те, що їй відомо про загибель рідної людини.

Тіло змогли привезти лише через два тижні. Поховали Федора Москаленка у Киселівці. Його портрет встановили на Алеї Слави у Киселівці та у Чорнобаївці.

«Він лежав такий гарний, наче спав… Обличчя та руки зажили після поранення… Я захлиналася слізьми і запитанням: “Ну чому?”

Під час бесіди  з одним із побратимів розплакався, говорив, як їм важко втрачати друзів, розповідав про останні дні Федора та сказав: «Ваш Федя був дуже хорошою людиною: справжнім, сміливим та надзвичайним…»

 Ці слова закарбувалися в моєму серці. Пройшло дев’ять місяців, але рана не гоїться, легше не стає!», — хвилюючись, каже дружина загиблого.

У квітні 2025 року Оксана Москаленко отримала нагороду «Золотий хрест», якою її чоловіка відзначили посмертно. Хоча пригадує: Федір до відзнак ставився скептично.

«Він ніколи не любив нагород. Казав, що воює не заради слави чи медалей. Лише завжди переживав за нас, хотів, щоб ми були в безпеці. А мені завжди хотілося бути ближче до нього…»

«Я зберігаю все, що залишилось»

Федір Москаленко залишив по собі не тільки спогади. У домі досі все дихає ним. Його речі, зроблені ним світильнички, акуратні коробки з інструментами, його подарунки. Його руки, його душа — в кожній дрібниці.

«Я не можу нічого викинути чи віддати… Усе залишаю. Вчинити по-іншому сили не маю», — зізнається Оксана. —  Розумію, його більше немає, але кожна річ пов’язана з ним, кожна дрібничка тепер настільки дорога і рідна. Усі речі і спогади, пов’язані з ними, такі дорогі серцю!» — щиро каже дружина загиблого захисника.

Сьогодні вона надзвичайно хоче зберегти пам’ять про свого чоловіка, який без вагань віддав своє життя за Україну.

Вічна слава Герою!

Ми завжди пам’ятатимемо, що зробив Федір Москаленко для того, аби українці зустрічали новий день!

Ірина Квітка