З Данії до Білозерки: як волонтерка Олена Гузенко допомагає рідній Херсонщині

Білозерчанка Олена Гузенко давно знайшла свій дім у Данії. Вона приїхала до цієї скандинавської країни ще у 2007 році, коли після закінчення Херсонського аграрного університету взяла участь у спеціальній програмі, яка відкривала молодим спеціалістам двері до європейської освіти та роботи.

12 років Олена працювала на данських фермах. Згодом отримала дозвіл на проживання, здобула ще одну освіту, знайшла своє кохання й народила дитину. Та коли у 2014 році росія вдерлася в український Крим, серце молодої жінки заполонили бентежні відчуття. Що буде з її рідною Україною, яке майбутнє чекає її батьків, брата, родину?…

Проте справжнім шоком стало для Олени повномасштабне вторгнення росії.  Звістка про війну змусила її поставити собі єдине запитання: “Що я можу зробити для України?” У ті перші дні вона почала розповідати данцям про війну. Та говорити про біль своєї Батьківщини виявилося складніше, ніж уявляла. Не всі розуміли, що відбувається за тисячі кілометрів.

Однак Олена не здавалася й шукала всі можливі шляхи, щоб допомогти Україні, а особливо рідній Херсонщині, яка була окупована з перших днів війни. Данці були вражені тим, наскільки згуртувалася українська діаспора, щоб активно підтримувати Батьківщину. Це надихало їх самих долучитися до допомоги.

Волонтерська діяльність стала змістом її життя: продукти харчування, техніка, одяг, меблі, засоби гігієни, речі медичного призначення, корм для тварин – усе це їде до мирних мешканців, притулків, лікарень і військових, які боронять Херсонщину. У вільний від роботи і навчання час Олена збирає й звозить допомогу, а далі – сортує, пакує, вимиває і готує її до відправки. Багато вечорів закінчуються для неї майже опівночі, бо потрібно підготувати фуру вантажу на Херсонщину.

“Данія мене вразила!”

 “Мені було 24, коли я опинилася у Данії. Пройшла відбір по українсько-данській програмі й поїхала навчатися у тамтешню сільськогосподарську школу. Правда, це коштувало моїм рідним значних фінансових зусиль – батько взяв у борг суму, що дорівнювала кількох його зарплат. Мені Данія одразу припала до душі. Вразив чудовий клімат і комфортні умови для життя: прозорість системи й толерантність місцевих мешканців. Я серцем відчула, що це те місце, де я хочу жити і будувати своє майбутнє. Навіть пам’ятаю, як у  перші дні, розмовляючи з мамою по телефону, казала їй, що своє життя я бачу саме в цій країні”, – щиро зізнається Олена.

Після закінчення сільськогосподарської школи за скороченою програмою, бо вже мала вищу аграрну освіту, вона почала працювати у тваринництві, на фермах.

“Хоча господарство там було автоматизованим, праця залишалася важкою. Данія – країна сільськогосподарська, проте тутешні мешканці, через низьку зарплатню і невигідні умови, передбачені контрактом, не надто охочі працювати в тваринництві. Тому в ті роки на фермах більшість робітників були з Польщі, Литви, Румунії. З часом цю нішу почали займати українці, які зарекомендували себе працьовитими й розумними. Багато хто ставив собі за мету швидше заробити грошей і повернутися додому. А я думала про те, як отримати перманент (так у Данії називається дозвіл на постійне місце проживання) аби здобути нову освіту і знайти перспективне місце праці”, – розповідає наша співрозмовниця.

Щоб мати право на проживання, їй довелося вивчити всі модулі данської мови, скласти тест з історії Данії, постійно працювати, не залишаючи країну більше ніж на чотири тижні в рік, та дотримуватися всіх законів, не допускаючи жодного штрафу. Лише після отримання перманенту, через 11 років перебування в Данії, Олена змогла вступити до вищого навчального закладу. Так здобула ще одну освіту – індустріально-інженерну, за спеціальністю “програмне устаткування машин”. До речі, виш українка закінчила з високим балом, чим приємно здивувала данських викладачів.

У листопаді 2022 року, після майже двох років очікування, Олена Гузенко отримала громадянство Данії. У країні, що стала їй новим домом, вона зустріла свою другу половинку. Девабушханам або просто Дева народився в Данії, його батько данець, а матір з Індії.  Пара живе разом 13 років та виховує сина Александра – саме так його ім’я звучить данською. Хлопчик, як і його мама, має і данське, і українське громадянство.

“Ти наполовину українець!” – ці слова я часто повторюю своєму сину. Александрові вже дев’ять, але я змалку привчала його до української мови й дуже багато розповідала про свою Батьківщину. Він був в Україні лише один раз… Тоді Александру було всього вісім місяців, та я пригадую, як же смачно він смакував наші херсонські помідори і їв борщ у бабусі Надії в Білозерці!” – каже Олена.

Сім’я оселилася в Центральній Ютландії королівства Данія, в  місті Бранде. Тут разом з чоловіком придбали у кредит затишний будинок, біля якого Олена насадила різноманітніх квітів і фруктових дерев. Навіть зуміла, розкопавши зелений газон, облаштувати грядки, де кожного літа вирощує помідори, огірки, полуницю, смородину, горобину та багато всього іншого.

“Мій чоловік хапається за голову і запитує: як серед усього цього косити газон, і чому його щоразу стає все менше і менше? Кажу йому: “Бо ми з Херсона!” – сміючись, розповідає Олена.

“Зберись, думай, що ти можеш зробити!

Коли розпочалася повномасштабна війна, серце Олени Гузенко розривалося від хвилювання та болю. Вдома, в окупованій Білозерці, залишалися її рідні – мама Надія, батько Віктор, брат Сергій з сім’єю…  Та не лише це бентежило жінку: в країні, де вона назавжди залишила частинку свого серця, лунали вибухи й гинули люди. У затишку свого дому їй хотілося кричати про це на увесь світ.

“Я гортала стрічки новини, дивилася відео, на яких руйнуються стіни палаючих будинків й біжать закривавлені люди, і мовчки кричала собі: тільки не плач, зберись, думай, що ти можеш зробити, думай!” – емоційно згадує жінка.

І вона почала говорити. Зі знайомими, сусідами, співробітниками. Просто розповідала данцям про ту біду, яку принесла у її дім росія.

“Хтось співчував, а хтось з острахом відмахувався: мовляв, не розповідай нам про жахи, які нас не стосуються. Але я все одно стукала: розчаровуючись в одних, шукала інших, які не лише співчували, а й хотіли допомогти. Данці усе не могли збагнути наскільки великі наслідки це лихо буде мати. Вони вважають, що й без того дуже допомагають Україні. І справді, з держави, в яку кожен данець платить податки, йде колосальна підтримка – у Данії першими віддали літаки F-16, левову частку озброєння. Але мені здається, краще віддати все, щоб раз і назавжди здолати це зло!” – каже Олена.

Вона згадує, з якими труднощами вивезла з окупації свою маму Надію, і як змогла її поселити поряд у своєму місті Бранде, написавши безліч листів до мера, щоб продолати труднощі данського законодавства щодо розселення біженців. Але навіть коли рідна людина була вже поруч, Олена не знаходила спокою.

З перших днів вторгнення росії вона збирала допомогу і відправляла в Україну. Після визволення Правобережжя Херсонщини, коли росіяни почали щоденний терор проти цивільного населення півдня, поставила перед собою ціль –  доправляти допомогу на Херсонщину, в Білозерку, бо під час окупації такої можливості не мала.

“Мені потрібен був Херсон!“

Серце волонтерки здригалося від щоденних новин з рідного дому.

“Я поширювала оголошення про збір допомоги та можливості її доставки на Херсонщину. Спершу намагалася співпрацювати з волонтерами, але швидко зрозуміла, що кожен із них допомагає своєму місту. А мене не цікавив Київ, Львів, навіть Миколаїв. Мені потрібен був Херсон! Тому я почала діяти самостійно. Оренда порожньої фури до Херсона коштує 2600–3000 євро. Потрібно було не лише знайти гроші на доставку, а й зібрати допомогу! Я почала шукати спонсорів, готових оплатити фуру з гарантією звітності. Також була потрібна організація в Херсоні з дозволом на приймання допомоги з-за кордону, а головне – та відповідальна людина, яка б забезпечувала звітність і керувала розподіляти допомогу між селами, притулками, лікарнями та військовими”.

Зрештою, Олена знайшла таку людину – віддану та сміливу волонтерку Наталію Сергієнко. Саме тоді вона й проклала свій непростий волонтерський шлях на Херсонщину. Тепер разом з Наталкою вона особисто бере участь в подальшому розподілі допомоги, самостійно оформляє всі необхідні папери для відправки і робить акти передачі.

“Ми працюємо з Наталкою доти, доки не вийдемо на нуль. Усе, що прийшло по фактурі на баланс, має бути списаним. Не більше і не менше, а саме все те, що прийшло, і ми маємо відзвітувати по кожній наданій допомозі! Я пишаюся нашою співпрацею з Наталкою. Разом ми робимо справді важливу роботу. Завдяки звітності люди нам довіряють. Це допомагає знаходити спонсорів для оплати транспорту. Разом з тим я показую звичайним данцям, наскільки потрібна допомога Херсонщині, де досі залишається багато людей. Я намагаюся розповідати про життя регіону й наголошувати, як важливо підтримувати мешканців сіл, наближених до зони бойових дій!”, – розповідає Олена про копітку та відповідальну роботу.

Щоб адресно доставляти допомогу, волонтерка почала контактувати зі старостами населених пунктів Херсонщини. Вона співпрацювала і з Оленою Іванівною Щербиною з ГО “Білозерський центр регіонального розвитку”, яка уже виїхала, старостами Станіславської громади (Олександрівка, Широка Балка), а ще – з Приозерного, Новорайська Бериславського району та сіл, які знаходяться біля самого Херсона, як то Зеленівка.

Наразі волонтерка сама збирає, сортує і організовує доставку допомоги. Усе це вона робить після роботи, і досить часто трапляється, затримується до пізнього вечора.

“Зібране я сортую сама, а от в підготовці та пакуванні допомагає мама. Вимити холодильник, мікрохвильовку чи пічку-камін? Працювати зі мною на складі до пізнього вечора?  Робота важка, але мама ніколи мені не відмовляє. Вона прооперована і має “залізне” коліно, здоров’я в неї вже не те, але ніхто мені так не допомагає як вона.  Я знаю, як це важко – ти в постійному стресі і постійно зайнятий, не маєш нормального якісного часу на родину… Тому я дуже їй вдячна. Як і батьку, який досі залишається у Білозерці та часто доставляє  допомогу людям вже там, на місці”, – каже Олена і уточнює: “Фура – це 33 палети, до 20 тонн. Буває, я збираю її  6– 7 місяців. Якби я бачила, що на Херсон везуть більше допомоги, може б зупинилася, передихнула, але ні, складається враження, що моя Херсонщина багатьом байдужа… Тому я докладаю всі мої можливі зусилля, щоб допомогти людям. Звісно, стараюся залучити інших, але розраховую лише на свої сили. Інколи просто розчарована тим, що найбільші організації української діаспори відправляють фури куди завгодно, лише не в Херсон!  Хочу про це кричати, бо з власного досвіду знаю –  у них є всі та ще більші можливості робити так, як роблю це я. А люди Херсонщини залишаються без житла, елементарних меблів, техніки… Тваринам потрібен корм. Чимало потреб є й у бригад, які тут воюють.  Ось зараз готую до відправки рибальські сітки, які стануть захистом від ворожих дронів… У лютому ми відправляли для військових закуплені тактичні наколінники данських військових, буржуйки, і різноманіну смакоту – горішки, кондитерські вироби від найвідомішої фабрики в Данії – Dancake, які, я впевнена, багато білозерчан також скуштували. Радію можливості відправити 40 нових функціональних лікарняних ліжок, закуплених данською організацією Danish Support Group Ukraine для херсонської лікарні відновного лікування, з директором якої, Вікторією Бускас, я теж контактую напряму”, – говорить Олена Гузенко.

 “У мого сина українське серце!“

Олена вірить у силу українців.

“Немає у світі мужніших людей, ніж українці. Я не знаю, хто б ще зумів так відчайдушно боротися з цинічною росією. А ще українці дуже працелюбні. Я знаю жінку з Чорнобаївки, Вікторію Гурову, яка біженка в Данії і важко працює на розділуванні туш тварин (в неї сильно німіють руки від цієї надзвичайно важкої праці для жінки), але після роботи вона постійно збирає і пакує допомогу. Вона приїджає і до нас на склад, щоб зібрати випічку для військових і цивільних в Чорнобаївці, яку передає коробками через перевізників. Я пишаюся нашими людьми, я пишаюся, що я українка!”, — каже вона з гордістю.

У Данії Олена зустрічає й тих українців, які розмовляють мовою ворога. Данці, далекі від розуміння нашого історичного коріння, просто запитують: “А що, росіяни й українці — це один народ?” І тоді Олена вкотре переконується: усе починається з мови, бо це код нації.

Вона робить усе, щоб її син, дев’ятирічний Александр, знав українські слова, а ще більш важливо —шанував своє коріння, великого українського козацького роду. Попри те, що данська мова стала для нього рідною, Олена впевнена: в її сина — українське серце. Якось він навіть прийшов зі школи з розмальованим обличчям — на ньому був жовто-блакитний прапор. Український стяг або танки чи літаки ЗСУ на багатьох малюнках її Александра. І коли він у свої дев’ять розповідає, що б зробив з росіянами, якби це було в його силах, то в серці Олени виникає почуття гордості. Дитина все добре усвідомлює, що відбувається в рідній країні його мами і частково від цього потерпає, бо Олена весь свій вільний час приділяє гуманітарній допомозі.

Усі мають робити одну справу — для України

Олена Гузенко продовжує збирати допомогу, бере участь у благодійних аукціонах, купуючи дорогі картини та інші речі, аби підтримати ЗСУ. За кожну витрачену копійку вона звітує через Facebook і сама контролює весь процес транспортування. Волонтерка каже, що робитиме це й після закінчення війни. Адже тоді її землякам, які повернуться у зруйновані будинки, потрібна буде ще більша підтримка.

Невдовзі Олена знову перекопає грядки й насадить помідорів, огірків, полуниці. А мама Надія накатає аджики. Усе це пахне Херсонщиною — домом, в якому живе серце.

Білозерчанка, яка влаштувала своє життя у далекій Данії, залишається на зв’язку з Херсонщиною. Вона впевнена: де б не були українці, усі мають робити одну справу. На фронті або для фронту — інакше ніяк!

“Всі мають щось робити заради перемоги світла над темрявою, заради існування нас як нації. Нації нескорених!” — говорить волонтерка.

Ірина Квітка