Юрій Папошніков з Томиної Балки: “Вижив у полоні, щоб обійняти дітей!”

Він повернувся з полону, де кожен день міг стати останнім. І хоч спогади про тортури у російських катівнях досі болять в душі і на тілі, Юрій Папошніков готовий говорити — аби світ почув правду про те, що росія робить з українськими захисниками, і як навіть у нелюдських умовах можна зберегти людяність.

Юрій народився і виріс у Томиній Балці на Херсонщині. Жив звичайним життям, працював, дбав про родину — і не підозрював, що його шлях пролягатиме через війну.

Бої за Херсон, переслідування окупантів на рідній землі, оборона Харківщини, російські штурми на “нулі” — усе це було лише прологом. Найстрашніше чекало в полоні: підвали, виснажливі допити, побиття і тортури.

Йому всього 35, але за плечима — досвід, який виходить за межі людського уявлення, і правда, яку необхідно вимовляти вголос.

Журналістам Білозерка.info вдалося поспілкуватися із захисником, його рідними та побратимом, аби зібрати живі свідчення про те, що переживають українці у російському полоні.

Такі історії — не просто спогади. Це прямий доказ того, наскільки нелюдською є терористична Росія й наскільки незламними залишаються українці.

Початок великого випробовування

До війни Юрій працював у будівельній сфері. Мав золоті руки: сам облаштовував дім, зробив добротний підвал, який згодом став прихистком для родини та сусідів під час артобстрілів і дронових атак з лівого берега.

Ще у 2018 році він записався до тероборони, але тоді через проблеми зі спиною не зміг піти служити. Та коли почалася велика війна, одразу поїхав до Білозерського військкомату. Разом з іншими тероборонцями опинився в спорткомплексі у Шуменському районі Херсона, де вони мужньо тримали оборону міста.

“Зброї тоді катастрофічно не вистачало, а росіяни наступали танками. Нам з хлопцями вдалося зберегти життя, і я згодом якось дістався свого села. А багато тих, хто стримував навалу в Бузковому парку, загинули”, — згадує Юрій.

Дев’ять місяців родина Папошнікових прожила в окупації. Орки топтали рідну Томину Балку, їздили вулицями на бронетехніці, направляючи дула просто на людські хати, і приходили з допитами.

“Я прикидався хворим і вдавав дурня”, — каже Юрій.

Але згодом, у розмові з мамою захисника Надією, відкриваються нові деталі: якось росіяни прийшли до їхнього дому й на очах у рідних побили Юрія та його старшого брата Віктора, ветерана АТО.

Наприкінці 2022 року родину спіткнуло нове горе — від російської бомби загинула мама дружини Юрія, Олени.

“Юрій увесь час думав про те, як стати на захист України і помститися ворогу. Ми всі його відмовляли, але він знав своє”, — тихо каже Олена.

Врятував побратима й опинився в полоні

Лише звільнили Херсонщину, Юрій одразу почав шукати можливість потрапити до війська. 14 березня 2023 року його мобілізували.

 Після навчального центру він потрапив на Миколаївщину — до 41-ї окремої механізованої бригади. Звідти старшого стрільця направили на кілька додаткових бойових злагоджень і спеціальних навчань.

“Двадцять днів ми провели в Албанії, ще три тижні — у Німеччині. Освоювали нову зброю, тактику, підривну справу. Нас навчали американці, німці, литовці, італійці та латвійці”, — розповідає Юрій.

Після навчань бригада вирушила на Харківський напрямок, під Куп’янськ. Почалися виходи “на нуль”, оборона позицій, відбиття російських штурмів.

“Ми п’ять днів тримали позицію. Орки наступали хвилями, били з усього, що мали, але ми не відходили. Відстрілювалися до останнього!” — згадує Юрій бої восени 2023 року.

“У той день Юра врятував мені життя, — розповідає його побратим Роман. — Пам’ятаю, ми намагалися витягти нашого важкопораненого побратима Сергія. Я побіг через соняшникове поле, та раптом почув крик Юрія: “Зупинися! Там розтяжка!” Якби не він — міг би підірватися. Тоді Юру контузило, але він повз, аби покликати на допомогу. А далі — знову вибух і темрява. Нас відкинуло вибуховою хвилею. Оговтався вже під час евакуації. Юри поруч не було. А згодом я дізнався: він — в полоні!”.

Два роки пекла

Юрій потрапив у полон 2 листопада 2023 року. Прийшов до тями лише через чотири дні — закривавлений, із уламками в спині, руках і на обличчі. Без надії на порятунок чи бодай елементарну медичну допомогу.

Спочатку полонених українських військових відвезли до окупованої Прохорівки. Там вони два місяці виснажливо працювали, вантажачи піддони, попри біль і рани. Згодом Юрія перевезли до росії — у Старий Оскол, СІЗО №2, де він провів понад рік: з грудня 2023-го по квітень 2024-го.

“Перші два місяці били тричі на день. Примушували розгрібати сніг голими руками, щоб ми їх обморозили”, — згадує Юрій.

У 2024 році його перевели до Рязанської області, у колонію №10 для терористів.

“З нами поводилися гірше, ніж із терористами. Били за будь-який погляд, слово — і просто так. Деякі хлопці не витримували: хтось різав вени, хтось вішався, а когось забивали насмерть”, — розповідає він.

Попри нелюдські умови, Юрій тримався.

“Я жив думкою про родину. І набирав у собі злості: повернуся — й знову піду бити ворога!” — каже Юрій Папошников, а його голос ледь стримує втому двох з половиною років російського полону.

Пошуки і хибні надії

 “Я почала його шукати одразу, як тільки зник, — згадує дружина Олена. — За два тижні побачила схоже прізвище у списках однієї з пошукових груп. Потім росіяни виклали відео. Змарнілий до невпізнання, але це був наш Юра! А далі… ще один удар. За кілька місяців після того, як Юра потрапив у полон, нам зателефонували шахраї. Сказали, що він у них, що вони надали йому медичну допомогу і можуть привезти в Херсон. Але потрібні гроші. Ми перерахували на їхню картку 10 тисяч гривень, приїхали до Херсона на призначене місце біля ЦУМу, та дарма прочекали цілий день…” — зі сльозами згадує Олена.

Улітку 2024-го Юрію дозволили написати листа додому за стандартним російським шаблоном:

“Живий-здоровий, одягають, годують, потреби ні в чому не маю”.

Через Червоний Хрест лист дістався родини лише за п’ять місяців. Юрій теж отримав єдиний із десятків листів, які надсилали йому з дому.

“Я писала про дітей і про те, як ми його чекаємо. Навіть змогла повідомити про наш виїзд із села — не прямо, звісно, просто написала: “Ми поїхали до діда”. А Юра все зрозумів», — ділиться дружина Олена.

Врятований і незламний

«За кілька місяців до обміну нас перестали бити. Звісно, моральні і фізичні знущання продовжувалися, — розповідає Юрій. — Вмикали гучне пропагандистське радіо, змушували робити тисячі присідань і віджимань. Але від того, що нас більше не били, напруження тільки зростало. Чого чекати далі? Я до останнього не вірив, що мене обміняють. Думав, знову возитимуть по Росії…”

Але одного дня полонених з мішками на голові посадили в автозак і повезли на аеродром. Там уже чекав літак до Білорусі. На українсько-білоруському кордоні їх зустрічали з жовто-блакитними прапорами, обіймами та словами подяки за мужність і витримку.

“Паралельно повертали й полонених росіян. Вони йшли, не піднімаючи голови”, — згадує Юрій.

“Юра повернувся 2 жовтня 2025 року. Я кричала від радості, коли дізналася, що його звільнили! А коли почула його втомлений, але такий рідний голос — щастя не мало меж!” — каже дружина Олена.

Спочатку Юрія привезли до реабілітаційного центру, а згодом туди змогли приїхати й рідні. Він схуд на 33 кілограми. Фізично ще слабкий: болять ноги після постійних побоїв, залишається уламок у спині, а нещодавно витягли ще один із обличчя.

“Він досі лікується у шпиталі, але уже приїжджає до нас на вихідні”, — розповідає Олена.

Наразі сім’я Юрія мешкає на Хмельниччині. Від їхнього дому у Томиній Балці після ворожих обстрілів залишилася лише частина.

“Доки я був у полоні, виросли діти. Сину Владиславу вже 17, молодшій Анастасії — 12, — щиро каже Юрій. — Але головне — тепер я можу їх бачити і обіймати!”

Попри все, сила духу Юрія залишається незламною:

“Все буде добре”, — повторює він, хоча ні фізичний, ні душевний біль не відступає.

“Ми уже спілкувалися з Юрою після повернення. Він дуже сильний. І я вірю, він одужає! Гірше – позаду!” — додає побратим Роман.

Попри два з половиною роки полону, Юрій Папошніков повернувся додому незламним. Він обіймає дітей, відчуває тепло родини і доводить: навіть у найтемніші часи можна залишитися Людиною. І поки живуть такі герої, є надія, що добро переможе.

Ірина Квітка