Юлія Ростока: “Головне, що ми — на Херсонщині. Лише тут маємо силу відроджувати своє і створювати красу”

У Чорнобаївській громаді війна змінила все — вулиці, будинки, звичний ритм життя. Та вона не змогла зламати щирість людей і не погасила їхніх талантів.

На незламній, побитій ворожими обстрілами землі живуть берегині, які несуть у серцях тепло й світло. Вони співають, творять ляльки-мотанки, плетуть різдвяних павуків і дідухів, відроджують коляду й традиції вертепу.

Ця історія — не лише про мистецтво. Вона про життя, яке перемагає війну, і про віру, яка сильніша за страх.

Юлія Ростока — завідувачка будинку культури в селі Клапая Чорнобаївської громади. І хоча родом вона не звідси й оселилася тут із родиною лише кілька років тому, її творчу роботу сьогодні відчуває майже кожен із 148 мешканців села.

Юлія родом з Антонівки. До Клапаїв родина переїхала у 2023 році. Від обстрілу ворожих мінометів Юлія дістала поранення. Одразу після цього родина виїхала на Вінниччину, але згодом вирішили повертатися на рідну Херсонщину. Та їхнього дому вже не було. Будинок, що стояв за якихось 500 метрів від мосту, знищила вода після підриву Каховської ГЕС.

“Усе змило. Але ми тоді вирішили так: якщо на Херсонщині — значить вдома”, — щиро каже Юлія.

Єдиний комфортний для усіх дім родина змогла знайти саме в Клапаї.

“У нас великий пес — стаффордширський тер’єр, тож це було непросто”, — усміхається жінка.

Коли приїхали й почали обживатися, не знали, за що братися. Та було внутрішнє відчуття: якщо не знаєш, що робити — роби щось корисне.

“Ми пішли до старости й попросили дозволу покосити траву біля будинку культури, поставити лавочки, зробити гойдалку”, — пригадує Юлія.

До роботи долучилися всі — і діти, і дорослі. Так у Клапаї з’явився невеликий майданчик. Згодом Юлія взялася облаштовувати приміщення старого магазину. Разом із подругою Анастасією Войнаровською вони створили перший простір: поставили стільчики, парти. Дівчата власним коштом закупили матеріали й почали проводити для дітей заняття з арттерапії.

Потім Юлія звернула увагу на сільський клуб, який потребував ремонту. Староста Киселівки Віталій Іванович Москаленко допоміг із матеріалами — привіз шифер і плити, у Чорнобаївській сільській раді попіклувалися про перекриття даху. Згодом Юлію запросили очолити заклад культури.

“Я хіба могла подумати, що працюватиму в культурі?” — усміхається вона.

До війни Юлія була менеджеркою з продажу побутової техніки, працювала онлайн. Разом із родиною мала кав’ярню в Херсоні, на Дніпровському ринку.

“Як кардинально змінити життя у 33 роки? Запитайте в мене”, — жартує Юля.

Вже понад рік вона навчається на режисерському факультеті Херсонського фахового коледжу. Згодом Віра Григорівна Антонова, завідувачка відділу культури, туризму, молоді та спорту Чорнобаївської сільської ради, запропонувала Юлії ще й роботу в будинку культури Киселівки — на пів ставки.

Відновили клуб за підтримки Чорнобаївської громади. Колись частина будівлі стояла без вікон і дверей, із дірявим дахом. Залишилося зробити пандус і полагодити сходи — адже сюди приходять і учасники бойових дій, і люди з інвалідністю, і літні мешканці. Сьогодні тут облаштовано два простори: дружній до дитини та простір підтримки ментального й фізичного здоров’я. Завдяки написаним і виграним проєктам від міжнародних донорів у клубі є кондиціонер, нові меблі, екрани, планшети, столи. Юлія каже: сьогодні сільський клуб — це не лише осередок творчості. Літні люди приходять сюди з різними запитами.

“Я допомагаю їм оплачувати комунальні послуги, розбиратися з документами, передавати показники, оформлювати виплати”, — розповідає вона.

У Клапаях нині мешкає 148 людей, близько 30% — внутрішньо переміщені особи. При Чорнобаївській сільській раді створили раду ВПО, яку очолила Юлія. Її чоловік Анатолій — голова молодіжної ради. Анатолій за професією електромеханік, нині навчається в університеті на тренера і мріє розвивати змішані єдиноборства.

Юлія зізнається: був момент, коли здавалося, що втратила все. Та згодом зрозуміла — зберегла головне: підтримку рідних і людське розуміння.

“Буває таке, що я не в ресурсі. Тоді дуже рятує сім’я. Мама Віоріка каже: «Юлю, видихни, я зроблю за тебе». І так важливо знати, що поруч стільки любові й тепла”.

Сини — восьмирічний Олексій і п’ятнадцятирічний Олег — навчаються онлайн у херсонській школі. Хлопці постійно щось вигадують, підштовхуючи маму до нових ідей. У будинку культури працює гурток “Сучасна майстерня”, який Юлія веде сама. Тут збираються і діти, і дорослі — переважно у вихідні, коли дозволяє безпекова ситуація. До Різдва виготовляють дідухи й різдвяних павуків.

“Люди трохи забули традиції, – каже завідувачка сільського клубу. –  А колись у Клапаях і козу водили, і колядували. Ми хочемо це повернути. До речі, ті, хто раніше чекав на колядників 7 січня, в цьому році вже кажуть: “А приходьте 25-го”.

Найсильніший різдвяний спогад Юлії — минулорічні вітання дітей.

“Ми з чоловіком і сестрою їздили в села Зелений Гай, Киселівка, модульне містечко і Крутий Яр. Я була Духом Різдва, сестра — Грінчем, а чоловік усе фотографував”.

Говорячи про мрії, Юлія проста й щира: менше обстрілів, мир, відновлення громади. І — творити.

“Після втрати будинку я зрозуміла: дім — це не стіни. Це ті, хто поруч. Ті, хто за тебе і з тобою. Тепер мій дім — у Клапаях. Головне, що ми на Херсонщині. Здається, лише тут маємо силу відроджувати своє і створювати красу”.

Ірина Квітка

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.