Галина не пам’ятає, що сказала їй син Сергій, коли зателефонував востаннє. Це був дзвінок з Оленівської колонії. Якимось чином полоненому вдалося роздобути телефон, аби повідомити рідним, що він живий і тримається.
Вона запитувала про щось, ковтала сльози, але в тому хвилюванні не запам’ятала жодного слова — тільки голос. Голос, якого більше ніколи не почула.
29 липня 2022 року сержант Окремого загону спеціального призначення НГУ «Азов», учасник російсько-української війни Сергій Валерійович Раковський загинув у російському полоні під час теракту в Оленівці. Йому було 36 років.
Спогадами про хороброго захисника, який до останнього боронив Маріуполь, ділиться його мама, Галина Архипівна Раковська.
Єдиний вибір —захищати
“Сергій народився і виріс у Посад-Покровському. Тут закінчив школу, а згодом здобув фах кухаря-кондитера в Каховському технікумі. Але за спеціальністю не працював: знайшов роботу у селі, на заправках, а згодом — на заводі «Авіапром» у Херсоні, звідки через сильну алергію змушений був звільнитися,” — згадує Галина Архипівна.
Коли згорьована мати говорить про дитячі роки Сергія, її погляд трохи світлішає. Вона все пригадує: яким розвиненим був її малюк, як уже у рік і сім місяців гарно розмовляв.
“Він називав себе «Ніжожа», — усміхається крізь сльози жінка. — І навіть коли виріс, я часто обіймала його й сміялася: «Ніжожа мій, ніжожа!»
Для всіх, хто його знав, Сергій був душею компанії — веселим, щирим, завжди готовим допомогти. А ще — дуже швидким, енергійним, з тими руками, в яких «горіла будь-яка справа». І щедрим: уже під час служби його командири казали про нього — «міг віддати усе».
Ротації, братерство і мрія
У 2013 році він пішов до війська — спершу в частину №3056 Національної гвардії України в Херсоні. А з 2014-го вже був на ротаціях у зоні АТО на Донеччині.
У 2018 році вступив на службу до полку «Азов». Там отримав позивний «Ясон». Часто розповідав матері про військове братерство: про дисципліну в «Азові», про те, як допомагали й поважали там однин одного: усі — від солдата до командира.
Тому, коли закінчувався один контракт, «Ясон» підписував новий. Дослужився до сержанта, а перед повномасштабним вторгненням встиг заочно здобути вищу освіту в Херсонському університеті. Але й далі хотів залишатися на службі — мріяв стати офіцером.
На посаді навідника Сергій пройшов усю кампанію на Світлодарській дузі — від початку до кінця. Під час артдуелі отримав контузію: поруч вибухнув снаряд з гаубиці Д-30.
«Ясон» швидко ріс у військовій справі, добре розумівся на артилерії, був перспективним бійцем, його розглядали на посаду головного сержанта взводу. Любив спорт — щоранку бігав по 5 кілометрів.
У лютому 2022 року обіймав посаду командира міномета в мінометному взводі батальйону оперативного призначення полку «Азов».
На початку 2022 року Сергій побував вдома, у Посад-Покровському. Навіть разом із рідними повечеряв перед Різдвом. А потім знову вирушив до Маріуполя — на місце дислокації полку.
Медаль у садку біля дому
А далі — війна. Для Посад-Покровського вона почалася одразу, з перших вибухів. Село опинилося в епіцентрі бойових дій. Тоді Сергій зателефонував матері та старшому братові Юрію й наказав терміново виїжджати. Просив забрати з собою і 83-річну бабусю — маму свого батька.
“Ми вже понад двадцять років розлучені з чоловіком, але свекруху я не могла залишити в біді. Старший син Юрій разом із товаришем ледь не загинув під обстрілом, коли працювали на елеваторі. Тож вирушили від біди на Тернопільщину, де прожили понад рік. А мій колишній чоловік, батько Сергія, залишився в окупованому Херсоні,” — розповідає Галина Архипівна. Вона також пригадує, як Сергій наполегливо просив спалити всі його речі — форму, фото — з міркувань безпеки.
“Сергій дуже за нас боявся. Ще під час АТО в їхньому підрозділі був випадок: росіяни схопили батьків військових, показували їх хлопцям по відеозв’язку і шантажували. Дехто здався. Він не хотів, щоб ми потрапили під таку загрозу,” — говорить мати загиблого.
Та всупереч наказу сина, на свій страх і ризик, Галина Архипівна заховала одну його бойову нагороду — медаль, яку Сергій отримав ще під час АТО. Під звуки вибухів вона закопала її в саду. А коли приїхала додому — відкопала найцінніше, що залишилося від сина…
Коли родина повернулася до Посад-Покровського, будинку бабусі вже не було. А їхня хата вціліла: за кілька років до повномасштабного вторгнення її добряче пошкодила буря, і тоді будівлю укріпили. Саме це, ймовірно, і вберегло її від повного руйнування під час обстрілів.
«Ясон» із «Азову»
У Маріуполі боєць «Азову» з позивним «Ясон» тримав оборону до останнього.
“У Маріуполі я був командиром шести мінометних розрахунків. — згадує один з побратимів Сергія, азовець, якому вдалося вижити після теракту в Оленівці. — І розрахунок «Ясона» одним із перших прийняв бій у перші дні вторгнення. Вони билися до останнього… Просто неймовірно, як вони тоді вижили? Для мене це було справжнє диво: щоб ви розуміли, по їх позиціях російська авіація робила два заходи. Район, де вони були, просто зрівняли із землею. Було таке, що «Ясон» за короткий час отримував кілька контузій. Але приходив у шпиталь, «прокапувався», відсипався добу — і знову в стрій, знову воювати. Ще коли ми були на «Азовсталі», ми подали його на орден «За мужність» ІІІ ступеня. Він заслужив. Таких, як він, одиниці”.
Дзвінок з полону
У травні 2022 року, за наказом командування, разом із побратимами «Ясон» вийшов у полон. Його відправили до колонії в тимчасово окупованій Оленівці, де він став жертвою одного з найстрашніших терактів, які стали наслідком війни, розв’язаної росією.
Проти ночі 29 липня 2022 року в Оленівці, у колонії, де утримували українських полонених, пролунав потужний вибух.
За свідченнями, вибух знищив частину казарми, в якій перебували полонені, пошкодив інші споруди. Це було масове вбивство полонених!
Щонайменше 50 українських військовополонених — переважно азовців, серед яких і Сергій Раковський — загинули миттєво. Ще близько 130 дістали поранення. Уже за кілька днів їхні родини почали отримувати «чорні» сповіщення…
Галина Архипівна пам’ятає, як незадовго до трагедії побачила сина на відео, оприлюдненому російськими каналами. Одразу впізнала його серед інших. І згадує той останній дзвінок із колонії.
“Я уявляю, з якими труднощами він тоді здобув телефон, щоб мені подзвонити… А я… я не запам’ятала жодного його слова. Досі силую свою пам’ять — згадати, згадати, згадати! Але після його загибелі я стала ще більше забувати,” — ридаючи, каже мати.
Коли старший син Юрій дізнався про загибель брата, він нічого не сказав матері. Та вона відчула серцем. Юрій уникав погляду, мовчав, а наступного дня не витримав і показав фото з інтернету — там уже з’явилася новина про смерть Сергія.
Галина Архипівна не може згадувати той момент без сліз. Скільки ночей вона не спала, скільки сліз пролила у нічній тиші Тернопільщини — не передати. Але для людей залишалася сильною. Хоча її серце й досі не знає спокою.
Поховати Сергія вдалося лише через одинадцять місяців після загибелі —у Києві, на Берковецькому кладовищі. Його могила — поряд із побратимами-азовцями: Ігорем із Херсона, Євгеном із Великої Олександрівки… Вони служили разом. І разом загинули в Оленівці — від рук російських терористів.
«Він тут – у серці!»
Син Сергія Ілля, зараз живе в Греції. Йому вже 17 років. Галина Архипівна, яка цьогоріч їздила до онука, не може не помітити, наскільки той схожий на свого батька.
“Іллюша такий же веселий, відкритий, із добрим серцем. Коли дивлюсь на нього, мені здається, ніби розмовляю з Сергійком, “— каже Галина Архипівна.
Після повернення додому вона разом зі старшим сином Юрієм мешкає в Посад-Покровському. Потроху, власними силами та за підтримки волонтерів, ремонтують будинок, який постраждав від війни.
При першій нагоді жінка їде до Києва — на могилу сина. Одного разу на Берковецькому кладовищі вона зустріла Богдана зі Львова — побратима Сергія, якому вдалося вижити після теракту в Оленівці, попри важке поранення в голову.
А я пам’ятаю вашого Серьожу! — сказав хлопець. — Ми були в одній камері. Я завжди відчував його підтримку…
Богдан розповів Галині Архипівні про пекло, через яке пройшли полонені після вибуху. 35 важкопоранених «азовців» тримали у шестимісній камері без належної медичної допомоги, без води, без ліків. Лише згодом їм кинули в камеру трохи «зеленки» і кілька бинтів. І хлопці, хто мав хоч мінімальні знання з надання першої допомоги, рятували одне одного…
Сергій Раковський – кавалер ордена «За мужність» ІІ та ІІІ ступеня (2022 р.).
Його нагороди, хоч і не повертають сина, стали для матері найціннішою пам’яттю.
“Так мало речей від нього залишилося… Але Сергій — всюди. Де б я не була, куди б не йшла… Я не можу його забути, не можу забути, яким він був — як умів любити, підтримувати, бути поруч. І навіть тепер він зі мною. Отут, в серці!”, — каже Галина Архипівна.
Вічна пам’ять Герою. І вічна ненависть тим, хто приніс цю війну, хто нищить життя й майбутнє. Ми ніколи не забудемо. І не пробачимо.
