“Якщо загину, то хоча б принесу користь своїй країні” – історія про полеглого Героя з Надеждівки Сергія Колесніченка

Сергієві Колесніченку із Надеждівки назавжди лишиться 38. Мужній військовослужбовець ЗСУ загинув при звільненні Кліщіївки на Донеччині у серпні 2023-го.

Про життєвий та бойовий шлях захисника України нашому виданню розповіли рідні, знайомі та односельці Героя.

Сміливо став на захист Херсонщини у Бузковому парку

Сергій Колесніченко народився 24 грудня 1984 року у Надеждівці. У родині їх було троє. Сергій мав брата-близнюка Сашка та старшу сестру Тетяну. Всі вони закінчили місцеву середню школу.

“Я викладав історію у Сергія та Сашка у 9 класі, – згадує староста Надеждівки Олександр Івченко. – Вони були неймовірно схожими – і за характером, і за зовнішністю. Я довго не міг їх взагалі відрізнити. Навіть навчалися приблизно на одному рівні. Що можу сказати, таких вихованих і добрих дітей ще пошукати треба. Хоча мати виховувала їх сама, хлопці були дуже чемними. Усе у них в родині було дружньо, все разом робили”.

За словами старости, після закінчення школи хлопці не продовжили навчання – одразу пішли працювати, щоб допомагати мамі. Сергій працював на будівництві, потім уже на землі, тримав разом з братом невелику пасіку.

“Сергій і Сашко були дуже працьовитими: наприклад, самі зробили паркан, гараж побудували. Потім купили міні-трактор для роботи. Тримали теплиці, знаєте, якісь особливо смачні у них овочі були, я часто купував: редиска, огірки, помідори, просто суперова картопля. Все брати робили з любов’ю – до своєї родини, до рідної землі, до України. Жили разом із матір’ю”, – ділиться Олександр Івченко.

Сергій Колесніченко був дуже відповідальним, каже староста. Ніколи не відмовляв у допомозі рідному селу: коли треба було – косив траву, відгукувався на інші прохання з благоустрою тощо.

“Їх так всі в селі і називали ласкаво – “братікі”. Усе вони завжди робили спільно. Так, у 2015 році хлопців призвали до Збройних сил України. Вони служили  у роті РВП на посадах стрільців, проте в АТО не були і не мали бойового досвіду. Однак у перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну, не вагаючись, стали на захист Херсонщини”, – говорить староста.

Сергій та Сашко Колесніченко у складі Херсонської ТрО  брали участь у Бузковому парку 1 березня, коли загинуло майже 20 українських оборонців. Брати дивом вижили, змогли повернутися додому та переховувалися від окупантів.

Пізніше Сергієві із братом вдалося виїхали до рідні на Тернопільщину. А вже у листопаді 2022 року, відразу після деокупації рідної Надеждівки, вони приїхали до матері. Після цього їхні життєві шляхи розійшлися…

“У Сашка почалися проблеми зі здоров’ям, тож мобілізуватися він не зміг, хоча дуже хотів. Сергій добровольцем вступив до лав ЗСУ і захищав Україну у складі 22-ої ОМБр на посаді солдата. Позивний мав “Кол”, від першої частини свого прізвища. Воював на Донеччині та загинув 15 серпня 2023 року під час звільнення населеного пункту Кліщіївка Бахмутського району Донецької області” – згадує Олександр Івченко.

Сергій Іванович Колесніченко був справжнім воїном, відданим братом, турботливим сином, найкращим дядьком. Він завжди ввечері телефонував додому: “Усе добре, не хвилюйтеся”. Мужній воїн ніколи ні на що не скаржився.

Коли Олександрові Івченку повідомили, що Сергій загинув, старості довелося взяти на себе важливу місію та сказати матері про смерть сина.

“Страшна звістка… Ігнатіївна втратила свідомість, коли дізналася цю трагічну новину. На жаль, Cергій Іванович не встиг створити родину, дочекатися своїх дітей, але його подвиг та жертовне служіння Україні ніколи не забудуть наступні покоління. Він був справжнім патріотом…” – говорить староста.

У Біблії є слова: “Ніхто більшої любові не має, як той, хто свою душу поклав би за друзів своїх”. Гинуть найкращі… Саме так і віддав життя за Україну воїн-герой, водій-механік БМП Сергій Іванович Колесніченко. Його бойову машину обстріляв ворог – шансів вижити в екіпажу не було…

Сергій Іванович Колесніченко наказом № 2614 від 6 листопада 2023 року  Головнокомандувача Збройних сил України В. Ф. Залужного був нагороджений нагрудним знаком “Комбатський хрест”, посмертно. Нагороду вручили матері Героя.

Брат завжди хотів захищати Україну

Тетяна Саморфельд, старша сестра Сергія Колесніченка, з теплотою пригадує молодшого брата.

“Так сталося, що батько нас кинув, тож вся чоловіча робота була на Сергієві та Сашкові. Вони важко працювали, але ніколи не нарікали на долю”, – говорить жінка.

Після служби в армії брати точно були впевнені, що велика війна з Росією неминуча, і багато разів казали про це сестрі. Можливо, тому і не одружувалися, бо було таке передчуття, що війна все змінить.

“Коли почалася повномасштабна війна з Росією у 2022 році, брати пішли одразу у ТрО, потім прийняли бій разом із побратимами у Бузковому парку. Їм пощастило вижити, бо їх поставили захищати таке місце, що було далі від лінії вогню. Спочатку вони переховувалися у Херсоні, потім ми все думали, як їх вивезти. Таки вирішили, що їм потрібно рятуватися, поки їх росіяни не арештували. Сашкові та Сергію допоміг виїхати мій син. Пізніше до нас додому неодноразово приходили з обшуками, але ми сховали форму, фотографії”, – згадує Тетяна.

Після подій у Бузковому парку в Олександра почалися проблеми зі здоров’ям. Психіка чоловіка не могла впоратися із пережитим стресом, коли на його очах гинули побратими.

“Він “здав”, адже бачив, як під час бою людей розривало на шматки, коли росіяни розстрілювали наших з танків та БМП. А Сергій затявся – піду на фронт. Ми його вмовляли почекати, поки нас звільнять від окупації, адже він був потрібен братові”, – згадує Тетяна.

Вже на третій день після деокупації Надеждівки брати приїхали додому. Сергій твердо вирішив стати на захист Батьківщини.

“Мама постійно плакала, каже, допомагай брату, а Сергій відповідає – мені треба йти на фронт. І знаєте, я ніколи в житті не бачила його таким щасливим, коли мама здалася і сказала – роби, що хочеш” , – згадує Тетяна.

Сергій Колесніченко воював на Донеччині, на дуже складних ділянках фронту –  під Бахмутом та Кліщіївкою.

“Не те, щоб він прагнув смерті, але казав таку річ – якщо загину, то хоча б принесу користь своїй країні. Я не хочу просто коптити небо, жити звичайно, маю допомогти Україні”, – пригадує сестра Героя.

Сергій був дуже чесним, порядним, не вживав алкоголь та не палив.

“Мама наша говорила: “Як же ти на фронті – там же люди й матюкаються, і всяке буває…” А Сергій відповідав, що все витримає, жалітися не буде. І ніколи не скаржився, що там відбувалося між військовими, чи він чим незадоволений. Він завжди був із чужими на “ви”, ввічливий та доброзичливий. Брат вважав, якщо всі будуть ховатися від служби в армії, то як захистити країну? Це не про нього – треба йти воювати, це справа всіх чоловіків, от і все”, – говорить Тетяна.

Під час служби чоловікові довелося пройти через важкі випробування – бачити смерть побратимів та вивозити з поля бою рештки українських військових…

Коли Сергій загинув, саме сестра їздила на впізнання у Херсон. Була надія, що, можливо, це все-таки не він, але марна. Поховали Героя на цвинтарі у рідній Надеждівці, поряд із побратимами, які загинули у Бузковому парку.

“Після смерті брата минуло більше року, але легше не стає. Сашко ходить до Сергія щодня на могилу, говорить з ним. Сашко казав, що відчув, коли Сергій загинув – у нього вся права сторона тіла просто горіла. Це було за кілька днів до смерті, так і говорив: “Сергія більше немає”. На жаль, він не помилявся…” – згадує Тетяна.

Якось Сашко і Тетяна їздили до Херсона, у Бузковий парк, на те місце, де воювали брати.

“Він тепер на антидепресантах після тих страшних подій. Показував, де вони стояли, як все відбувалося, як вони бігли звідси. Не дай Бог таке ще комусь пережити! Але ж багато хто не розуміє, що люди пожертвували життям – і в Бузковому парку, і на фронті. У нас стільки зрадників залишилося, які з росіянами дружили під час окупації, а тепер плюють на захисників, і нормально себе почувають. Для Сашка це трагедія…” – говорить жінка.

Проте пані Тетяна впевнена, що її брат Сергій, який загинув за волю України, піклується про свою родину навіть з того світу.

“Як би це не звучало дивно, але знаю, що брат для мене є янголом-охоронцем. Я працюю в обласній лікарні, всяке буває, і прилітає, але відчуваю, що він мене оберігає. Хочеться, щоб люди не забували про нього, про його жертву заради України”, – сподівається сестра Героя.