«Якщо ти кажеш у звичайній лікарні, що був у полоні, там немає емпатії» – Роман Баклажов

За 54 дні у російській катівні в Херсоні громадський діяч і волонтер Роман Баклажов пройшов усі кола окупаційного пекла: від катувань струмом до постійного психологічного тиску. Сьогодні він очолює благодійний фонд «11 листопада» й допомагає тим, хто виривається з російських в’язниць поза офіційними обмінами.

Про «бардак» у російських спецслужбах, системні провали держави у реабілітації цивільних бранців, важку екологічну ситуацію в Херсоні та про те, які слова найважливіші для тих, хто досі залишається за ґратами, – у великому інтерв’ю з очільником Координаційної ради з питань підтримки цивільних осіб при виконкомі Херсонської міськради Романом Баклажовим.

Коли росіяни зайшли в Херсон, більшість людей намагалися не привертати до себе уваги. Ви навпаки — створили безкоштовну їдальню на Склотарі, допомагали з ліками, дитячим харчуванням та засобами гігієни. Що щодня давало вам сили ризикувати?

Насамперед сил надавало моє оточення, близькі люди. Я бачив, що величезна кількість людей просто не здатна сама себе забезпечити. Уже в березні в місті почалася справжня гуманітарна катастрофа: виникли величезні черги, вантажівки з продовольством у Херсон не пропускали, а полиці магазинів вигребли в перші ж тижні.

Усе почалося з того, що люди стали роздавати картоплю. Мені її дав мій товариш, зараз він воює, захищає нас зі зброєю в руках. На той момент у нього залишалося 100 тонн нереалізованої картоплі. Я йому зателефонував: «Дмитре, давай роздамо її людям, бо картопля є і вона псується». Він одразу погодився. Ми почали роздачу, до нас підключилися інші волонтери, зокрема Ірина Деревтянко.Так ми об’єднали зусилля. Ми почали з нею готувати гарячі обіди й робити рознос у районі Склотари. Згодом долучилися одесити. Ми збирали на Склотарі рецепти від хворих людей, скидали одеським волонтерам, вони оголошували збори, купували потрібні препарати й передавали до Херсона. А ми вже за цими рецептами роздавали ліки, дитяче харчування, памперси та засоби гігієни.

– У який момент ви зрозуміли, що ця допомога вже не просто волонтерство, а фактично єдиний спосіб утримати людей від розпачу і відчаю в умовах окупації?

Це було десь у середині травня. Коли я побачив ці кілометрові черги та абсолютно порожні полиці в магазинах, стало зрозуміло: треба діяти системно. Багато містян були у шоковому стані, а ми, волонтери ще з 2014 року, маємо відповідний досвід. Тому ми дуже швидко самоорганізувалися й почали закривати найгостріші потреби.

– 6 липня 2022 року вас викрали просто з власного помешкання. Що ви пам’ятаєте про ті перші хвилини, коли усвідомили, що це вже не просто розмова, а полон?

Школа, яку нам виділили під волонтерський центр, розташовувалася буквально за два-три квартали від тієї катівні. В інтернеті про неї вже писали, я читав і знав, що там відбувається. Рівно за дві доби до мого викрадення, 4 липня, я їхав у машині зі своїм товаришем (він, до речі, ще на початку 2014 року побував у полоні на Донбасі, хоча й не любить про це розповідати). І я тоді сказав йому: «Уявляєш, ми зараз тут їдемо, а зовсім поруч наших хлопців катують і знущаються з них». І через дві доби я сам потрапив у те саме місце.

Це вразило мене найбільше. Коли мене везли з мішком на голові, я вже плюс-мінус розумів, куди саме. І коли вони стукали в двері мого будинку, я теж усвідомлював, чим все завершиться. Розумів, що рано чи пізно по мене прийдуть, адже у 2014 році я був у «Правому секторі».

– Ви розуміли ці ризики, але чому тоді не виїхали з міста раніше?

Коли в травні росіяни почали їздити з обшуками по колишніх членах «Правого сектору», до мене чомусь не прийшли. Я подумав, що оминуло, залишився в місті й просто чекав на деокупацію та звільнення.

Зрештою, вирватися звідти вдалося значно пізніше й лише за дивовижного збігу обставин. Ми з другої спроби прорвалися з окупованого Херсона: були 230-ми в черзі на виїзд, шансів залишалося обмаль. Але це був день народження моєї дружини — і завдяки силі волі та бронебійному красномовству нашого друга, ми пробилися на підконтрольну територію з малим сином на руках. Це було справжнє щастя.

– А на перші масові акції протесту проти окупантів у Херсоні ви виходили?

Ні, свідомо не виходив. Ми займалися протидією російській пропаганді ще з 2014 року, і я чудово розумів, як працюють ворожі спецслужби. Вони фільмували абсолютно всіх учасників мітингів на камери. А вже з середини чи під кінець цих протестів почали точково затримувати людей, яких змогли ідентифікувати. А враховуючи мій зріст під два метри, мене ідентифікували б у першу чергу.

– Через кілька днів після вашого викрадення інша група російських військових знову прийшла до вашого будинку шукати вас, навіть не знаючи, що їхні ж спецслужбовці вас уже затримали. Як ви зараз оцінюєте цей абсурд?

Це не абсурд, це їхній тотальний бардак. Уже після звільнення та виїзду з окупації я дізнався, що в Херсоні тоді діяло близько семи різних російських спецслужб і відомств, які взагалі між собою не комунікували. До мене приходили й тоді, коли я вже сидів у катівні, і навіть один раз приходили вже після того, як мене випустили!

Спочатку приїздили люди в чорній формі – це було одне відомство. Потім приходили, як ми зрозуміли, їхні поліцейські. Перевертали помешкання, робили обшуки й постійно чіплялися до моєї родини.

– Що допомагає цивільній людині психологічно виживати в катівні, коли немає жодного розуміння, скільки це триватиме і чи вийдеш ти взагалі звідти живим?

Взаємопідтримка. У нашій камері всі підтримували один одного. Коли ти перебуваєш із людьми в замкненому просторі 24/7, одразу видно, коли людина «попливла» і в неї ментально починає «їхати дах». Тоді ми всі разом починали її підбадьорювати, розмовляти, відволікати.

Так само було і зі мною. Коли мені ставало зле, хлопці одразу приводили мене до тями, допомагали вигребти.

– Розкажіть детальніше про умови та те, що там відбувалося.

Нас постійно катували струмом, чинили безперервний психологічний тиск. Наша камера розташовувалася прямо біля чергового посту. За час мого перебування там відбулися дві ротації наглядачів. Для мене першою була ротація справжніх «орків» — вони постійно кричали, поводилися дико й катували людей прямо під нашими дверима. Ми чули абсолютно все: як когось відпускають, як приймають нових бранців.

Одного разу вони затримали чоловіка, у якого в телефоні знайшли дитячу порнографію. Потім провели в нього вдома обшук і виявили десь 60 гігабайтів цього контенту. Вони кинули його до катівні й зґвалтували в неприродний спосіб прямо там, на місці, через те, що він виявився педофілом.

– Після полону людина повертається фізично, але чи можна сказати, що вона одразу повертається психологічно?

Могу сказати лише про власний досвід. Коли мене відпустили, зараз це офіційно називається «звільнився поза обміном», мені здавалося, що я в повному порядку, повний сил і «на бадьорі». Але дружина розповідала, що перші два тижні вона буквально водила мене за ручку, хоча в моїй голові все виглядало інакше.

Щоб більш-менш прийти до тями й повернутися до реальності, мені знадобилося десь півтора року. Наслідки полону – це важкий посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Якщо його не лікувати, коли виникають перші симптоми на зразок тремору чи тривоги, наслідки будуть накопичуватися.

На жаль, багато людей ігнорують терапію: починають глушити біль пивом чи іншим алкоголем. Так, на якийсь час це приглушує симптоми, але згодом ПТСР вилізе знову – і вже з набагато більшою силою. Здоров’я у нас одне, і йому треба приділяти належну увагу, але роблять це, на жаль, далеко не всі.

– Назва вашого фонду – «11 листопада», дата деокупації Херсона. Що для вас сьогодні стоїть за цією датою і скільки діб ви самі провели в катівні?

Я провів у катівні 54 доби.

А коли Херсон деокуповували, я перебував на психологічному ретриті в Карпатах. Ще з вечора 10 листопада та вранці 11-го стало остаточно зрозуміло: місто вільне! Це відчуття неможливо передати словами. У той момент я в Карпатах, наші хлопці-херсонці в Одесі – і всі вже пакують буси з гуманітаркою, щоб прориватися додому. Через це емоційне потрясіння я не спав дві доби поспіль: дивився фотографії з рідного міста, поки сам був на іншому кінці країни.

До Херсона я зміг приїхати десь через шість днів. У місті панувало неймовірне, концентроване відчуття свободи, ти відчував його кожною клітиною шкіри. Для кожного херсонця 11 листопада – це знаменний і святий день.

– Ви самі пройшли шлях від цивільного бранця до людини, яка сьогодні координує допомогу іншим постраждалим. З якими головними проблемами стикаються цивільні полонені в перші дні та тижні після звільнення?

Якщо людина звільняється безпосередньо з окупованої території чи російської тюрми поза процедурою офіційного обміну, вона опиняється в тотальному вакуумі: без документів, без власної сім-карти та контактів, без соціальних зв’язків, без житла і з купою підірваного здоров’я.

Тими, кого повертають за обміном, опікується держава: їх у Києві підхоплюють, везуть у клініки, видають рюкзаки з речами, телефони, надають первинну допомогу. А люди, які виходять поза обміном, яких незаконно утримували в катівнях, а потім засудили за вигаданими статтями і вони відбули свої «строки», добираються самі, як можуть. Їм у рази важче.

Саме таким людям ми й допомагаємо: шукаємо дах над головою, закриваємо базові гуманітарні потреби. У нашій спільноті є люди з різним соціальним статусом і досвідом. Коли виникає потреба, я просто пишу в наш чат: «Друзі, є такий чоловік, треба допомога».

У нас був випадок, коли хлопець із Чаплинки звільнився поза обміном і повертався в Україну через кордон Молдови. У черзі він розговорився з іншим чоловіком, розповів свою історію. А той йому каже: «Я знаю людину, яка займається цивільними полоненими» – і дав мій номер.

Цей хлопець телефонує мені в неділю о сьомій вечора: «Романе, мені дали ваш номер. Я з полону, зараз у Херсоні. Сьома вечора, о восьмій комендантська година, я не знаю, куди мені йти і що робити». Я одразу набрав нашого волонтера. Він поїхав, забрав хлопця, нагодував, напоїв, дав новий одяг і речі першої потреби. Далі допомогли відновити документи, і я поселив його у помешкання моєї дружини, на той момент це ще було безпечно.

– Тобто людина після російської тюрми буквально опиняється «у відкритому космосі»?

Саме так. Вони випадають із реальності. Бачачи цей хаос і те, з якими бар’єрами стикаються люди, я й вирішив створити благодійний фонд.

– Що в цій системі найчастіше провисає між державними програмами, місцевою владою та волонтерами?

Найбільша прогалина – це житло. З медичною допомогою ще якось можна домовитися через зв’язки чи фонди, документи теж плюс-мінус відновлюються за допомогою волонтерів та міжнародних організацій.

Але далі починається найстрашніше – бюрократичне пекло з верифікацією полону. У Києві діє спеціальна комісія, але вона працює не ідеально через колосальну кількість заявок. Люди чекають на рішення мінімум пів року.

Якщо людина нарешті отримує офіційний статус «особи, позбавленої особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України» (так це правильно називається юридично), їй виплачують одноразову допомогу в розмірі 100 тисяч гривень, плюс по 100 тисяч за кожен рік перебування в полоні. Але ця сума розраховувалася ще у 2020 році, коли комісія опікувалася лише бранцями з Донбасу. 100 тисяч гривень у 2020-му і 100 тисяч зараз – це абсолютно різні гроші, ця виплата замала.

Ще більша біда, коли людину не можуть верифікувати. Багато цивільних працювали на нашу розвідку чи підпілля в окупації, але не можуть надати паперових підтверджень. Співробітники розвідки змінилися, контакти втрачені, виникає замкнене коло. Люди кажуть: «Ми ж працювали на державу, ризикували життям, чому тепер нас не визнають?». Це завдає їм важкої моральної травми.

– Нещодавно ви зустрічалися з керівництвом Одеської ОВА, щоб пропонувати зміни до міської програми соцзахисту. Чому громадськості доводиться буквально приносити чиновникам готові механізми?

Тому що в Одесі немає розуміння проблеми цивільних полонених, тут це не сприймається так гостро, як у прифронтових регіонах. Хоча й у Херсоні ця програма повноцінно запрацювала лише минулого року.

У Києві, Харкові чи Сумах такі механізми впровадили раніше, і там фінансова допомога від місцевої влади становить понад 50 тисяч гривень. А в Херсоні лише 30 тисяч. При цьому гроші на підземні школи в Херсоні змарнували (їх уже ніколи не добудують), а на цивільних бранцях зекономили. Ми в координаційній раді наполягатимемо, щоб на наступний рік цю виплату підвищили. Бо зараз у Херсоні виплата для родичів полонених становить 10 тисяч гривень, це просто смішно.

– Ви фактично переходите від чистого волонтерства до лобіювання законів та адвокації. Наскільки це складно?

Ми навіть розробляли законопроєкт про відстрочку від мобілізації для цивільних полонених, які повернулися. Зверталися до народного депутата. Зрештою парламент ухвалив закон про відстрочку, нардепи внесли свій варіант, але його суть повністю відповідає тому, що ми прописали.

– Ви писали, що ваш син долучився до «Пласту» в Одесі, зазначаючи: «Правильне середовище формує характер». Ваше бачення того, де мають рости українські діти?

Оскільки я був у «Правому секторі» ще з 2014 року, моє світоглядне бачення не змінилося, воно завжди було чітким. «Пласт» – це організація з понад столітньою історією та вишколом. Те, що президент підписав закон про державну підтримку «Пласту», це абсолютно правильний крок. Це наш фундамент.

Що стосується виховання сина: після всього пережитого найважливіше передати дитині вміння захищати себе, тверезо оцінювати ситуацію та правильно комунікувати з оточенням. Ми готуємо сина так, ніби він у майбутньому стане міністром (сміється).

– Ви постійно працюєте з важкими людськими історіями. Що допомагає відновлювати власний ресурс?

Мої друзі вже самі почали мені казати: «Романе, пригальмуй трохи, треба відпочити». Відновлюватися допомагає насамперед родина, близькі друзі та тривалі піші прогулянки.

– Чи припускаєте ви можливість свого повернення до рідного Херсона?

Моє особисте повернення можливе, але моя родина й дитина туди точно не повернуться. І я поясню чому.

Херсон зараз щодня й щогодини атакують ворожі FPV-дрони. На них стоять акумулятори, які містять важкі метали. Коли дрони вибухають, ці токсичні речовини розсипаються на мікропил, потрапляють у ґрунт і підземні води. Це прямий шлях до спалаху ракових захворювань у майбутньому. Це масштабна екологічна катастрофа.

Я сам дуже хочу повернутися додому. Буваю в Херсоні стабільно два-три рази на місяць. Просто ми це не афішуємо в соцмережах і не пишемо локацій, щоб за нами, волонтерами, не полювали ворожі дрони.

– Що українське суспільство має усвідомити про цивільних полонених вже зараз, не чекаючи завершення війни?

Знаєте, з чим я особисто стикаюся? З банальним черствінням у цивільних закладах. Коли ти приходиш у звичайну лікарню й кажеш, що був полоненим у російській катівні, ти часто не відчуваєш жодної емпатії. Для них ти – звичайний пацієнт у черзі.

А коли приходиш у військовий шпиталь і кажеш, що був у полоні, тебе пропускають без черги й ставляться з глибокою повагою. Бо військові розуміють: абсолютна більшість цивільних бранців потрапила туди не через порушення комендантської години, а тому що вони були частиною руху опору й підтримували Україну в тилу ворога. Зараз, до речі, розробляються законопроєкти, щоб цивільні підпільники, які працювали на державу, могли отримати статус УБД.

Як кажуть: «Ситий голодному не вірить». Багато хто в тилових містах взагалі не розуміє масштабу. Коли кажеш, що ти з Херсона, дехто з подивом запитує: «А що, Херсон хіба деокупували?». Або питають, чи правда, що половина Херсона досі під росіянами -— плутаючи місто з лівобережними Олешками. Суспільству треба дорослішати.

– Якби ви мали можливість передати лише одну фразу людині, яка прямо зараз перебуває в російській катівні, і вона почує її одразу після звільнення, що б ви їй сказали?

Я сказав би: «Ми на тебе чекали, ми про тебе пам’ятали і ми тобі обов’язково допоможемо».

Я пам’ятаю про кожного свого друга, який досі там. Усі мої побратими та знайомі, які опинилися в полоні, – це наші патріоти, це наші козаки. Ми обов’язково повернемо кожного.

Фото: сторінка Романа Баклажова у Фейсбуці
Текст: Ната Чернецька 

“Білозерка.Інфо” висловлює вдячність за фінансову підтримку Європейського Союзу через свій проєкт “Підтримка прифронтових медіа та розслідувальної журналістики” (FAIR Media Ukraine), який впроваджується Internews International у партнерстві з Media Development Foundation (MDF). Білозерка.Інфо зберігає повну редакційну незалежність, а інформація, подана тут, не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу, Internews International або MDF”.