“Ну що, друзі!..”: волонтер Анатолій Дзюбенко про Херсонщину, дітей, обстріли і віру в людей

“Ну що, друзі!..” — посміхаючись починає свій черговий відеозвіт Анатолій Дзюбенко, виконавчий директор БФ “Я Допомагаю”.

І ці приятельські слова, вимовлені часто просто з автівки, яка їде червоною зоною Херсонщини, звучать настільки людяно, що мимоволі починаєш вірити: попри все, життя тут тримається.

Київський волонтер зі станіславським корінням, який сьогодні знає чи не кожне віддалене село правобережної Херсонщини, погодився на розмову з журналістами під час реабілітації у Києві. За ці роки він разом із командою пережив деокупацію Київщини, поїздки у Бахмут і Лисичанськ, обстріли дронами, втрати друзів і сотні історій людей, які навчилися жити поруч із війною.

Херсонщина завжди була моєю

Велику війну Анатолій зустрів в Києві де працював та організував молодіжні проєкти.

Маючи дві вищі освіти — економічну і юридичну —  він створив безкоштовний бізнес-клуб для студентів і старшокласників.

— Я хотів, щоб молодь не боялася бізнесу. Щоб розуміла: підприємці — це такі самі люди як і вони, які колись стартували з нічого — говорить він.

Та Херсонщина для нього завжди була особливою.

Родина Анатолія — зі Станіслава. Там жили бабусі й дідусь, там минуло дитинство, там залишилися друзі, знайомі, спогади.

— Херсонщина завжди була моєю. Я часто бував у Станіславі, фактично там виріс.

Про волонтерство до повномасштабного вторгнення глобально не думав. Каже, усе почалося стихійно — з перших днів великої війни.

Від “Сільпо” до великої гуманітарної місії

Першими активно допомагати людям почали його мама Тетяна та тітка Марія — теж станіславки.

Вони створили невелику волонтерську спільноту з знайомих і сусідів у Києві: ставали біля магазинів, збирали продукти й речі для людей.

— В березні я доєднався до них і зрозумів: це треба масштабувати. Підключив свої контакти, знайомих підприємців, друзів.

Православна Церква України 40 Мученеків Севастійських у Києві Святошинському районі дала свій підвал фонду для допомоги людям. Згодом команда фонду разом з REBERBAR (на базі якого об’єднались представники рестораного бізнесу) у Києві створили логістику забезпечення і годували людей, які через війну втратили домівки і змушені були жити у бомбосховищах. Ми годували людей починаючи від метро “Театральна” (Золоті ворота) до Академмістечка.

Після деокупації Київщини Команда фонду вирушила з допомогою до Бородянки. Разом із нами був і Володимир — батько одного з учасників бізнес-клубу, який на початку долучився до нашої спільноти, а згодом загинув у Бахмуті.

— Ми були там серед перших волонтерів. ДСНС ще розбирала завали. А ми привезли допомогу і залишили її в церкві для людей, бо вулиці були порожні.

Те, що ми побачили навколо, нагадувало фільм жахів: розбита техніка, обгорілі тіла ворогів, розстріляні росіянами цивільні автівки, у яких люди намагалися врятуватися від війни, наші захисники, запах гару і всюди ворожа символіка, якою окупанти позначали все, до чого могли дістатися.

Потім об’їздили всю Київську область допомагаючи людям. А коли гуманітарна ситуація стабілізувалася — рушили на схід.

“Я Допомагаю”

1 квітня 2022 року Анатолій Дзюбенко разом із товаришем Олександром Дейнеко підготували благодійний фонд “Я Допомагаю” до реєстрації.

Каже, статут писали всю ніч.

— Під ранок зрозуміли, що навіть не маємо назви. Я запропонував: “Я Допомагаю”. Хотілося, щоб люди одразу розуміли — сюди можна звернутися по допомогу. І щоб кожен, хто допомагає, теж відчув: це про нього. Реєстри тоді були закриті, усе виглядало складно, але нам вдалося, — згадує Анатолій.

Саме після створення фонду до команди почали долучатися міжнародні та українські партнери. Волонтери везли на схід ліки, дитяче харчування, памперси для пологових, одяг, продукти, обладнання. Перший автомобіль – Ford Transit – волонтерам надала київська компанія, що займалася котлами та очищенням води.

– Той Ford проїхав тисячі кілометрів.

Лисичанськ, Бахмут і листи від людей

У травні 2022-го Анатолій Дзюбенко вирушив на Донеччину та Луганщину: Покровськ, Бахмут, Соледар, Авдіївка, Новолуганське, Курахове, Селидове, навіть Лисичанськ.

Лисичанськ тоді був в оточені до нього вела лише одна дорога, яка обстрілювалась ворогом.

— Там не було ні світла, ні води, ні зв’язку, майже повна ізоляція. Я пам’ятаю, як люди передавали мені листи для рідних. Я передавав ці повідомлення по Україні та за кордон.

Сам Анатолій першу контузію отримав працюючи на сході. Зараз проходить реабілітацію, має проблеми зі спиною через свою волонтерську діяльність. Але каже: найважче — це не власний стан.

— Найстрашніше — втрачати людей. За цей час я втратив багатьох близьких мені людей. Троє були дуже близькими мені. І я вирішив: візьму у своє життя їхні найкращі  для мене риси, звички, традиції. Щоб вони далі жили через мене, — тихо каже волонтер.

Дорога у Херсон

Коли звільнили Херсон, команда майже одразу почала збиратися у дорогу.

— Ми знали: треба їхати.

Фура і три автобуси гуманітарної допомоги вирушили на Херсонщину. Уже 14 листопада волонтери разом з партнерами “Координаційним штабом волонтерів” були у звільненому Херсоні.

— Їхали містом, а там ще висіли російські пропагандистські плакати. Це виглядало сюрреалістично.

Після роздачі допомоги у Херсоні поїхали у Станіслав.

— Ми хотіли потрапити у свій дім і до своїх рідних.

Будинок бабусі й дідуся стояв. Без світла, без води, без газу як і все село.

— Почистили пічку, прийшли сусіди. Було холодно. Накрили стіл і просто довго сиділи разом при свічках. Людям тоді дуже потрібна була не лише гуманітарка — їм потрібно було, щоб їх вислухали і зрозуміли, що вони пройшли і пережили.

Саме тоді Анатолія найбільше вразили діти.

— Багато хто не хотів виходити з дому. Вони звикли ховатися.

“Діти Херсонщини мають бачити світ”

Наприкінці 2022 року команда запустила акцію “Дітям Херсонщини від дітей Києва”.

До неї долучилися школи й садочки Святошинського району міста Київа. Діти збирали подарунки, канцелярію, смаколики, розвиваючі ігри.

Тоді, під новий рік вдалося привезти близько трьох тисяч подарунків для дітей Станіславської, Білозерської громад, а за увесь час акції БФ “Я допомагаю” доставив понад 16 тисяч пакунків для дітей Херсонщини.

— Ми планували не просто роздати подарунки. Хотіли сформувати у дітей соціальну відповідальність, культуру благодійності  і взаємопідтримки.

Згодом ця ініціатива стала постійною. Команда почала проводити дитячі кінопокази у безпечних просторах громад. І це не просто мультфільми.

— Ми розповідаємо дітям про країну, де створений мультфільм, привозимо попкорн, смаколики, робимо справжню атмосферу кінотеатру.

Анатолій каже: йому особливо болить те, що є діти, які за все життя не виїжджали навіть за межі Херсонщини.

— Я хочу, щоб вони побачили: світ набагато більший ніж громада і область.

Саме тому після війни він хоче працювати з дітьми та молоддю, займатися освітніми програмами, шукати можливості для їх навчання й стажувань за кордоном.

— Я хочу, щоб діти відчували: про них піклуються.

Окрім роботи з дітьми, команда фонду підтримувала й медичні заклади Херсонщини. До Білозерської лікарні волонтери привозили медикаменти, багатофункціональні ліжка, ковдри, постіль, необхідне оснащення.

– Ми бачили, у яких умовах працюють лікарі у прифронтових громадах. І працювали на потребу, — каже Анатолій.

Соціальне таксі під дронами

У 2024 році за підтримки Херсонської ОВА та партнерів Тенбі Павел фонду “KIWI KARE” та “Дей бай Дей”, які надали автівки, команда БФ “Я ДОПОМАГАЮ” разом з Ксенією Мішиною, запустила проєкт Соціального таксі “Дорога життя Півдня”.

У рамках проєкту “Єднання для громади”, що реалізується “ІСАР Єднання” за співфінансування Європейського Союзу та Фундації Міндеру проєкт вдалось розширити на Миколаївську область у 2026 році.

Сьогодні соціальне таксі працює у громадах Херсонського району та допомагає людям дістатися до лікарень та інших важливих установ. СТО BLS Service підтримує ремонтом автівок, які ми використовуємо для наших проєктів.

Через небезпеку зараз мешканців прифоронтових громад везуть переважно до Миколаєва, а не до Херсона. Та навіть соціальне таксі, створене для цивільних людей, не раз ставало мішенню для росіян.

— Автівка соціального таксі атакував FPV-дрон. Водій отримав контузію. Я тоді передав свою машину на маршрут і зрозумів: цілили саме в мене, показово, що це відбулося після публічних погроз на мою адресу з боку ворога.

Команда неодноразово потрапляла під мінометні обстріли, атаки дронів та артилерії. Анатолій згадує Віталія Вансовича з Білозерки, який починав із ними у соціальному таксі й загинув від російського дрона.

— Він був справжнім волонтером — людиною, яка завжди і попри все готова допомогти.

Відтак каже, що сьогодні одна з найбільших потреб фонду — броньований транспорт.

— Бувають ситуації, коли я просто не готовий відправляти волонтерів на виїзд, настільки там небезпечно. Немає жодної гарантії, що люди повернуться назад, адже в нас звичайний цивільний транспорт.

Між тим фонд відкритий до будь-яких партнерств, міжнародних програм і співпраці, особливо у напрямку дитячих проєктів та підтримки жителів прифронтової Херсонщини.

“Кожен, хто допомагає, — перша мішень для росіян”

Анатолій багато говорить про людей, які залишаються працювати у червоній зоні. Фермери. Комунальники. Медики. Працівники швидкої. Журналісти.

— Саме завдяки їм тут є життя. Вони працюють під обстрілами, у надзвичайних умовах. І для росіян вони — перша мішень. Бо допомагають іншим.

Саме через погрози у російських телеграм-каналах Анатолій став одним із героїв документального проєкту “Херсон. Місто-мішень”.

— Це можливість показати, як насправді живе Херсонщина.

Анатолій переконаний: для людей, які працюють у червоній зоні, держава має створювати бодай мінімальні гарантії безпеки та підтримки.

— Про них треба дбати не тоді, коли вже сталося лихо.

“Я вірю в людей”

Сьогодні у команді фонду працюють переважно херсонці. Частина — у Києві, частина — на Херсонщині. Багато проєктів тримаються на волонтерських засадах і підтримці партнерів.
А сам Анатолій продовжує навчатися — проходить тренінги з відновлення та розвитку громад, хоче глибше працювати з дітьми. Каже: війна дуже змінила його погляд на життя.

— Для мене свобода — це мати сили діяти так, як тобі диктує совість. А дім — увесь світ!

Він не приховує: війна вчить жити з болем і втратами. Але продовжує вірити.

 — Я все одно починаю з чистого листа. Довіряю людям. А далі кожен сам покаже, на що здатен.

І коли говорить про Україну – теж насамперед говорить про людей.

— Усі зміни — через людей. Якщо людина дбає про свій дім, двір, свою справу — вона вже змінює державу.

А далі, повертаючись до розмови про дітей і справу, якій хоче присвятити себе після війни, Анатолій уже серйозно каже: найбільше йому болить за дітей. Бо вони — заручники ситуації й не можуть самі обрати інше життя.

Можливо, саме тому у своїй роботі він завжди намагається залишати людям право вибору навіть у дрібницях — як прояв поваги й людської гідності.

Розповідає, як під час заходів для ветеранів усе організовували так, аби люди самі були дотичні до процесу — готували їжу, робили чай, спілкувалися між собою. А коли привозять допомогу дітям — дозволяють їм обирати подарунки, канцтовари чи речі.

— Ми хочемо, щоб люди не втрачали відчуття гідності. Щоб вони розуміли: до них ставляться з повагою, їхню думку чують, а не просто привезли допомогу й поїхали.

І після короткої паузи додає те, на чому, здається, тримається вся наша розмова і його робота:

— Якщо допомога буде потрібна хоча б одній людині у найвіддаленішому селі — ми все одно поїдемо. 

Бо люди – це найважливіше.

Зробити благодійний внесок:

Найменування отримувача: БО БФ «Я ДОПОМАГАЮ»

Код отримувача: 44668404

Рахунок отримувача: UA513052990000026005015029654

Назва банку: АТ КБ “ПРИВАТБАНК”.

Ірина Квітка

Матеріал підготовлений у межах проєкту “Імпульс”, що реалізовується Міжнародним фондом “Відродження” та Фондом Східна Європа за фінансування Норвегії (Norad) та Швеції (Sida). Зміст матеріалу не обов’язково відображає позицію партнерів проєкту.