Село Розлив на Херсонщині розташоване за п’ять кілометрів від Дніпра. Та близькість до річки, яка колись означала родючі поля, багато риби та прохолоду влітку, тепер — постійна небезпека. Адже по той бік, на лівому березі, — ворожі позиції. І щодня звідти летять артилерія, дрони, «Гради».
До повномасштабної війни у Розливі мешкало понад 300 людей. Сьогодні — близько 70. Але й ті живуть – на валізах: обстріли тривають день і ніч, поля навколо села перетворені на згарища, нерозірвані снаряди стирчать просто посеред вулиць, а електрики немає вже майже рік.
Проте навіть у таких умовах деякі люди залишаються. Хтось — через безвихідь. А хтось — тому, що це дім. Іншого немає. Вони виживають, підтримують одне одного, власноруч гасять пожежі і щодня дивляться у небо — як у приціл.
Нашим журналістам вдалося поспілкуватися з двома мешканками колись квітучого, працьовитого села, що славилося великою рогатою худобою та молочною продукцією. Їхні історії — про біль, втрати, витримку і надію.
«Нам страшно, що Розлив зітруть із лиця землі» — Тетяна Овсяннікова.
“Що вам сказати… У нас у Розливі горять поля, а приїхати гасити рятувальники вже не можуть — дуже небезпечно. Обстрілюють нас і артилерією, і дронами, і «Градами». У центрі села снаряд просто стирчить із землі — нерозірваний. І прямо зараз, поки ми з вами говоримо, поле палає!” — каже мешканка Розливу Тетяна Анатоліївна Овсяннікова.
Жінка пригадує:, як нещодавно був приліт у сусідський двір — хата постраждала, та люди, слава Богу, живі.
Втім, Тетяна з чоловіком Віктором Олександровичем не виїжджали з Розливу жодного разу. Вона доглядає важкохворого, маломобільного батька. До повномасштабного вторгнення він жив у Херсоні, тепер вона забрала його до себе — в село.
З теплом у голосі Тетяна згадує інший Розлив — мирний, квітучий, працьовитий. Мало не в кожному господарстві тримали корів, разом випасали велике стадо — близько 250 голів. А нині в селі ледве налічують два десятки.
Самій Тетяні — 47. До війни працювала кухаркою в дитсадку, а тепер — охоронницею. Заклад хоч і постраждав, але вистояв. Там облаштували «Пункт незламності». Раз на два дні на півтори години привозять генератор. Староста забезпечує пальним — тоді можна зарядити телефони та гаджети.
“В окупацію було страшно — росіяни ходили по хатах, перевіряли, щось шукали. А тепер — від них нова біда: постійні обстріли. Над головою «сичать» дрони, «Гради» б’ють хаотично — зранку, вдень, уночі. Мов зомбі! Сьогодні вже тричі було. Горять поля! Мені здається, вони спеціально хочуть залишити нас без нічого…”, – говорить Тетяна.
Та головне — це життя. За весь цей час Бог милував: у селі не було жодного загиблого. Одну жінку поранило — їй ампутували ногу. В інших — прилетіло в машину, дістали поранення. А от будинків зруйнованих і пошкоджених — без ліку. Десь немає даху, десь — вікон, дверей, а десь лише вигорілі стіни.
27 листопада 2024 року о 23.30 снаряд влучив прямо у дім Тетяни. Вибухом миттєво зірвало дах. Вони з чоловіком ледь встигли вибігти. Навіть документів не взяли.
“Стрибнули в машину і виїхали… Та не далеко. Зупинилися біля автобусної зупинки з назвою нашого села. Сидимо, думаємо: є ще хата — чи вже немає? Коли повернулися — побачили: стеля впала, частини покрівлі немає… Птахи літали по кімнатах. Потім усе підлатали, накрили брезентом. А ще раніше, за три дні до цього, прилетіло в гараж: посікло вантажівку, розбило приміщення, — згадує Тетяна.
Під час окупації їх будинок теж постраждав — уламками посікло стіни, пробило техніку. Загалом по їхньому дому було вже три прильоти.
Поля в Розливі, раніше засіяні пшеницею, стабільно горять раз на тиждень. Усе довкола — небезпека. Тож на подвір’ї у Тетяни лишилися тільки кіт та собака.
«Город не садимо — хіба кілька грядок, бо виходити страшно!», — емоційно додає жінка.
Попри все, Тетяна не лише тримається сама, а й допомагає іншим:
“Я чергую в садочку, роблю хатні справи, займаюся гуманітарною допомогою. Із чоловіком власним автомобілем привозимо людям хліб із Білозерки, роздаємо гуманітарні набори. Це ризиковано, але треба. Люди тішаться усьому — борошну, крупам, хімії, одягу…”
І попри всі труднощі, Тетяна щиро вірить, що настане кінець війні. Що Розлив відбудують. І люди повернуться.
“Ми віримо в краще. Ми віримо, що все це закінчиться, і нам дадуть спокійно жити на своїй землі!” — говорить Тетяна Овсяннікова.
«Було все. І немає нічого» – Раїса Гриненко
Раїса Романівна Гриненко виїхала з Розливу одразу після нового 2025-го року. Вона залишалася в селі від початку повномасштабного вторгнення: допомагала, волонтерила, роздавала гуманітарку. У Раїси — п’ятеро дітей: четверо дочок і син. Троє дочок нині живуть на Миколаївщині. Разом з ними мешкає і сама Раїса.
У Розливі вона жила разом із молодшою донькою Оксаною, її чоловіком і онукою Сніжанкою. Пліч-о-пліч — 24 роки.
“Спочатку снаряди падали зовсім поряд. А в жовтні 2024-го вперше прилетіло в дім — знищило веранду, баню, частину хати. Зять тоді все відновив. Але після операції я не могла швидко бігати в укриття. Тому на початку 2025-го забрала онучку Сніжанку — і виїхала до доньки Людмили”, – ділиться жінка.
А Оксана з чоловіком залишалися. Однак у травні 2025-го, після нового прильоту — вже у спальню — також виїхали. Вижили лише тому, що ще не встигли лягти спати.
“Тепер від хати залишились тільки стіни. Було все. І немає нічого,” — тихо каже Раїса.
До війни вона господарювала з дітьми, чоловік помер давно. Тримала корів: було десять, у війну — три, потім лишили дві. Донька не здавала, казала: «А раптом усе закінчиться…». А старша, Людмила, разом із чоловіком до повномастштабної війни мали фермерське господарство — аж 42 корови.
Раїсі — 68. Вона має десятеро онуків. І все треба починати з нуля. За фахом — агроном. У селі працювала телятницею, лаборантом по молоку, завклубом.
“Я сама з Вінниччини. Мама покликала на Херсонщину: каже, їдьмо, там дають хати. Що ви тут будете будуватись? Я тоді вже мала двоє дітей. Спершу не прижилася, хотіла додому. А потім… Розлив став рідним. Якби сказали, що все закінчилося, — я б пішки додому пішла. І по камінчику зібрала б свою хату!”, – говорить пенсіонерка.
Здається, що люди з Розливу, як ніхто інший вірять у перемогу. Щодня наполегливо думають про кінець війни і мирний світанок у своєму селі. Водночас — з болем дивляться на те, як Розлив розриває війна. Але вони — ті, хто не дають селу зникнути. Тримаються за дім і чекають. Виживаючи тоді, коли треба жити!
