“Якби був мир – я б не взяв” або Кому війна – мати рідна…

Моє село… В нього страшно заходити не тому, що там стріляють. А тому, що ця картинка нагадує фільм жахів. Там майже нічого не залишилося, окрім болю…

Образи в голові, як калейдоскоп. Безлюдні вулиці, подвір’я з перекошеними хвіртками на одній петлі, зім’яті, як папір, ворота, відчинені через вибухову хвилю двері будинків. Порожні очі випалених вікон.

Стоять чорні обгорілі каркаси залишків стін без дахів, без дверей, без життя. Скелети будинків. Я думаю про те, що колись все це були  чиїсь оселі. Згадую обличчя та імена господарів. Бо ж село – це місце де всі один одного знають.

Тут Світлана Іванівна варила щодня  ранкову каву. Аромат стояв…Тут діти дяді Васі бігали босоніж по траві, рятуючи собаку і новонароджених цуценят, які потрапили у люк. Тут за парканом, з нанизаними на штахетини трилітровими бутлями часто сушилися  білизна. Ось там хтось чекав чоловіка з роботи, зустрічав сусідів на юшку, садив помідори “пару кустиків” до кінця городу, фарбував хвіртку в колір морської хвилі…

Зараз тут, коли не стріляють – густа і неприродна тиша. Моторошно. Мені здається, що кожен зруйнований будинок як надгробок. Дивиться “мертвим поглядом”. І  все село – величезне кладовище життя.

А дороги… Вони вже відмовилися бути дорогами. Трава поступово “перемагає” асфальт. Місцями вона проростає крізь нього з такою силою, ніби сама земля намагається повернути собі те, що колись у неї забрала людина.

Більшість доріг перетворюється на джунглі. Трава вища за мене. Кущі “захоплюють” двори. Дерева пробиваються там, де колись буяли квітники турботливих господинь.

Постійно здається, що ти потрапив не в село, а на знімальний майданчик фільму про кінець світу. Однак я тут живу і це не кіно. А декорації тут справжні.

Я зупиняюся і прислухаюся, що навіть птахів немає…а потім вони полохливо здіймаються вгору. Лякаюсь і водночас радію живій душі..

Зграї бродячих собак поступово зникають з деяких вулиць. Частина тварин загинула від голоду та поранень. Запах смерті відчувається тут майже скрізь. Деякі чотирилапі, намагаючись вижити, побігли у сусідні села.

Тиша така, що вона мені фізично тисне на груди. Дихати стає важко. І від того паморочиться у голові. Реальність – нереальна.

Бачу через напіввідкриту хвіртку посеред двору холодильник. Приходить усвідомлення: навіть у таких селах, де життя вже майже немає, знаходяться люди, які приходять не рятувати, а брати.

Ма-ро-де-ри-ти.

Згадую, що слово “мародер” походить із французького maraudeur – “грабіжник, той, хто нишпорить у пошуках здобичі”. І, мабуть, у цьому слові дуже точно захована сама суть явища: людина не просто бере чуже. Вона нишпорить у чужій біді в пошуках того, що можна перетворити на власну вигоду. Я бачу це у реаліях війни. Чую про це від знайомих. Читаю пости у соціальних мережах, де власники майна погрожують мародерам земними і небесними розправами.

Згадую дуже прикру історію з мирного життя. Одного разу ми всією родиною були вдома. Вранці виявили, що гараж відчинений. Зникли дороговартісні електроінструменти, зварювальні апарати, речі, які збиралися роками.

Пам’ятаю своє очікування поліції. Чомусь у голові працював сценарій із фільмів: зараз приїдуть, сфотографують сліди від протекторів і будуть порівнювати з базою даних на ноутбуці, посиплють двері якимось сіро-чорним порошком, знімуть проявлені відбитки пальців, опитають сусідів. Кінолог побіжить за собакою, яка взяла слід і яяяяяк почнуть шукати…

Але життя виявилося набагато прозаїчнішим. Кілька запитань. Протокол. Підпис. І більше я поліції не бачила. Як, власне, і своїх речей.

Це був мирний час.

Зараз я прекрасно розумію, чому поліція не може приїхати туди, де кожен виїзд може стати останнім. Я розумію, що ніхто не зобов’язаний ризикувати життям заради зварювального апарата чи чужої автівки.

Але я не можу зрозуміти іншого. Як людина переступає через чужу хвіртку? Як відчиняє чужі двері? Як  заходить у чужий будинок? Як бачить там речі людей, які, можливо, ще вчора жили тут?

Якщо не знає, де вони зараз, чи живі вони. Коли знає, що цей будинок може бути зруйнований завтра. І бере. Телевізор, інструменти, техніку, машину з гаража, човен. Бере те, що люди наживали роками. А потім говорить просту фразу: “Ну а що? Війна ж”.

Ось тут для мене починається найцікавіше, моє улюблене – психологічне. Війна не створює мародера з нічого. Вона дуже часто просто знімає верхній шар: соціальні правила і норми, страх покарання, необхідність здаватися хорошим. І показує, що всередині. “Якби був мир – я б не взяв”.

І тут є дуже важлива різниця: людина може бути бідною, голодною, наляканою – і не стати мародером. Тобто самі обставини, будь які, не визначають поведінку. Величезне значення мають  – внутрішні цінності. Це те, якою людиною ми хочемо бути. А ще здатність співпереживати іншому і те, наскільки людина здатна залишатися людиною тоді, коли “ніхто не бачить”.

Хтось забирає з чужого зруйнованого будинку не їжу для виживання. Уявіть. А телевізор, техніку, прикраси, посуд чи особисті речі. Мародер фактично привласнює не просто предмет. Він перетинає межу між “моє” і “чуже” в момент, коли власник найбільш беззахисний.

Звісно, мародер – це не “монстр”. Часто це цілком звичайна людина, знайома чи незнайома, яка в ситуації безконтрольності дозволила собі переступити через певний рубіж – і потім знайшла достатньо виправдань, щоб із цим жити далі.

“Якщо я не заберу – завтра прилетить ракета”.

Це вже інша психологічна конструкція. Людина ніби оголошує себе не злочинцем, а практичною людиною. Це не крадіжка. Вони – “рятують” речі. Не привласнює, ні… Це “поки не пропало”. Не грабують, “бо все одно орки знищать”. Так психіка створює виправдання, щоб не зустрічатися із власним образом у дзеркалі.

Як ніхто інший, я знаю як важко зустрітися із своєю тінню і сказати собі: “Я взяв чуже, тому що захотів”.  Набагато легше сказати: “Війна змусила”.

Але війна не змушує брати чуже. Війна може змусити людину тікати. Ховатися. Виживати. Рятувати дітей. Виносити з палаючого будинку документи. Тягнути людину у крові на собі до лікарні.

Брати чуже? Ні. Це вже вибір!

І, мабуть, найстрашніше для мене не саме зникнення речей. Річ можна купити знову. Автівку можна взяти у кредит чи користуватися таксі. Телевізор можна замінити чи дивитися планшет. Інструменти можна зібрати поступово.

Але є щось, що втрачається разом із речами: відчуття, що світ має правила. Що є межа, яку інша людина не переступить. Що якщо твій будинок зруйнований, хтось не прийде туди, щоб добрати  останнє. Що якщо ти втратив усе, інший не скаже:

“Раз у тебе вже майже нічого немає – можна забрати решту”.

Для мене мародерство – це не про речі. Це про ставлення до іншої людини. Ніби люди – це об’єкти. І для когось ця ситуація – як можливості. Як доступ до ресурсу. Як ставлення до здобичі.

Клята війна створює для цього страшенно зручне середовище. Коли немає світла – важче побачити. Коли немає людей – нІкому сказати. Коли поліція не може приїхати – немає навіть страху, що покарають. Коли будинок напівзруйнований – легко переконати себе, що “там уже нікому нічого не треба” і “вони вже не повернуться сюди”.

Мій тато відкопує якісь дрібнички зі зруйнованого будинку і привіз тарілки з тріщинками. Я спочатку хотіла нагримати на нього. Типу: навіщо нам цей мотлох. Але почула, як вони з мамою згадували, звідки ці тарілки з’явилися і коли. І зрозуміла, що то не просто посуд з тріщинами. Це їхня історія. І за кожною кинутою тут річчю – ціле чиєсь життя.

Ось цей інструмент хтось купував кілька років, а “болгарку” подарували друзі на “днюху”. Ох тоді і ми і святкували – два дні у плавнях… Ось цю машину хтось збирав по деталях, власними руками, зникнувши у гаражі на увесь липень. Щоб у серпні гордо сісти за кермо “копійки”, завантаженої вирощеною продукцією,

Ось той телевізор, на пів стіни, купили бабусі, щоб вона не сумувала без онуків, які поїхали жити у Київ.

А он той будинок ліворуч, будувала родина два роки власними руками кожного дня без вихідних. І навіть якщо завтра ракета перетворить його на попіл – це не дає права тобі зробити це сьогодні своїми руками.

Дивна річ. Коли війна руйнує будинок – це трагедія. Це горе. Коли людина заходить у чужий, навіть зруйнований дім і забирає останнє – це мораль, рішення і вибір.

Я їду і думаю про те, як швидко природа забирає назад простір, який ми так довго вважали своїм. Все заросло. Трава підірвала асфальт, дерева зайшли у двори, кущі обійняли і сховали паркани. Чи повернуться колись сюди люди? Але хтось все одно сюди приходить. Забрати.

І тоді я думаю: можливо, найстрашніше в покинутих селах навіть не те, що війна зробила з будинками. Найстрашніше,  що війна показує, що може зробити людина з іншою людиною. Особливо, коли думає, що їй за це нічого не буде.

Знаю, що поруч із тими, хто виносить чуже, завжди є ті, хто піднімає уламки. Що поруч із тими, хто наживається на чужій біді, є ті, хто витирає сльози. Цю нікому невидиму межу між “моє” і “чуже”, між “людяним” і “нелюдяним” – ми кожен/на проводимо самі.

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.