“Я звикаю до руйнувань. Але не можу звикнути, що людей стає все менше”: Євген Пятак про про прифронтову Херсонщину, війну і сенс допомагати

Ще недавно в Білозерці, на майданчику біля АТБ, було людно. Мешканці селища приїжджали сюди за гуманітарною допомогою, пили каву і розмовляли.

Тепер Євген Пятак зустрічає тут дедалі менше знайомих. А територія біля розбитого російськими обстрілами супермаркету здебільшого пустує.

“Пам’ятаю, скільки тут було людей ще у 2024-му, у першій половині 2025 року… А що тепер?” – з сумом запитує волонтер.

І зізнається:

“До руйнувань якось уже почав звикати. А до того, що людей стає менше, – ні”.

За понад три роки роботи на Херсонщині Євген об’їхав 97 громад області. Разом зі своєю командою привозить людям продукти та воду, координує віконну програму, бере участь в евакуаціях із небезпечних районів.

Євген Пятак – координатор херсонського напрямку благодійної організації GEM (Global Empowerment Mission). Він не військовий, не називає себе героєм. До великої війни жив звичайним життям і ніколи не займався гуманітарними місіями. Сьогодні його маршрути проходять через прифронтову Херсонщину – туди, де між людиною і допомогою іноді залишаються лише кілька кілометрів дороги. Тому коли він розповідає про свою роботу, найчастіше згадує не кількість привезених продуктових наборів чи кілометри, які доводиться долати. Він говорить про людей. Про тих, хто залишився у своїх домівках, навіть коли навколо стає вкрай небезпечно. Про тих, хто щодня допомагає іншим. Про тих, кого його команда вивозить із червоної зони. І про тих, кого вже немає поруч. Бо за всіма цифрами гуманітарної роботи – допомога людям.

І саме людей Євген називає найбільшою цінністю України.

“Я ніколи не займався волонтерством”

До 24 лютого 2022 року в біографії Євгена не було нічого, що готувало б його до волонтерської роботи. Він був одним із мільйонів українців, які мали свої плани, власний ритм життя і були переконані, що знають, яким буде їхнє завтра.

Вранці 24 лютого це “завтра” перестало існувати.

Неподалік від його магазину впала авіабомба. Вибуховою хвилею вибило вікна і двері. Те, що залишилося з товару, Євген з кумом почав безкоштовно віддавати лікарням, територіальній обороні та людям навколо.

Так його власний бізнес і завершився. А шлях у волонтерство, хоч тоді Євген про це ще не знав, лише починався. Доки товариш Віталій Кубушка не запропонував йому спробувати себе у благодійній організації GEM.

“Ми познайомилися з операційним директором GEM Україна Андрієм Негричем. Після дружньої розмови вирішили спробувати”.

“Південь – це моє!..”

Спочатку Євген працював і на Запорізькому, і на Херсонському напрямках. Згодом Віталій Кубушка взяв на себе Запорізьку область, а Євген зосередився на Херсонщині.

Цей вибір був невипадковим. Херсонщину він знав ще з дитинства. У восьмирічному віці їздив у табір до Херсона та Скадовська. Найбільше запам’яталася поїздка на Джарилгач.

“Як ми пливли туди баркасом, а потім пішки пройшли весь дивовижно красивий острів… Це було щось неймовірне! Південь – це було моє”.

У березні 2023 року він уперше приїхав на Херсонщину з фурами продуктових наборів.

“Ми були мов сліпі кошенята, не мали тут ніяких зв’язків та контактів. Але потреба людей, які пережили окупацію, була велика, а ми дуже хотіли допомогти!”.

Поступово з’явилися знайомства з мешканцями громад, старостами, керівниками та представниками військових адміністрацій. Так почалася робота, яка триває досі.

Тони продуктів, вода, генератори…

Після підриву Каховської ГЕС – по п’ять-десять фур бутильованої води за один заїзд. А потім нові гуманітарні маршрути, евакуації і сотні поїздок туди, де люди чекають допомоги.

“Від тисячі коробок до сотні”

Євген добре пам’ятає перші поїздки після деокупації. Тоді безпекова ситуація ще дозволяла людям збиратися разом. Волонтери роздавали гуманітарну допомогу, а для дітей привозили іграшки.

“Це були такі щирі емоції! Діти раділи. Людей було так багато, що поліція навіть вгамовувала натовп!”

Наразі деякі з тих самих місць майже спорожніли. Ще торік команда могла заїжджати в Ромашкове, навіть не надягаючи бронежилетів. У Білозерці біля гуманітарного пункту люди збиралися, спілкувалися, пили каву.

Тепер усе інакше.

Змінилися не лише маршрути, а й масштаби допомоги. Після деокупації GEM щомісяця відправляла на Херсонщину до 36 фур із гуманітарним вантажем. Сьогодні на Херсонський напрямок їде близько 26 фур (в одній фурі – 1440 продуктових наборів).

“Одна коробка розрахована на двох людей. Родини, де більше трьох осіб, отримують дві коробки. Але коли заїжджаємо в червону зону, то даємо продуктовий набір кожному, бо не знаємо, коли зможемо доставити знову,” – пояснює Євген.

Але ці цифри говорять не лише про обсяг гуманітарної допомоги. За ними – люди, які виїхали зі своїх домівок.

“Знаєте, що мене найбільше засмучує? Там, де ми роздавали тисячу коробок, тепер роздаємо сто…”

І щиро додає:

“Я знову хочу роздавати тисячу! Ми готові. Тільки були б люди”.

“У наші обов’язки не входить їхати в червону зону”

Частина маршрутів правобережної Херсонщини, якими команда їздила ще торік, тепер через безпекову ситуацію недоступна. У червону зону гуманітарні вантажі намагаються передавати через старост, місцеву владу, військових або людей, які можуть забрати допомогу власним транспортом.

Але Євген продовжує їхати туди, де залишаються люди. Разом із водієм Іваном Мусієнком він бере участь в евакуаціях із небезпечних прибережних населених пунктів.

“У наші обов’язки не входить їхати в червону зону. Ми можемо доставляти гуманітарну допомогу туди, де безпечніше. Але коли людям потрібна допомога, ми не можемо інакше. Тому навіть підписали документи, що за своє життя несемо відповідальність самі”, – розповідає волонтер.

У команди є броньований автомобіль та засоби РЕБ, які частково допомагають убезпечити поїздки. Але попереду все одно залишається дорога, на якій можуть бути дрони, міни чи артобстріл.

І люди, які чекають.

“Синочок, а як же ж ми?”

У червоній зоні залишаються люди, для яких виїхати – це не просто сісти в машину й почати життя в іншому місці. Переважно це люди похилого віку. У багатьох немає куди їхати, немає житла чи можливості утримувати себе в іншому місці. Є й ті, хто просто не може залишити власний будинок.

Під час однієї з недавніх евакуацій з Антонівки Євген разом зі старостою Сергієм Іващенком вивозив двох літніх людей. Обоє пересувалися на ходунках.

“Ми привезли їх у транзитний пункт. А там кажуть: ведіть у підвал. Та вони в той підвал навіть спуститися не можуть! Поставили їм два ліжка просто в коридорі. Коли настав час їхати, старенькі почали ловити мене за руки: “Синочок, а як же ж ми? Куди нас?”

Я чесно не знав відповіді. Почав запитувати, шукати, куди їх можна передати. От саме в такі моменти я і не розумію, добре роблю чи погано? Та наступного разу їдемо знову… Попри все людей потрібно рятувати!

“Тобі лише здається, що ти знаєш усі ходи і виходи…“

Небезпека для волонтерів GEM давно стала частиною кожної поїздки.

Під Томинoю Балкою, Понятівкою, Софіївкою вони не раз потрапляли під дрони. Із Садового після дронової атаки виїжджали на пробитих колесах, а у баці було шість дірок. До блокпоста ледве доїхали.

В Білозерці, Новорайську та на інших дорогах не раз рятував РЕБ.

Із Софіївки команда вивозила важко пораненого чоловіка. FPV-дрон залетів у вікно його будинку. Постраждалого винесли до броньованого автомобіля просто на будівельному візку. Чоловіка доправили до лікарні. Його вдалося врятувати.

Євген згадує й Андрія з Білозерки, з яким неодноразово зустрічався під час роботи гуманітарного пункту. Того дня вони, як завжди, були поруч із людьми, які приходили по допомогу.

“Ми з Ксенією Мішиною роздавали допомогу на паралельній вулиці. Андрій ремонтував електрику на стовпі. Почався обстріл. Його вбив снаряд. Ще одного чоловіка поранено. А ще 20 хвилин тому я з ним говорив…”

Донедавна команда працювала там, куди інші волонтери вже не наважувалися їхати. Станіслав, Олександрівка, Широка Балка, Кізомис, Гончарне, Велетенське, Софіївка…

Тепер заїхати можуть не всюди. Але евакуації та доставку допомоги там, де це можливо, продовжують.

Євген наголошує: усе, що вдається зробити, – це командна робота.

“Все це я роблю завдяки своїй команді, завдяки моїм хлопцям, які, незважаючи на небезпеку, погоджуються їхати і допомагати з евакуаціями людей. Це водій броньованого автомобіля Іван Мусієнко, водій Сергій Путченко, з яким ми працювали два роки, Олександр Андрієнко, який зараз служить у десантно-штурмовій бригаді ЗСУ”.

Сам Євген визнає: до небезпеки людина теж може звикнути.

“Ти працюєш на адреналіні! Тобі здається, що ти знаєш усі ходи і виходи, де сховатися, куди поставити машини. Тобі здається, що ти знаєш місцевість. Але може бути всяке”.

Міни, дрони, “Гради”, “Урагани”…

“Ні, тут ніхто не застрахований”.

“Краса на фоні руйнації”

Попри все побачене, Євген не хоче, щоб Херсонщина залишилася в його пам’яті лише територією руйнувань. Бо тут є життя і є краса, яка продовжує існувати поруч із війною.

“Тут якась витончена краса на фоні руйнації”, – каже Євген, – Вивантажуєш у Білозерці гуманітарну допомогу – а перед очима квітнуть двадцять-тридцять кущів троянд. А у Станіславі – лиман, птахи, захід сонця… І Олександрівка, де природа, яка наче не знає, що навколо війна. Якщо закрити очі, ти немов біля моря: шум, чайки, особлива вологість…”.

А ще Євген бачить людей, які попри все продовжують робити свою роботу.

“Люди часто критикують владу на місцях. Але і влада тут працює на виснаження. Повірте, я не хочу нікого виправдовувати чи хвалити. Але бачу, як це відбувається”.

Під час підтоплення, після підриву Каховської ГЕС він спостерігав, як старости самі тягнули човни, вантажили їх і рятували людей. На евакуації, хвилюючись за своїх односельців, багато хто з них теж їде разом з волонтерами.

І він завжди згадує білозерських людей – щирих, привітних…

“Якась невтомна єдність, навіть безшабашність. Приїжджаєш – а хлопці косять траву під дронами. Дивишся і думаєш: ну хіба таких людей зламати?”

“Життя важливіше за речі”

На своєму шляху Євген стикається з дуже різними історіями.

Буває, що люди виїхали з червоної зони, отримали 10 тисяч гривень допомоги – і повернулися назад. А потім хтось знову ризикує життям, щоб привезти їм воду та продукти.

Буває, команда приїжджає на евакуацію, а люди лише починають збирати речі. І коли рахунок уже йде на хвилини, думають, як забрати холодильник чи пральну машину. А буває, що волонтерів викликають, просять про допомогу, а коли броньований автомобіль уже стоїть біля будинку, кажуть: передумали, нікуди не поїдемо.

Євген їх не засуджує. Він сам знає, що таке прив’язаність до дому.

“Я теж з України й свого дому не хочу нікуди їхати, – каже він. – Але в умовах постійних обстрілів життя має бути важливішим за речі”.

Попри все побачене і пережите, Євген називає себе оптимістом. Каже, що своє місце сили може знайти будь-де. Але якщо заплющити очі й уявити момент, коли йому по-справжньому добре, бачить зовсім іншу картину.

“Я лежу на терасі, поряд діти і бігає собака. Звісно, місце сили – це мій дім!”.

Можливо, саме тому він розуміє людей, які не хочуть залишати Херсонщину.

Найцінніше, що є в Україні – люди

Євген хотів би залишитися на Херсонщині й після війни. Не просто приїжджати сюди з гуманітарною допомогою, а допомагати відбудовувати край. Але перед відновленням ще потрібна величезна робота: розмінувати землю, відновити сільське господарство, створити робочі місця.

Євген часто спілкується з аграріями. Вони говорять про те, що навіть після припинення бойових дій поля не відновляться за один день. Ґрунт без обробітку висихає, чорнозем видувається, земля втрачає родючість.

Та ще складніше питання – як повернути людей?

На думку Євгена, для прифронтових областей потрібні не лише гроші на відбудову, а й окремі соціальні механізми. І це стосується не тільки Херсонщини, а й Харківщини, Донеччини, Дніпропетровщини, Запоріжжя.

“Держава без людей – це ніщо. Найцінніше в Україні – це людський ресурс”.

Напередодні Дня Незалежності ці слова звучать особливо гостро. Бо незалежність – це ж не лише територія на карті. Це люди, які захищають, працюють, рятують інших. Ті, хто навіть у найважчі часи, попри небезпеку та страх, продовжують робити свою справу.

Євген теж боїться. За себе, за команду, за людей, які залишилися в червоній зоні. Але продовжує їхати.

“Навіщо мені це? По-перше, це моя робота. А головне – я сподіваюся на краще. Бо якщо немає надії, заради чого ризикувати?”

Тож у понеділок він знову сяде в автівку і поїде на Херсонщину. Не заради цифр у звітах і не заради того, щоб одного дня порахувати, скільки фур привіз. А заради тих, хто досі відчиняє двері, почувши звук броньованої машини.

Заради бабусі, яка тримає за руку і питає: “Синочок, а як же ж ми?”. Заради дітей, які на свята чекають подарунків.

І заради дня, коли замість ста коробок знову доведеться готувати тисячу.

“Тільки були б люди!..”

Ірина Квітка

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.