“Я закриваю очі – і бачу Херсон”. Історія Ольги Головко, яка через війну виїхала до Канади

Коли Ольга дивиться у вікно свого дому в канадському курортному містечку Честер, вона бачить Атлантичний океан. Коли заплющує очі – рідний Херсон. Свій новий дім в Антонівці, який сім’я будувала сім років, а ворог знищив двома ударами з танків.

“Я ніби торкаюся його стін і прошу вибачення, що так надовго залишила і не вберегла”, – говорить вона тихо, хвилюючись.

Ольга родом із Миролюбівки Херсонської області. Сьогодні вона живе в Канаді, неподалік великого портового міста Галіфакс – адміністративного центру провінції Нова Шотландія, і працює кондитером у Kiwi Café.

Разом із чоловіком Данилом виховує двох дітей – 16-річну Кіру та шестирічного Альберта – і вчиться у канадців жити без прив’язаності до речей і не тримаючись за матеріальне. А от не сумувати за батьківщиною – складніше, не виходить…

Журналістам “Білозерка.Інфо” вдалося вийти на зв’язок із землячкою та розпитати її про вимушений переїзд, звикання до чужого менталітету і життя далеко від дому, з якого спровадила велика війна.

Так жити не можна

До війни сім’я Головків жила в Херсоні – у Антонівці, зовсім поруч із Антонівським мостом. Свій дім вони з чоловіком Данилом, моряком міжнародних рейсів, добудували у 2020 році, майже перед самою війною. Раділи переїзду і неймовірній локації: просто поруч із будинком, під Антонівським мостом, був сучасний пляж. Саме там молода херсонка так любила відпочивати.

Ольга Головко закінчила Херсонський національний технічний університет за спеціальністю економічна кібербезпека. Працювала менеджеркою з продажу винної продукції в агрофірмі “Білозерський”. Та коли почали зводити дім, вона звільнилася – чоловік постійно був у рейсах, і весь побут та будівництво фактично трималися на ній.

На початку повномасштабної війна їхньому молодшому синові Альбертові було лише два роки.

“Перше, що я побачила в телефоні того ранку, — звернення Зеленського. Та навіть коли над Чорнобаївкою стояли стовпи диму, люди ще казали: «Все буде добре. Два–три дні». А мені так не думалося, бо над нашим будинком уже літали ворожі вертольоти”.

Вони виїхали у Дніпровське, до мами чоловіка. Та коли російські окупанти зайшли в село, стало небезпечно навіть виходити у двір.

“Вони зупиняли машини, влаштовували перевірки. А потім я почала дізнаватися новини з Бучі, Ірпеня – про вбивства, зґвалтування. Читала і жахалася: орки стояли за кілька кроків від нас! Ми зробили для дітей місце в погребі й ховали їх щоразу, коли вони наближалися до будинку. Я дивилася на це все і казала: так жити не можна”.

Рішення виїжджати давалося важко. День вибирали довго – у чатах писали, що росіяни розстрілюють цілі колони. Обрали неділю.

“Вирушати в дорогу було страшно. Але залишатися тут із дітьми ще моторошніше», – пригадує Ольга.

До Одеси добиралися 8–10 годин у великій колоні автівок. І треба ж такому статися: окупанти їх жодного разу не зупинили. Загальмували вже на першому українському блокпості – і просто розридалися, обіймаючи наших захисників.

“В Одесі ми пожили у родичів, але й там не було спокійно. Йдеш вулицею – а над головою летять ракети. Я весь час думала тільки про дітей”.

Чому Канада

Про Канаду Ольга дізналася з Facebook – перший допис, який побачила, був про відкриття віз для українців.

Згодом вона натрапила на міжнародну платформу I CAN HELP (“Я можу допомогти”) – волонтерську ініціативу, створену після початку повномасштабної війни для підтримки українських біженців. Сайт поєднує українців, які шукають прихисток, із людьми з різних країн світу, готовими надати житло.

Одного дня Ольга побачила на платформі оголошення від канадця Алекса та його дружини Лії. Подружжя писало, що готове прийняти українців у своєму домі. Ольга одразу відгукнулася, однак Алекс написав, що житло зайняте – на той момент у їхньому домі вже мешкали дві родини з України.

Тоді Ольга попросила повідомити її, якщо ситуація зміниться або якщо серед знайомих з’явиться можливість для поселення.

І вже за тиждень Алекс зателефонував. З’ясувалося, що в мами його дружини є гостьовий будинок. За допомогою українки Анастасії, яка на той час мешкала в домі Алекса й виступила перекладачкою, Ольга розповіла свою історію. Після цього канадська родина погодилася прийняти сім’ю Головків і чекати, доки їм відкриють візи.

“Вони навіть пропонували нам гроші, щоб оплатити дорогу, але ми люб’язно відмовилися”, – каже херсонка.

Візи відкрили лише через пів року. Увесь цей час незнайомі люди чекали на їхній приїзд. А коли сім’я нарешті прилетіла, Алекс і мама його дружини Венді Лі з чоловіком Полом зустріли їх в аеропорту.

Don’t worry

“Нас так тепло прийняли. Привезли у дім, укомплектований всім необхідним для життя…  На нас чекала готова вечеря й повний холодильник. Постійно дбали, щоб нам було затишно та комфортно, і раз у раз повторювали: Don’t worry – не хвилюйтеся. Згодом цю фразу – Don’t worry – я чула всюди. І зрозуміла: вона ніби вписана в менталітет канадців, – розповідає Ольга. – Але адаптація була непростою. Найважче в Канаді – це документи. Дозволи, дозволи і ще раз дозволи”.

Не знаючи мови, українка записалася на безкоштовні онлайн-курси англійської. А вже через три місяці наважилася на пошуки роботи і пішла на співбесіду.

Так Ольга потрапила до Kiwi Café.

 “Я ще не могла добре говорити англійською, та якось розповіла власниці кафе Лінді про свої уміння та можливості. Не знаю, що саме її у мені підкупило, але мене взяли. Поставили на лінію гарячих страв. Це були сніданки – омлети, бекон-сендвічі, салати, сосиски. Як я справлялася? Колеги, що працювали поряд, все пояснювали жестами, на пальцях, якимись рухами. І знову повторювали: “Don’t worry”. Це насправді дуже підтримувало”.

Щодня Ольга працювала біля плити. Робота була важкою, але вона не здавалася.

“Канадці в їжі невибагливі, але потік людей величезний, особливо влітку, коли відпочивальники їдуть до океану. Спека, гарячі плити, зміна з сьомої ранку до третьої дня – і навіть у туалет не завжди вийдеш”, – згадує жінка.

Торт, який змінив усе

Через рік роботи, відзначаючи свою першу річницю в кафе, Ольга принесла на зміну власноруч спечений торт — “Зелений оксамит”. Десерт справив на колег справжній вау-ефект.

“Це шедевр!” – спробувавши торт, сказала власниця кафе Лінда, і одразу запропонувала Ользі перейти працювати в пекарню.

Новий графік був ще складнішим: починати потрібно було о шостій ранку, а перед цим – зібрати дітей, відправити їх до школи, посадити на автобуси. Але бажання пекти було сильнішим за втому.

“В Україні я пекла лише для своїх – на свята, дні народження. Навіть не думала, що колись стану кондитеркою. А в Канаді вибір десертів дуже обмежений. На вітрині зазвичай – тільки пироги з різними начинками. І ще я помітила: тут у десертах у два-три рази більше цукру. В нас – борошно з цукром, а тут ніби цукор з борошном”, – усміхається Ольга.

Вона почала з мафінів і булочок, а згодом – пекла за власними рецептами. Спершу щоразу узгоджувала асортимент з власницею. Але та швидко побачила хист українки й дала їй повну свободу дій.

Невдовзі Kiwi Café наповнилося ароматами вишуканих десертів – меренгових рулетів, тартів, еклерів.

“Моє завдання було наповнити вітрину, і я мала простір для творчості. Хвилювалася, звісно, вивчала смаки й попит. Наприклад, якось спекла “Наполеон” і зрозуміла: канадці, на відміну від нас, його не дуже сприймають. А от медовик – обожнюють. А взагалі, українські жінки навіть не уявляють, наскільки вони талановиті. Спершу мені було навіть дивно, що мою випічку тут так цінують!” – зізнається Ольга.

Та за пів року такого ритму жінка вигоріла й повідомила власникам, що звільняється.

Їй відповіли просто:

“Не хвилюйся. Відпочинь півтора місяця до Різдва, наберися сил – а потім поговоримо”.

І після паузи в Kiwi Café Ользі запропонували новий графік – підлаштували його так, аби змогла впроратися з дітьми та домашнім господарством.

Геніальні діти

Донька Ольги Кіра навчається в 11 класі. Шестирічний Альберт школу просто обожнює. Тут немає тиску – натомість постійно звучить знайоме: Don’t worry.

“Я прийшла на батьківські збори, морально підготувалася слухати, що «не так». А мені протягом усієї зустрічі розповідали, яка в мене геніальна дитина”, – щиро усміхається Оля.

За її словами, шкільна освіта в Канаді значно легша, ніж в Україні.

Після 17 предметів української школи Кіра наразі вивчає лише чотири. І маючи за плечима ґрунтовну базу, легко справляється і з мовою, і з іншими дисциплінами.

“Перші пів року донька дуже сумувала за Херсоном – постійно плакала, просилася додому. А тепер уже починає розглядати своє майбутнє в Канаді. Дітям легше. Вони вважають своєю країною ту, де ростуть. А ми – як перелітні птахи. Ні там, ні тут…” – з сумом каже херсонка.

Життя між двома світами

Половини їхнього дому в Херсоні більше немає. Його двічі обстріляли з танків та артилерії.

Зруйновані стіни й вікна, дах обвалиася.

“Це ніби вирвати частину тебе!” – каже Ольга про дім, який знищили російські терористи.

Вона дуже сумує за батьками, які залишилися на Херсонщині.

“Мої документи поки не дозволяють поїхати в Україну. А я так хочу їх обійняти. Просто сидіти поруч і говорити, говорити…”

Ольга вчиться жити як канадці – не тримаючись за речі.

“Спочатку мене дивувало, як легко вони прощаються з матеріальним, переїжджають з місця на місце, можуть усе життя прожити в орендованому житлі. А тепер думаю: можливо, в цьому є сенс? Так легше. Тільки от серце не приймає…”

Сьогодні Ольга продовжує працювати, вчить мову, готується до іспитів і мріє відкрити власну справу – маленьку кондитерську в Галіфаксі. Окрім постіної роботи, вона вже пече на замовлення – для українців, які живуть у місті.

Власниця кафе підтримала цю ідею і навіть порекомендувала її в жіночій фейсбук-групі.

Та попри все, в канадському домі, за вікном якого шумить Атлантичний океан, пахне українським борщем.

Оля крутить голубці, ліпить вареники, а на Різдво обов’язково готує кутю.

“Ми намагаємося жити, як вдома, дотримуватися всіх традицій. Я навіть воджу Альберта до української суботньої школи, щоб він не забував мову. Розумієте, коли я дивлюся у вікно – бачу океан. Коли заплющую очі – Херсон. Моє серце було і буде там. Виходить, ця відстань – між океаном і домом – сьогодні і є моїм життям?!” – щиро каже 37-річна жінка, яка, як і мільйони українців, мріє про повернення в мирну Україну.

Бо, виявляється, можна знищити дім, але любов до нього не піддається жодним обстрілам – вона просто живе у серці.

Ірина Квітка

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.