«Я зайшла до зали, а в голові звучала музика». Історія Білозерської школи мистецтв, яка не змовкла через війну

Є місця, які назавжди стають частиною творчих людей.

Навіть коли в них мовчать музичні інструменти, а репетиції та концерти залишилися лише у спогадах.

Саме такою для Лариси Хицун є Білозерська школа мистецтв.

Після деокупації Білозерки вона, тоді ще завідувачка фортепіанного відділу, вперше переступила знайомий поріг. Здавалося, варто лише відчинити двері класу — і все буде, як раніше. У сусідній аудиторії хтось розігруватиме гами на фортепіано, художники сперечатимуться про відтінки фарб, а з танцювальної зали долинатиме музика, під яку десятки дитячих ніг вибиватимуть знайомий ритм.

«У мене вона справді звучала в голові», — пригадує Лариса Євгенівна.

Та очі бачили зовсім інше.

Обсипана стеля. Завалений сміттям рояль, який колись був окрасою концертної зали. Побиті музичні інструменти. Порожні класи, у яких російська окупація залишила свої болючі сліди.

«Без сліз тоді не обійшлося…» — зізнається вона.

І на якусь мить замовкає.

А потім, ніби повертаючись у той день, тихо говорить:

— Як багато ми втратили… Атмосферу. Звучання наших старих корпусів. Та що там… Ми усі втратили спокій. Мир. Звичне життя. Але й залишилося найцінніше — наші діти. Наші викладачі. І віра, що одного дня ми повернемося.

Сьогодні шкільна родина Білозерської школи мистецтв розкидана по різних куточках України та світу. Учителі й учні зустрічаються не у класах, а в Google Meet. Замість концертної сцени — екрани ноутбуків. Замість спільних репетицій — відеозаписи виступів і дистанційні уроки.

Та школа живе. 

Про те, як навчати дітей, коли між учителем і учнем сотні кілометрів, як зберегти шкільну родину, розкидану війною, і про те, і чому вона жодного дня не сумнівалася, що мистецький заклад повернеться у рідні стіни, – говоримо з директоркою Білозерської школи мистецтв Ларисою Хицун.

54 роки в одній школі

Історія Лариси Євгенівни Хицун нерозривно пов’язана з Білозерською школою мистецтв. Ще шестирічною дівчинкою вона вперше переступила її поріг.

Тоді це була музична школа, заснована у 1967 році.

Саме тут маленька Лариса вперше сіла за фортепіано, хвилювалася перед академічними концертами, вивчала нотну грамоту на уроках сольфеджіо.

Закінчивши школу, вступила до Херсонського музичного училища. Згодом здобула ще одну освіту — викладача української мови та літератури — у Херсонському державному університеті.

Та куди б не приводило її життя, вона завжди поверталася до рідної Білозерки. І до школи зі старими корпусами, знайомими сходами, особливим запахом і звуками музики, які, здається, назавжди оселилися у цих стінах.

Спочатку працювала викладачкою, згодом очолила фортепіанний відділ. Перед повномасштабною війною паралельно була методисткою Херсонського обласного навчально-методичного центру культури, організовувала творчі проєкти та мистецькі заходи.

«Виходить, я прийшла сюди дитиною, а тепер очолюю заклад», — усміхається Лариса Євгенівна, ніби й сама дивуючись, як тісно її життя переплелося з історією школи.

Директоркою вона стала у січні 2023 року.

Не тоді, коли в концертній залі лунали оплески, а коридорами бігали діти. А тоді, коли школу потрібно було повертати до життя…

Місце, де зростали таланти

До повномасштабної війни Білозерська школа мистецтв була одним із тих місць, де майже щодня лунав дитячий сміх, звучала музика і народжувалися нові таланти.

За роки невелика музична школа поступово перетворилася на справжній мистецький осередок Білозерки. За ініціативи її багаторічного директора, заслуженого працівника культури України Петра Гречанюка, заклад розширив свої можливості. До музичних відділів додалися хореографічний і образотворчого мистецтва. Облаштували танцювальну залу, створили умови, щоб кожна дитина могла знайти себе у творчості.

Будівлі школи були старими — їм понад сто років. Міцні стіни зберігали історію не одного покоління учнів, але час залишав на них свій слід. Покрівля протікала, ремонту потребували вікна, котельня, навчальні приміщення.

Лариса Євгенівна пригадує один із конкурсів «Чарівне джерельце», коли просто під час виступів зі стелі почала капати вода. 

У громаді вже почали шукати кошти на ремонт покрівлі та оновлення школи. Здавалося, ще трохи — і старі корпуси отримають нове життя.

Та спочатку прийшла пандемія. А потім — війна.

До повномасштабного вторгнення у школі навчалися 256 дітей.

Тут працювали народний оркестр народних інструментів і зразковий хореографічний колектив «Фієста». Учні виступали майже на кожному святі громади, брали участь у всеукраїнських конкурсах і фестивалях, а наприкінці навчального року збирали повну концертну залу на звітних концертах та випускних вечорах.

Особливою гордістю школи був власний мистецький конкурс «Чарівне джерельце». Він об’єднував талановитих дітей із Білозерської, Чорнобаївської та Станіславської громад.

У школі мріяли, аби конкурс набув статус обласного, щоб до Білозерки приїздили юні музиканти, художники й танцюристи з усієї Херсонщини.

Не встигли…

Повернення почалося зі сліз

Коли після деокупації постало питання відновлення роботи школи, іншого варіанту, окрім дистанційного навчання, не було.

Будівля була непридатною. Безпекова ситуація не залишала вибору.

1 січня 2023 року школа офіційно відкрилася онлайн. І її директоркою призначили Ларису Хицун.

«Ми всі плакали. Плакали викладачі. Плакали батьки. Раділи діти. Ми навіть не очікували, скільки сил це нам усім додасть!» – згадує той момент Лариса.

Тоді ніхто не знав, чи вдасться зібрати хоча б кілька десятків дітей.

Але сталося диво. Діти, які вже навчалися у музичних чи художніх школах за місцем тимчасового проживання, почали повертатися до своєї школи.

На початку 2023 року їх було 83. Сьогодні — вже 136.

І для Лариси Хицун це означає значно більше, ніж просто цифри.

«Вони пам’ятають свою школу. Вони хочуть навчатися саме тут!» – щиро радіє вона.

Перший урок без фортепіано

Відновити школу було непросто. Учні роз’їхалися по різних містах і країнах. Викладачі теж опинилися далеко один від одного. Хтось залишився на Херсонщині, хтось виїхав. Потрібно було знайти кожну дитину, переконати, що школа живе і чекає на своїх учнів.

Найважче, зізнається Лариса Хицун, починали викладачі музичних інструментів. Потрібно було почути дитину через екран.

Вона й сама добре пам’ятає свій перший онлайн-урок.

«У мене навіть інструмента поруч не було. До школи через обстріли я не могла дістатися. Тому поклала на стіл ноти й просто показувала дітям усе руками. І вони мене розуміли», — усміхається директорка.

Так починалася нова історія Білозерської школи мистецтв.

Її довелося будувати майже з нуля. Шукали ноутбуки, генератори, альтернативні джерела живлення. Комусь рідні купували електронне фортепіано, комусь музичні інструменти дарували благодійники. Крок за кроком педагоги й учні вчилися працювати в нових умовах.

«Ми просто шукали вихід. Не думали про те, що не зможемо. А лише про те, як навчати дітей далі», — каже Лариса Євгенівна.

І цей шлях вони пройшли разом.

Шукали інтернет, щоб не пропустити урок

Сьогодні заняття у Білозерській школі мистецтв проходять на платформі Google Meet. Кожен учень займається індивідуально з викладачем. Для контрольних переглядів і підсумкових оцінювань діти записують свої виступи на відео.

Та найбільше директорку тішить навіть не це. Каже, війна змінила саме ставлення дітей до навчання.

«Раніше, у мирному житті, бувало, що хтось міг прогуляти урок. Зараз усе навпаки. Є родини, які залишилися на Херсонщині й переїхали до віддалених сіл. Якщо там поганий інтернет, діти шукають місце, де є зв’язок. А коли не встигають приєднатися до заняття — обов’язково телефонують, пояснюють причину і просять перенести урок.»

За словами Лариси Хицун, дистанційне навчання навчило всіх бути гнучкими. Буває, заняття триває лише сорок хвилин, а буває — дві години. Іноді його доводиться переносити.

«Ми бачимо, коли дитина не в ресурсі. Вона пережила важкий день, тривогу, обстріл. Тоді просто даємо їй перепочити. Сьогодні дуже важливо не лише навчити, а й підтримати».

На малюнках — дім

За роки війни змінилися й дитячі роботи. На малюнках дедалі частіше з’являється дім. Той, що залишився у Білозерці чи сусідніх селах.

Змінився і музичний репертуар.  Тепер у школі частіше звертаються до української музики, народних інструментальних обробок, творів українських композиторів.

«Війна дала нам можливість ще глибше зрозуміти свою ідентичність. Ми по-новому відкрили для себе українську культуру. Світову теж любимо, але сьогодні дітям дуже хочеться грати своє», — каже Лариса Євгенівна.

Коли диплом важить більше, ніж нагорода

Попри війну і дистанційне навчання, учні Білозерської школи мистецтв продовжують брати участь у міжнародних, всеукраїнських та обласних конкурсах.

Лише за минулий навчальний рік вони здобули 31 нагороду. Більшість із них — дипломи лауреатів І премії.
За високий рівень підготовки конкурсантів п’ятеро викладачів були відзначені почесними грамотами та подяками.

Для Лариси Хицун кожна така перемога особлива.
Вона усміхається, згадуючи свою ученицю Аріну Жадан.

«Коли Аріна отримала свій перший диплом, вона так щиро раділа… Наша зірочка! Дивишся на її працьовитість, наполегливість, талант і розумієш: заради таких дітей можна подолати будь-які труднощі!»

Та, мабуть, найбільшою винагородою для педагогів стають навіть не дипломи і перемоги. Батьки часто телефонують і пишуть викладачам не лише, щоб поговорити про успішність дітей. Вони телефонують подякувати.

«Кажуть: «Ваша школа — це терапія для наших дітей. Тут вони забувають про війну. Тут вони знову усміхаються!»

Саме такі слова, зізнається директорка, допомагають не опускати рук і рухатися далі.

Попри директорські обов’язки Лариса Євгенівна не полишає викладання. У класі фортепіано вона навчає шістьох учнів і переконана:

«Навчати онлайн можна. Так, це складніше. Але якщо дитина хоче вчитися, а педагог хоче навчити — усе можливо.»

Війна не скасує творчість

Сьогодні Лариса Хицун живе у Дніпрі. Навчальний рік закінчився, тож вона змогла ненадовго виїхати з Білозерки. Чи повернеться найближчим часом, поки не знає.

Рідне селище й далі щодня потерпає від російських атак. Дрони, артилерія, керовані авіабомби — небезпека не зникає ні на день.

Та майже весь час окупації і після визволення Лариса Євгенівна залишалася вдома. І саме звідти проводила онлайн-уроки.

«Бувало, за вікном гриміло. Я переходила туди, де є дві стіни, і продовжувала заняття. Діти чекали, урок мав відбутися»

«Мені важко? А хлопцям в окопах?»

За роки повномасштабної війни Лариса Євгенівна пережила не лише втрату школи. Кілька місяців тому вона втратила чоловіка. Про власний біль говорить неохоче. Лише зізнається, що інколи сил справді не вистачає.

В такі моменти повторює собі одну й ту саму фразу:

«Мені важко. А хлопцям в окопах? Ми повинні працювати. Бо сьогодні виховуємо дітей, за майбутнє яких віддають життя захисники, у руках яких завтра буде відбудова країни.»

Ці слова вона часто повторює і колегам.

Коли у спільному чаті хтось пише, що більше не має сил, відповідає коротко:

«А хлопці в окопах сили мають? Ми не повинні здаватися!»

І розмова продовжується.

Бо кожен із них добре розуміє, заради чого щодня відкриває ноутбук і починає урок.

Іноді дитині потрібен не урок

Від початку 2023 року Білозерська школа мистецтв не бере плату за навчання. Дистанційний формат не дає можливості реалізувати повну освітню програму. Немає хорових занять, спільних репетицій, концертів.

Колись кошти, які сплачували батьки, спрямовували на розвиток школи, придбання інструментів, ремонти.

Сьогодні найважливіше — інше.

«Для мене головне, щоб між дітьми і викладачами не втрачався зв’язок. Бо доки він є — живе й школа».

 І додає щиро:

Ви ж розумієте, іноді дитині потрібен не урок. Іноді їй просто потрібно знати, що її чекають, вислухають і зрозуміють»

Люди, які не здаються

Лариса Євгенівна часто каже, що найбільше її надихають земляки.

Розповідає про квартальну Наталію Біловецьку, яка живе майже на околиці Білозерки, де небезпека від російських обстрілів відчувається особливо гостро.

Та жінка не виїжджає. Допомагає людям, розносить гуманітарну допомогу й хліб. А біля будинку доглядає теплиці, вирощує розсаду, огірки, редиску.

«Я дивлюся на неї й думаю: їй просто немає коли стресувати. Вона працює. І тоді розумію — ми теж вистоїмо!»

«Я просто бачу той день»

Третій корпус Білозерської школи мистецтв, де були класи образотворчого мистецтва та хорові аудиторії, згорів після російських обстрілів. Два інші корпуси стоять із забитими плитами OSB вікнами.

Будівлі, яким понад сто років, чекають свого часу.

«Якби ви знали, який у них міцний фундамент…» — усміхається директорка.

Лариса Хицун не сумнівається: вони ще обов’язково зберуться разом.

І вона вже бачить цей день.

До концертної зали знову прийдуть схвильовані батьки. Хтось сяде за відновлений рояль. Художники розставлять мольберти. Танцюристи чекатимуть свого виходу на сцену.

І школа, яка пережила окупацію, руйнування і війну, знову наповниться дитячими голосами.

«Ми обов’язково повернемося, — говорить Лариса Євгенівна. — Будемо відбудовуватися. Будемо стукати в усі двері. Я навіть не сумніваюся, що наша школа житиме!»

Вона говорить про це спокійно. Мов і не мріє. Наче це вже сталося.

На початку розмови Лариса Євгенівна згадувала, як після деокупації зайшла до школи, де в її пам’яті ще звучала музика, а очі бачили лише руїни.

Здається, сьогодні ця музика все ще живе.

Нехай не в концертній залі. У людях, які не дали школі замовкнути.

— Сьогодні – репетиція, а попереду – найкращий концерт нашого життя! — усміхається директорка.

Матеріал підготовлено в межах проєкту “Відкрита відбудова Херсонщини: від діалогу до дій” у рамках проєкту “Імпульс”, що реалізується Міжнародним фондом “Відродження” та Фондом Східна Європа за фінансування Норвегії (Norad) та Швеції (Sida). Зміст матеріалу є відповідальністю редакції та не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду “Відродження”, Фонду Східна Європа, Уряду Норвегії чи Уряду Швеції.

Ірина Квітка