“Я встаю і їду”: як східні танці допомагають херсонкам триматися під час війни

У Херсоні майже не залишилося місць, які можна назвати повністю безпечними. Дорога на тренування може пролягати повз будинки із забитими вікнами, а під час атаки дронів людям доводиться ховатися за деревами чи просто на узбіччі дороги.

Та кілька разів на тиждень група жінок усе одно приходить на східні танці. Вони вдягають яскраві костюми, поправляють прикраси, вмикають музику – і на годину повертаються до звичного життя.

Серед них – Любов Олексіївна, яку в колективі називають Любочкою. У вересні їй виповниться 74 роки. На тренування вона приїздить із Приозерного Херсонської громади.

“Я встаю і їду навіть під дронами“

Для Любочки дорога на тренування – окрема пригода. До Херсона вона їде автобусом небезпечним маршрутом. Маршрут пролягає трасою, над якою встановлені антидронові сітки. Російські дрони вже не раз атакували тут цивільний транспорт, є поранені та загиблі.

Автобуси часто оснащені аналізаторами дронів. Якщо водій помічає загрозу, він зупиняється, а пасажири мають вибігти та шукати укриття. Якщо пощастить – поруч буде дерево чи інше місце, за яким можна сховатися. Іноді люди залишаються просто посеред дороги.

“Сьогодні ми їхали, і нам довелося вискочити з автобуса, бо дрон переслідував легкову машину. Ми потрапили у таку ситуацію. Це вже не вперше”, – розповідає Любочка.

Попри це, вона продовжує їздити.

“Я встаю і їду навіть під дронами”, – каже жінка.

Небезпечно не лише добиратися до тренувань. Самі заняття теж можуть перериватися через обстріли.

Якщо починається атака, жінки переходять у безпечніше місце, перечікують небезпеку, а потім повертаються до залу. Траплялося тренуватися і при світлі свічок, коли після обстрілів зникала електрика. Буває, що немає води, тому після заняття не вдається нормально прийняти душ.

Але група продовжує збиратися.

У залі грає музика. Тренерка Анастасія підказує, як виконувати рухи. Жінки стежать за технікою, повторюють за нею, жартують і розмовляють.

Тут важливо не лише навчитися танцювати. За час повномасштабної війни група стала для них місцем зустрічі – простором, де можна побути разом, поговорити й бодай на якийсь час переключитися з постійного очікування небезпеки.

Жінки купують яскраві костюми, прикраси й аксесуари. У цей момент війна нікуди не зникає. Але в залі є музика, рух і люди поруч.

Щоб повторити танцювальну комбінацію, потрібно дивитися на тренерку, стежити за рухами й рахувати кроки. У ці хвилини увага зосереджена не на небі та дронах, а на танці.

Музика звучить – і Любочка танцює

Любов Олексіївна танцює майже все життя. Ще в молодості займалася класичними та народними танцями, а пізніше – аеробікою у стилі латиноамериканських танців.

Близько двох років тому вона побачила оголошення про заняття зі східних танців і вирішила спробувати.

“Я подумала: “Я ще не пробувала. Спробую і східні танці”. Коли я зателефонувала Настеньці, вона тільки починала організовувати колектив. Я запитала: “Нічого, що я вже у такому віці?” А вона відповіла: “Нічого-нічого, все добре”. Так я стала однією з перших, хто до неї прийшов”, – розповідає Любочка.

Відтоді вона продовжує займатися. Каже, що зараз стало важче – і через вік, і через проблеми зі здоров’ям. Але дівчата в колективі її не жаліють.

“Вони кажуть: “Все добре, Любочко, все буде нормально”. І я намагаюся бути нарівні з ними, не гірше”.

Цього року Любов Олексіївна пережила велику втрату – помер її чоловік. Минулого року вони відзначили 50 років спільного життя. За словами Любочки, жили душа в душу.

Після його смерті жінка могла б залишитися вдома й замкнутися в собі. Але продовжила їздити на тренування.

“Вона мене витягнула з такого стану, що я їй дуже вдячна. Велике їй спасибі”, – говорить Любочка про свою тренерку Настю.

Коли рух допомагає жити далі

Любов Олексіївна називає себе оптимісткою. Вона каже, що не хоче сидіти вдома й чекати, коли закінчиться війна.

“Я розумію: якщо я зараз сяду, як равлик, закриюся від усього, то завтра мене може вже не бути. Тому я живу активним життям”, – пояснює вона.

Бувають моменти, коли сил майже не залишається.

“Танці виводять мене з такого стану, коли іноді думаю: “Все, завтра просто не встану”. Але я встаю і їду на тренування”.

Вона вирушає туди, де, попри війну, вирує життя. Бо у Херсоні на неї чекають дівчата, які називають її Любочкою. Чекають музика, рух і зал, де хоч на якийсь час можна забути про страх.

Тут не стає безпечніше. Війна не зникає.

Але звучить музика – і Любочка танцює.

Олена Гнітецька

Білозерка.Інфо висловлює вдячність за фінансову підтримку Європейського Союзу через свій проєкт “Підтримка прифронтових медіа та розслідувальної журналістики” (FAIR Media Ukraine), який впроваджується Internews International у партнерстві з Media Development Foundation (MDF). Білозерка.Інфо зберігає повну редакційну незалежність, а інформація, подана тут, не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу, Internews International або MDF”.