“Я все одно знайду свій шлях на фронт!” Спогади мами та коханої дівчини загиблого Анатолія Павленка з Микільського

 “Мамо, я все одно туди піду… Я буду воювати, щоб ви не боялися жити!” – ці слова свого сина Анатолія мешканка Микільського Дар’ївської громади, мама чотирьох дітей Тетяна Павленко чула багато-багато разів.

Спочатку багатодітна сім’я пережила у селі окупацію, потім ховалася від обстрілів, а тепер Тетяна Вікторівна, ковтаючи сльози, каже: “Я втратила все, але дуже просила Господа, щоб він вберіг моїх дітей…”

Народжений у багатодітній родині, другий по старшинству, Анатолій змалку знав справжню ціну важкої праці. Натомість мав так багато підтримки та родинного тепла від мами Тетяни, старшої сестри Даші, молодшого брата Романа та крихітки Єви, якій нещодавно виповнилося лише три рочки. Із другим чоловіком Тетяна розлучилася уже після початку повномасштабної війни.

Вторгнення російських окупантів обірвало Толину юність. Війна вкрала його мрії й забрала життя… Захиснику України, військовослужбовцю 73 морського центру ССО ЗСУ Анатолію Павленку, який виконуючи бойове завдання, загинув у Суджанському районі Курської області, тепер назавжди всього 20…

“Я хочу, щоб наша Єва виросла і цього ніколи більше не бачила“

Попри невимовний біль втрати найдорожчої дитини, мама загиблого погодилася на відверту розмову.

Коли почалася війна, у селі був переполох. Як згадує жінка, усі кудись їхали, бігли, думали, як вивезти рідню та речі, а вони вирішили залишатися у рідному домі. Але от коли вже зайшли окупанти й почалися перевірки, стало таки лячно за сина.

“Йому тоді було лише 17. Селом ходили чутки, що й таких юнаків можуть забирати до Росії. “Мамо, а якщо вони примусять мене за них воювати?” – запитував тоді мене Толік. Як же рано він став дорослим! Невдовзі ми збирали його у важку дорогу. Друзі допомогли йому виїхати з окупованого села, а далі син вирушив до Латвії. На кордоні у нього було чимало проблем, бо ще був неповнолітнім, але все ж випустили… Там, у Латвії, він навіть відзначив своє 18-річчя. Та коли у листопаді Херсонщину звільнили, уже через тиждень був вдома”, –  пригадує Тетяна Павленко.

Вона каже, після повернення Анатолій одразу почав думати, як потрапити до лав ЗСУ. “Я піду воювати!” – наполягав він у кожній розмові.  Жінка зізнається, що тоді, на початку 2023, стримувала сина як могла. Та й справді вийшло так, що він був найстаршим чоловіком у великій сім’ї. Тож Тетяна Вікторівна просила його не залишати її з молодшими дітьми під обстрілами.

“Ти думаєш, так легко убити людину, ти думаєш, так легко втрачати побратимів?…  А як буду тут я, з крихітною Євою, яку ти так любиш?” Я постійно його вмовляла, та в синових очах бачила лиш виклик. “Та я ж і хочу, щоб наша Єва виросла і цього всього ніколи більше не бачила” – як зовсім дорослий чоловік, відповідав мій син.  Він хотів зробити все, щоб росіяни зникли з нашої землі!” – з болем у серці пригадує жінка.

Так тривало до вересня 2023-го. Тоді родина Павленків уже змушена була виїхати з Микільського, яке стало населеним пунктом на лінії вогню. А коли приїхали до Миколаєва, Анатолія вже ніщо не стримувало. Він шукав шляхи потрапити у військо. Тож пішов до військкомату, а далі, у 19 років, добровільно підписав контракт. Після військового вишколу Анатолій Павленко потрапив до спецзагону ССО на Херсонський напрямок.

“Я раптом відчула: де б не була, Толя мене захистить!“

Молодий захисник тричі проходив спеціальні навчання за кордоном: двічі – в Італії та ще у Латвії. Мав подяки та нагороди від командування. Та найважчими для мами були періоди, коли йшов на завдання.

Вони з Толіком навіть придумали славнозвісне кодове слово, “паляниця”, яке означало вихід на бойове завдання, а коли він повертався, завжди писав: “Все добре, я вас люблю!”

Якось чотири дні після виходу він не подавав жодної звістки. Материнське серце боляче стискав відчай, але невдовзі на екрані загорілося повідомлення. І зупинений годинник життя запрацював далі…

“Толік воював, допомагав мені оплачувати орендовану квартиру та утримувати дітей, а якось розповів, що зустрічається з дівчиною і вже скоро познайомить її зі мною”, – говорить Тетяна Вікторівна.

18-річна Вікторія Білецька мешкала у Дніпрі. Вони познайомилися через тікток, де активна дівчина вела свої ефіри. Толік не раз писав їй коментарі, але вона не відповідала. Та ця дівчинка так його захопила, що якось він сказав побратиму: “От побачиш, ми будемо разом…”

І Віка відповіла. Почали переписуватися, а невдовзі рішуча дівчина приїхала до Толіка у Суми. Це місто, сповнене гулу і війни, поєднало їх коханням.

“Спочатку це було дружнє спілкування, а потім я раптом відчула: де б не була, Толя мене захистить. З ним нічого не страшно і нічого поганого не станеться…” – відверто зізнається Вікторія.

Якось Віка розповіла коханому про свою мрію жити в Одесі, де кілька разів була на морі. Просто зізналася, що дуже полюбила це південне сонячне місто. І невдовзі він сказав: “Збирай речі і їдь в Одесу! Я винайняв квартиру!”  А невдовзі так трапилося, що він сам приїхав до Одеського шпиталю на відновлення.

У грудні 2024 вони разом поїхали до Миколаєва. Тетяна познайомилася з юною вродливою нареченою сина.

“Віка мені так сподобалася! І якось одразу стало зрозуміло, як пасують вони одне одному!” – пригадує ту коротку щасливу мить мати загиблого.

Натомість у Вікторії про знайомство з Тетяною Вікторівною своя згадка. Дівчина розповідає, мама Толіка не говорила якихось лагідних слів, не тисла його в обіймах, просто дивилася на сина так, що я подумала: “Боже, як же вона його любить!”

Щастя закоханих у місті біля моря було таким повним, яскравим, всеосяжним. Вони постійно кудись їхали, бігли, подорожували. “Я хочу пізнати з тобою світ!” – казав Анатолій, дивлячись на хвилі Чорного моря. Так тривало тиждень чи два… А 6 січня 2025 року він вирушив на Курщину.

Серця не приймали страшну реальність

 “16 січня Толя нам зателефонував. Ми спілкувалися по відеозв’язку. До нас якраз приїхала з Києва моя найстарша донька. Тож уся сім’я була разом… Наша розмова тривала так незвично довго. І Толік… він наче вперше за останній час нікуди не поспішав. Маленька Єва просила рожевий велосипед. “Бубочко (так він називав сестричку), я приїду у відпустку і все-все тобі подарую”, – весело обіцяв їй Толя.

18 січня ми йшли вулицею Миколаєва, купляли щось в дорогу доньці, яка цього дня мала повертатися до Києва… І раптом – дзвінок: “Співчуваємо, Анатолія  більше немає”. А далі… Я нічого не пам’ятаю. Здається, кричала у телефон, благаючи: “Тільки скажіть, що він живий!..”

Анатолій загинув на “нулі”… Від уламка дрона, який потрапив йому під бронежилет. Уламок був невеликим, але пошкодив одразу кілька органів. Його намагалися врятувати. Це згорьована мати почула від бійців його спецзагону. Тоді у їхній групі були поранені, а її Толік загинув…

Є свій бентежний спогад про ті чорні дні й у дівчини Анатолія Вікторії Білецької.

“Увечері 17 січня я намагалася влаштуватися на нову роботу, була на відеозв’язку з ментором. У мене якось не виходило, і та людина почала агресувати. Я не витримала до себе такого ставлення і розірвала відеозв’язок. Ще напередодні телефоном розповідала про те, чого хочу навчитися, Толіку. Він сказав, що я – молодець, і у мене все вийде… Тож у розпачі після невдачі з виконанням завдання я відправила йому голосове повідомлення: мовляв, “ти покладав на мене такі надії, а я їх не виправдала!” Відповіді від нього не було, але я наче відчула: він тут, поряд, у кімнаті! Це мене так розхвилювало, що кинула йому голосове повідомлення знову. “Навіть коли між нами віддаль, я під твоїм захистом”, – говорила тоді.  Я не випускала телефон з рук, але він не відповідав. Я вже не могла спати, серце вилітало грудей. Наступного дня в 11:58 я побачила по відеозв’язку очі його мами. Вони повідомили чорну звістку без слів.  Та я все одно сподівалася почути, що він – 300-й, важкий, але живий! Ні. “Толіка з нами більше немає!” А у моїй голові дзвенів його голос: “Ти молодець! Ти усе зможеш! Ми відкриємо разом світ!”  Він же так хотів познайомитися з моїми батьками, ми скільки всього планували, ну як так може бути? Ні, моє серце не приймало страшну  реальність…” – хвилюючись, говорить дівчина.

“Яким він був, ваш Толік? – запитую у мами загиблого. – Скромним, тихим, чи веселим, душею компанії?”

 “Все, що ви сказали, про нього”, – дивує Тетяна відповіддю. – Так, у ньому скільки всього поєднувалося. Та головне – він був дуже добрим, готовим допомогти кожному. І справді, скромним та веселим водночас. А знаєте, який у Толіка був позивний? “Твікс”. Адже він дуже любив цей смаколик”.

Він був цілим світом…

Дві жінки – мама і зовсім юна наречена – намагаються оговтатися від горя. Тетяна шукає себе у дітях. Маленька Єва потребує уваги, та й старші не дають впасти у відчай. А Вікторія заприсяглася, що знайде себе, стане на ноги й обов’язково допомагатиме Толиній сім’ї.

Віка здобула спеціальність бухгалтера, але завжди мріяла про музику, блогерство.

“Раніше я не наважувалася цим займатися, а тепер, коли я втратила Толіка, мені уже не важливо, що говоритимуть за спиною… Мені уже нічого не страшно. То був найбільший мій страх!  Толік так у мене вірив! Та я зроблю все, щоб це було не дарма! Я зроблю все, щоб пам’ять про нього жила доти, доки житиму я. Ось нещодавно за допомогою друзів написала йому пісню. Маленький уривок вже є на тіктоці. Скоро повна версія вийде на офіційній музичній платформі. Створила й петицію про присвоєння Анатолію Павленку звання Героя України, але поки що, за наполяганням командування, яке порадило поновити її після нагородження його посмертно орденом “За мужність ІІ ступеня”, клопотання про яке вже подали, дію петиції призупинено. Тепер я постійно спілкуюся з його мамою, його братиком і сестричками. Ми тримаємося разом, бо у нас є пам’ять і потреба зробити все для нашого Героя”, – розповідає Вікторія Білецька.

Дівчина веде свій блог у інстаграмі, де має дев’ять тисяч підписників, і тікток, де на її канал підписані 21 тисяча людей з різних куточків світу. Тепер у своїх ефірах дівчина розповідає про тугу за коханим і життя заради його світлої пам’яті.

Очі Тетяни Павленко наче обіймають портрет сина. Милий, красивий і такий молодий… Він був її надією і цілим світом. Тепер жінку з глибокими сумними очима тримає колись чужий Миколаїв, де на Балабанівському кладовищі над могилою її Героя вітер колише український стяг.

У нього все, все було попереду – кохання, час, сповнений мрій. Але головною з них залишалася одна – щоб маленька сестричка Єва не пам’ятала війни. Щоб рідні побачили мир. І щоб була Україна. За те й віддав своє молоде життя. Таких Героїв в Україні тисячі. І чи потрібні петиції, щоб офіційно визнати: вони загинули за кожного з нас?!

Ірина Квітка