“Я воюватиму до перемоги”. Історія бойової медикині зі Станіслава Світлани Гаврилів

Вона прийшла до Миколаївського військкомату 2023 року.

“Я придатна. Просто підпишіть!” – упевнено казала кожному лікарю під час медичного огляду військово-лікарської комісії. Війна давно стала для Світлани Гаврилів щоденним випробуванням на міцність. Після пережитого і пройденого вона знала лише один шлях – на фронт.

У пеклі Маріуполя загинув її старший син Іван. Морський піхотинець разом із побратимами боронив Україну на заводі Ілліча. Другий син, Олег, служить військовим капеланом і тепер на Донеччині. Підписав контракт і її молодший син Мар’ян, який несе службу при Національному університеті оборони. А найменша донька Світлани, Василина, поруч із мамою — у свої сімнадцять хоче бути корисною війську у всьому.

Чоловік Світлани, Василь, — морський піхотинець воює на Покровському напрямку.

Рідні Світлани Гаврилів – на фронті. Вона сама – бойова медикиня 28-ї механізованої бригади, мати чотирьох дітей, волонтерка, жінка-воїн, неймовірну історію якої розповідаємо далі.

Шлях волонтерки

Світлана Гаврилів народилася в Станіславі. Після школи вирушила на захід України у пошуках своєї долі. Жила і працювала в Івано-Франківській області на хімфабриці, тоді ж, у важких 90-х, здобувала освіту, потім жила і працювала у Львові. Саме там виросли її старші сини Іван та Олег. Саме там, після життєвих випробувань, Світлана знайшла своє щастя – коханого Василя. У 2005 році вони разом повернулися в її рідне село. Незабаром їхня сім’я стала більшою: народилися Мар’ян, а згодом – Василина.

Подружжя облаштувало господарство, але Світлана, як непосидюча активістка, не могла всидіти вдома. У рідному селі вона ініціювала різні заходи, створила жіночий клуб, а також заснувала громадську організацію “Стань і слав”, яка перед війною реалізувала сім успішних проєктів. Багато років поспіль брала безпосередню участь в роботі органів місцевого самоврядування, здобувши серед людей неабиякий авторитет як громадська діячка.

Ще у 2014 році, коли росія окупувала Крим і розпочала війну на Донбасі, Світлана стала волонтерити та неодноразово бувала на сході України. Разом із подругою Антоніною Потужною – волонтеркою, мамою трьох дітей, викладачкою вокалу Херсонського педагогічного університету – вони створили дует “DvaЯda”. Разом співали для бійців АТО, виступали з творчими програмами в населених пунктах Херсонщини, брали участь у конкурсах, записували альбом і мріяли про великий концерт у Херсоні, який мав відбутися у травні 2022 року…

Коли російські війська окупували Херсонську область, Світлана не розгубилася і не сиділа, склавши руки: вступила до місцевої самооборони, займалася евакуацією цивільних, перевозила медикаменти, допомагала ЗСУ.

“Якщо мої рідні на фронті, я ж не можу стояти осторонь”

Світлана знала точно, що вона та її родина є в російських списках. І її шукатимуть першою.

Після першої ж погрози розправитися з її неповнолітньою донькою вона вивезла  дітей, а сама продовжувала допомагати людям. Навіть у день, коли росіяни заходили до Станіслава, вона, рятуючи односельчанку з двома неповнолітніми дітьми, зіткнулася з окупантами. Пізніше Світлані повідомили, що її внесено до “бази нациков Херсона”, яку створили місцеві зрадники в телеграм-каналі.

Її чоловік Василь ще у 2014 році став на військовий облік. Спочатку його, як батька трьох неповнолітніх дітей, не мобілізували. Але у 2016 році він таки потрапив до війська за мобілізацією у новостворений батальйон морської піхоти, де служить і досі.

Старший син Іван не уявляв себе поза військом. У 18 років підписав контракт: спочатку служив у Житомирській 95-й десантно-штурмовій бригаді, а з 2017 року воював у АТО в складі 36-ї бригади морської піхоти.

Повномасштабна війна застала його в Маріуполі.

“Мій син боронив Маріуполь на заводі Ілліча. 15 березня 2022 року він загинув. Його тіло вдалося повернути лише у 2024-му. Два роки я чекала… А потім навіть поховати Івана у Станіславі через обстріли не змогла… Його могила — в селі Лимани Миколаївської області. Поряд спочивають його друзі, з якими ходив до школи та провів свою юність. Їм було 30… 32…” — з болем у голосі розповідає Світлана.

Її другий син, Олег, має дві вищі освіти, закінчив Богословську академію та Національний Університет Оборони України. Він обрав шлях військового і до 2024-го служив при університеті. Ставши військовим капеланом, перевівся в бойову частину та поїхав на фронт.

“Якщо мої рідні на війні, я ж не можу стояти осторонь”, — пояснив він матері свій вибір.

Про службу у бойовому підрозділі дедалі частіше говорить і молодший син Мар’ян. Він уже підписав контракт і мріє бути ближче до рідних — на передовій. Поки що Світлані вдається вмовити 19-річного юнака, який втратив на війні брата, залишатися у Києві. Але з кожним днем зробити це стає все важче.

Чи дивує це саму Світлану? Жінку, яка на початку війни виїхала до Миколаєва, але повернутися додому вже не змогла, адже місцеві зрадники шукали її всюди!

“Тоді я залишилася ні з чим, окрім машини. Благо, волонтери вже вивезли Мар’яна і Василину на Івано-Франківщину. А я пішла до волонтерської організації віруючих, де певний час жила і допомагала. Практично одразу примкнула до добровольчого батальйону, та не залишала без уваги і допомогу хлопцям з окремих підрозділів 28-ї бригади. Але я віддаю перевагу офіційним стосункам…. Тому зробила вибір на користь своїх рідненьких, з ким була з весни 22-го – 28-ма ОМБр. Деякий час мене зупиняли контузія і зламане ребро. Не могла пройти медогляд. Хірург навіть говорити зі мною не хотів… Якось потрапила під обстріл – прилетіло біля самого автомобіля… Але то таке, обійшлося…” – просто говорить Світлана.

“Гаврилівна, треба деякий час попрацювати медиком. Ми так подумали і вирішили – будеш ти!”

Світлані було 51, коли вона пройшла військово-лікарську комісію і розпочала службу у 28-й механізованій бригаді. Спочатку працювала в радіорозвідці, але невдовзі стала бойовою медикинею взводу.

“Гаврилівна, треба деякий час поробити роботу медика. Ми так подумали і вирішили – будеш ти!”, – якось сказав командир. І вона погодилась. З відзнакою завершила навчання за курсом ТССС та продовжила службу в своїй рідній роті.

Разом із побратимами Світлана вивозить поранених, доправляючи їх до стабілізаційних пунктів та шпиталів, допомагає з лікуванням хвороб, з якими звертаються бійці, комплектує та контролює запаси медикаментів, що мають бути у кожного під час завдання. Але її робота не обмежується цими обов’язками.

“На війні є посадові інструкцій і чіткі межі відповідальності. Та сама по собі збочена реальність, в якій доводиться перебувати цілодобово, з дня в день, місяць за місяцем, диктують свої правила поведінки. Самого лишень прагнення допомогти не достатньо. Тут ми всі робимо більше ніж можемо. Інакше ніяк. Тут ти або поліфункціональний, або безтолковий і небезпечний для своїх же…”

Окрім бойової роботи, Світлана організовує у соцмережах збори на автівки для рідної роти, підтримує зв’язки з волонтерами з України та з-за кордону.

“Я – єдина жінка в роті. Але не зі “слабкої половини” — працюю на рівні з усіма. У вільний час можу бути і водієм, і форму хлопцям підшити, і продукти разом із ними розвантажити. Буває по-різному… Іноді доводиться проводити онлайн-консультацію  із надання допомоги, якщо бійці далеко і нема можливості їх витягнути. В такі моменти я пишаюсь ними найбільше!  Але нічого страшнішого, ніж втрачати, немає…”, — зізнається Світлана і розповідає про випадок, який досі лежить важким тягарем у її серці.

“За день до того… як він жартував, як грався з моїми собаками! Це було пряме влучання у бліндаж. Йому відірвало руку, пошкодило ребра, легені, був внутрішньочерепний крововилив… Евакуйовували його дуже важко. Він кричав. Йому було ще боляче! Я дивилася на нього і розуміла, що він мене вже не бачить.  Толік не вижив. Помер під час операції. І з цим потрібно продовжувати жити…”

Бійців своєї роти Світлана порівнює з дітьми. Каже, що всі вони різні, але від цього не менш дорогі їй. Саме тому вона поводиться з ними, як з власними дітьми – любити, жаліти, та спуску не давати… Строго, іноді навіть суворо, та з повним розумінням того, що це ж на їхню користь. Вони ж всі чиїсь сини!

“Я завжди роблю так, як хотіла б, щоб чинили з моїми дітьми”, — ділиться медикиня.

“Ліричні відступи залишимо на потім!”

Світлана має власну думку про те, чи може жінка адаптуватися до умов фронту.

“Жінка, яка приходить на війну, робить усвідомлений вибір. Головне – чи зможе вона прийняти всі реалії, зокрема побутові умови, в яких доведеться служити. Бувало, що я жила на посту з пляшкою води та вологими серветками… Жінка має завжди залишатися красивою, та інколи реально не до краси. Але манікюр має бути” (жартує).

Якось у 2023 році один із бійців у її присутності сказав: “Баби на фронті – то біда!”.

“Я тоді одразу закипіла. Кажу: «Про що це ти?» А він мені: «Гаврилівна, так я ж не про тебе! Ти – побратим».  Тобто головне на війні – довіра та репутація. А вони здобуваються в умовах, коли потрібно підстрахувати, замінити, стабілізувати, встигнути, витягти! А тепер у нас повна гармонія. Уявляєте, вони мені навіть кіндери дарують. Скільки їх уже маю – не перерахуєш!” – усміхається Світлана.

– Яким має бути чоловік для такої сильної жінки? – запитую я.

“Справжнім! – без роздумів відповідає Світлана. – Знаєте, у чому сила мого Василя? Він приймає мене такою, як я є. Ми разом уже 20 років, і наше життя базується на довірі. Звісно, обоє на війні, обоє хвилюємося одне за одного. Якось Василь не міг мені додзвонитися й рознервувався. А я йому кажу: «Коханий, хвилюйся спокійніше. У тебе робота, і в мене робота. Як тільки зможемо – вийдемо на зв’язок!». У нас є сімейний чат, де ми залишаємо повідомлення про свою відсутність на зв’язку, про те, що нас хвилює, що плануємо, і, звісно, світлини, кумедні відео…”.

Вона зізнається, що саме завдяки чоловікові відбулася як жінка. Світлана й Василь рідко бачиться, та коли разом – почуваються найщасливішими у світі. Їхнє обпалене війною кохання стало ніжнішим, а рідкісні зустрічі – ще більш жаданими.

Світлана Гаврилів уже бабуся. Скоро в неї народиться четверте онученя, та її Василь досі називає дружину “дівчинкою”. Нещодавно в подружжя була відпустка. Вони їхали на відпочинок, коли у Світлани задзвонив телефон. Турбував побратим із “нуля” – потрібна була її порада й допомога.

Коли розмову завершили, боєць раптом запитав: “Гаврилівна, а ти до нас повернешся?”

“Ну звичайно!”, – відповіла Світлана і подумала: “Як добре, що я їм потрібна!”

Жінка мріє повернутися додому, піти на могилу до сина, а далі – приїхати у рідний Станіслав, відновити роботу жіночого клубу “Повітрулі”, працювати з талановитими дітьми, зібрати родину в затишному домі… Одягнути улюблене намисто і заспівати свою особливу пісню. Але все це буде після перемоги.

А поки вона на війні — там, де і має бути.

“Ліричні відступи залишимо на потім… Я вірю в Бога і вірю в ЗСУ. Зі мною достатньо мужніх людей, які так само вірять і роблять усе для перемоги. Тому працюємо до останнього москаля!” – упевнено каже жінка-воїн.

Ірина Квітка