“Я вчуся слухати біль Білозерщини” – Інна Корміленко

Під час війни людська психіка змінюється. Іншими словами, наш внутрішній світ терпить перебудову, реконструкцію. Змінюється, інколи до непізнаваності все те, що ми відчуваємо, про що думаємо, як реагуємо на все, що з нами відбувається. Коли нам добре – психіка спокійна, ми відчуваємо рівновагу, хочеться жити, працювати, любити. А коли біда, стрес, страх – психіка починає “захищати” нас: хтось стає мовчазним, хтось злим, хтось надто веселим, щоб не показати біль.
Це вона, психіка керує тим, як ми бачимо світ. Це вона ваші окуляри у житті. Вони можуть бути чисті і тоді ми бачимо все ясно. Можуть бути запітніли або заляпані і здається, що навколо темрява. А ще бувають викривлення, бо окуляри неправильно підібрані…
Ми не можемо побачити свою психіку, чи торкнутися її руками, але вона впливає на все: наше здоров’я, сон, стосунки, роботу. Все наше життя у владі психіки!
Якщо в душі постійно тривога чи образа, то тіло починає хворіти, серце болить, тиск скаче, сил немає. Натомість коли в середині мир і спокій, то навіть простий день здається легшим.
У війну надійний фундамент життя розсипається, як старий тин після вибуху. Психіка у шоці! Ми більше не живемо планами – ми живемо подихами… “Від сьогодні до завтра” стає новим виміром часу для багатьох.
Мозок переходить у режим виживання, як солдат на посту – завжди насторожі. Реакції стають блискавичними. А емоції гострішими, часто більш болючими.
Проте я помітила, що поруч із цим народжується дивна форма спокою: люди починають шукати острівці звичності серед шторму. Вони варять каву під гуркіт артилерії, поливають квіти біля обгорілих стін, прибирають двори, де ще вчора впала ракета. Вони роблять ремонт у приміщеннях, які ще вціліли. Ходять на роботу, щоб бути корисними. Їдять морозиво, повертаючи собі відчуття безтурботного дитинства.
Хтось скаже: дурні і безглузді ритуали, а я знаю, що це психологічна оборона. Це спроба повернути контроль там, де життя вирвалося з-під контролю. Коли життя сиплеться, як пісок скрізь пальці…
Я бачу, як змінюється світогляди. Люди ніби проходять крізь вогонь і виходять очищеними. Менше ілюзій – більше глибини. Вони вчаться бачити суть у краплі води, у крихті хліба, у теплому слові. Зовні бувають похмурі, закриті і мовчазні. Але всередині мають свої океани. Тримаються за віру у Бога. За віру в життя.
Тримає тут і світло, яке ще горить у вікні, закритому старим маскувальним килимом після обстрілу.
Тримає блакитний вогник газу, який загорається у конфорках і зігріває чай і душу.
Тримає автобус, який щоранку виходить на маршрут, даруючи людям зв’язок з містом.
Тримають друзі, які приходить і кажуть: “Я поруч”.
Я спостерігаю, як жінка, втративши дім, приїжджає доглядати сад, бо “дерева не винні”.
Я маю телефон чоловіка, який міг виїхати, але щоранку лагодить дахи: “Поки ремонтуєш – ти потрібен, ти живеш”.
Жінка, яка щоранку розливає воду у зрізані баклажки для бездомних песиків.
Знайома, яка піклується про паралізовану маму, прикуту до ліжка. Мама не бачила руйнувань. Але вона чує звуки “прильотів”. І не зрозуміло по її обличчю, чи є усвідомлення, що смерть живе занадто близько.
Знаю місце, повз яке проходиш і чуєш спів. Так дівчата плетуть сітки. І рятують насправді не ЗСУ, а себе. Бо є відчуття солідарності, спорідненості і важливості.
Знайомі змінили вже п’ятий будинок, переміщаючись все далі і далі від річки, яка стала символом небезпеки. По ту сторону – зброя, яка направлена у наш бік. Вони ніби маленькими кроками віддаляються від дому, не маючи сил відразу “відрубати” і поїхати далеко. Але живуть із зібраними валізами, готові щодня переїхати… у наступне село. Недалеко…
Моя подруга щодня вдягає білий халат, який пахне ліками, щоб дати надію іншим.
А старенька сусідка ділиться запашними здобними рум’яними булочками, ніби ділиться вірою, що світ ще можна врятувати. Вони заповнили весь двір ароматом дому, спогади про який приходять у сні і якого в мене більше немає…

Війна – страшна, але чесна дзеркальна кімната. Вона показує, ким ми є насправді. Тут складно приховати свою сутність. Складно залишатися під маскою. Тут “оголюються” страхи і мрії. І наша різність…
Я постійно думаю про тих, хто, шукаючи безпеки, поїхав у нікуди. Я бачу інших, які залишаються, шукаючи сенс. І обидва вибори правильні, бо кожен – про виживання.
Я серед тих, хто залишився. І в мене відчуття, що ми тримаємо не лише себе. Тримаємо живе і звичайне життя у пеклі війни, як доказ, що життя не можна зупинити. Це ніби тканина-павутинка реальності.
Мені здається, що поки тут хтось дихає, працює, любить, молиться – моя рідна земля жива. І дихає разом зі мною. Я залишаюся тут щодня. Щодня роблю цей вибір. Не тому, що не боюся, а тому, що відчуваю: мій страх також частина рідної мені землі, а мій спокій – її ліки.
Моя професія психолога навчила мене слухати людській біль, не тікати від нього. А тепер я вчуся слухати біль Білозерщини. Своєю присутністю ніби створюю простір – не у кабінеті, а посеред руїн. Простір, де люди можуть знову з’єднатися з собою, з іншими, з життям.
Бо навіть у кривавій війні психіка шукає не смерті, а життя. І це, мабуть, найвища форма людської віри і незламності – залишатися живим там, де все навколо шепоче: “Не можна”.

Інна Корміленко