“Якщо всі роз’їдуться й поховаються, хто ж тоді буде захищати?”

Командир бойової машини, молодший сержант 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила Владислав Корнійчук загинув 27 липня 2023 року від тяжких поранень, отриманих у бою біля селища Дружба на Донеччині.

З того чорного дня минуло понад два роки. Та, спілкуючись із мамою загиблого воїна Ларисою Корнійчук, не виникає відчуття часу, який лікує.

Із першого подиху, з першого слова її розповідь – суцільний материнський біль. Але, як би важко не було, Лариса Леонідівна хоче говорити про сина. Про свого єдиного любого Владика, якому назавжди 26.

Це ще одна можливість зберегти пам’ять про найголовнішу людину її життя – сина-воїна, який добровільно став на захист країни в найважчий час боротьби.

“Владик був такий лагідний! Міг просто підійти і розцілувати!”

Владислав Корнійчук народився 16 січня 1997 року в Херсоні. Він був єдиним, довгоочікуваним сином у родині – високим, статним, із м’якою усмішкою та дуже уважним поглядом.

“Владик ріс допитливим. Найкращим подарунком для нього була навіть не іграшка, а… енциклопедія. Він змалку захоплювався технікою, особливо військовою, багато читав”, – згадує Лариса.

Ледь усміхаючись, вона розповідає, яким лагідним був її син:

“Міг просто підійти, обійняти, поцілувати, притулитися до мене чи до батька… З нами він був дуже м’який. Але характер мав твердий і справедливий”.

Владислав навчався у херсонській школі № 47, згодом закінчив Херсонський національний технічний університет за спеціальністю “облік і оподаткування”. Бухгалтером так і не працював, це було не його. Він любив машини, техніку, дорогу.

“Влад мріяв стати далекобійником. Коли синові було лише 18, чоловік купив автомобіль Chevrolet. Владик швидко отримав водійські права і всюди їздив на ньому – і сам, і нас возив. А в перші дні війни саме цією машиною вивозив родину. Навіть значок ЗСУ досі на автівці”, – каже мама.

Після університету Владислав проходив строкову службу в Національній гвардії в Херсоні. Згодом працював у торгівлі, водієм у медичній клініці. До Чорнобаївки переїхав після одруження з коханою Катериною.

Познайомилися вони на курсах водіння: Катя вчилася кермувати легковиком, а Влад – вантажівкою. У 2019 році в подружжя народилася донечка Аня.

“Коли почалася повномасштабна війна,  Ані ще не було й трьох рочків, – говорить Лариса Леонідівна. – У перший день, о п’ятій ранку, вони виїжджали з Чорнобаївки – там було дуже гучно від вибухів. Заїхали й до нас, просили евакуйовуватися разом. Але ми залишилися – не змогли покинути батьків”.

“Якщо всі роз’їдуться й поховаються, хто ж тоді буде захищати?”

Влад вивіз Катю з дитиною на Львівщину, до Дублян. Облаштувавши сім’ю, одразу пішов до Львівського військкомату. Спочатку йому запропонували службу в роті охорони при Шевченківському ТЦК. А у 2023 році Владислав добровільно пішов у бойовий підрозділ – до 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила.

“Я його відмовляла. Але він просив не наполягати. Казав: «Мамо, якщо всі роз’їдуться й поховаються, хто ж тоді буде захищати?!» У цьому питанні він був твердий як скеля”.

Молодший сержант, кулеметник Владислав Корнійчук із позивним “Корнєй” служив на Донеччині – виходив на бойові завдання під Торецьком, у районі села Дружба.

Зі спогадів побратимів, Влад був начитаним, мав феноменальну пам’ять і досконало знав військову техніку. Вони казали: він завжди розумів, що і як зробити, як відремонтувати машину навіть у польових умовах.

У липні 2023 року загинув його командир, і Владислав прийняв на себе посаду командира бойової машини. А вже за два дні, 24 липня, його самого тяжко поранило…

Навіть перебуваючи на фронті, він постійно був на зв’язку з рідними.

“Я просила: «Синочку, хоч смайлик постав, хоч крапочку – дай знати, що все добре». І він дотримувався слова: надсилав повідомлення, голосові, плюсики…” – каже мама.

Боровся до останньої хвилини

22 липня 2023 року о десятій ранку Владислав зателефонував додому.

“Сказав: «Усе нормально, відпочиваю після завдання». А о третій годині цього ж дня я отримала від нього повідомлення – СМС з однією фразою: «Я вас люблю», – пригадує Лариса Леонідівна і, ледь стримуючи сльози, додає: – Ці слова мене дуже стривожили. Він наче прощався…”

А далі – тиша. Владислав не відповідав на дзвінки та повідомлення. Згораючи від тривоги, сім’я почала пошуки.

Лише 25 липня батьки дізналися, що Влад поранений і його доставили до лікарні у Дніпрі.

“Ми одразу помчали у Дніпро, – каже Лариса. – Сім годин дороги… Він був у реанімації. Нас впустили побачити сина. У палаті – п’ятеро важкопоранених хлопців. Владислав лежав біля вікна, без свідомості, важко дихав… Однієї руки не було, інша – перебита уламками. Лікарі просили нас його не турбувати, але ми все одно з ним говорили: “Владику, прокидайся! Ти вже не на фронті. Поїдемо на море. Катя зранку приїде…”.

Катя не встигла.

Наступного дня, 27 липня 2023 року, Владислав Корнійчук помер. Рідним винесли його срібний хрестик і жетон.

Пізніше батьки дізналися від побратимів, як він загинув. Йшов запеклий бій. Він працював за кулеметом, снаряд вибухнув у його руці… Влад сам наклав турнікет. Чотири години хлопці тягнули його під обстрілами. Він кричав від болю. Одного побратима, який ніс Влада, орки убили дорогою. Іншому відірвало ногу. Серце Владислава кілька разів зупинялося в евакуаційній машині. Але його все ж довезли до Дніпра.

“Він боровся до останньої хвилини”, – тихо каже мама.

“Чому мій син?”

Владислава поховали у Львові, на Марсовому полі Личаківського військового цвинтаря.

“У Херсоні – обстріли, а Львів – місто, де він мобілізувався і служив. Тому разом із Катею ми вирішили, що могила Влада буде тут. Три місяці тому ми з чоловіком теж переїхали на Львівщину –ближче до Каті й Ані. Тут я можу бути біля могили сина скільки завгодно: кладовище відкрите до пізнього вечора, підсвічене…”

Лариса з Юрієм часто приходять на могилу. Коли поруч Катя з донькою – ще тримаються. Коли самі – тихо плачуть.

“Якось на кладовищі до нас підійшов чоловік у рясі. Лив сильний дощ, – згадує Лариса Леонідівна. – Я питала його: «Чому? Чому мій син? Такий молодий, такий чудовий…» Священник стояв мовчки. «На все – воля Божа», – сказав він, коли я виплеснула свій біль. Він довго залишався з нами під тим дощем…”

Згодом отець Ігор Бойко – доктор богослов’я та патристичних наук, синкел у справах монашества у Львівській Архиєпархії УГКЦ – написав статтю про цю розмову на кладовищі, описуючи біль матері і глибину Божого провидіння.

“Мамо, мені не боляче!”

Владислав часто приходить у Ларисині сни.

“Це хороші сни, – каже мама загиблого. – Він обіймає, цілує. Каже: «Мені добре. Мені вже не боляче». Інколи шепоче: “Мамо, я живий”.

Вона не боїться цих сновидінь. Навпаки, кожен сон записує. Їх уже тридцять чотири.

…Якось Влад приснився і дружині Катерині – щоб попередити про небезпеку.

“Це було у вересні, – згадує Лариса. – Мені подзвонила невістка: “Мамо, Влад мені приснився. Сказав: вам треба виїжджати з Херсона”.

Батькам тоді було важко зібратися й знайти хоч якісь квитки.

“21 вересня ми таки виїхали. А вночі, перед самим від’їздом, у нашу п’ятиповерхівку прилетіла ракета. Дім постраждав, але квартира вціліла – вибило лише вікна. А на ранок ми вже їхали, – каже Лариса. – І я весь час думала: він нас попередив”.

Після загибелі сина Лариса потрапила у проєкт Маші Єфросініної “Незламна мама”. Кілька тижнів провела в Карпатах, де отримала реабілітацію та психологічну підтримку. Саме там вона навчилася робити окопні свічки, плести теплі килимки і тепер постійно допомагає Збройним силам.

“Я ніби роблю те для нього. Це мене тримає”.

Владислав Корнійчук посмертно нагороджений орденом “Хрест Героя”, орденом Святого Юрія. Днями сім’я отримає орден “За мужність” III ступеня. Його ім’я внесене до Вікіпедії та Книги Пошани Чорнобаївки. Портрет Героя – на Алеї Героїв.

“Я усіма силами зберігаю пам’ять про свого сина, – каже мама загиблого захисника. – Влад не міг інакше. І я тепер не можу.”

Різдво. Назавжди без нього

Лариса обіймає шестирічну онучку, заглядає у допитливі оченята, перебирає ніжні пальчики… Все його, Владика. Донечка так схожа на свого тата.

“Бачити, як вона росте, – ось що стало нашою утіхою!”, – щиро говорить згорьована мати.

Днями вона піде на кладовище з ялинкою. Запалить на могилі свічки й вогники гірлянд.

Різдво… Уже назавжди без нього. Єдиного, коханого, такого рідного і далекого…

Сльози всіх українських матерів не вмістити у жодні слова.

Лише свічі пам’яті про кожного Героя ніколи не згаснуть у людських серцях.

Ірина Квітка

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.