Стоматологиня з Лиманця, яка допомагає мешканцям віддалених сіл: “Я так хочу, щоб люди усміхались!”

У селі Лиманець Дар’ївської громади працює зубна лікарка Євгенія Курікша. Від початку війни, попри всі загрози, вона не покидала свого дому.

Коли в село увійшли російські загарбники, стоматологиня, аби не лікувати окупантів, закрила свій кабінет і заховала все обладнання. Тоді для неї це було принциповим рішенням не зрадити себе і своїх людей.

Переживши разом з односельцями місяці страху й невизначеності, тепер, у складних умовах, Євгенія продовжує робити те, що вміє найкраще: повертає людям усмішки, навіть коли на душі лячно і важко.

Ця історія не лише про цікаву професію. Вона про людяність і віру в те, що добро й турбота здатні загоїти навіть найглибші рани.

“Зуб я полікувала, але медицина мене не відпустила!“

“Чому я пішла у стоматологи? – усміхаючись, починає розмову Євгенія Олегівна. – Усі ми родом з дитинства. Хтось має мрію, а на когось впливає випадок. У мене він був не надто веселий. У п’ятому класі я отримала дитячу травму і вибила собі передній зуб. Батьки повезли мене до Херсонської лікарні, новий зуб, звісно, вставили, але в той час не було сучасних матеріалів, обладнання. Словом, мій зуб відрізнявся від інших кольором, виглядав неестетично, і в 11 класі мені нарешті все переробили. Я дивилася у дзеркало і багато сміялася, тепер я могла це робити не ховаючись. І все начебто стало на свої місця, але тепер медицина мене не відпускала”.

Після закінчення Херсонського базового коледжу Євгенія потрапила за направленням до Лиманця. Сама вона проживала у сусідньому селі, закінчила Лиманецьку школу, то ж тут усе їй було знайоме та звичне. Женя прийшла працювати у Кіровську амбулаторію сімейної медицини, яка підпорядковувалась Бериславській центральній районній лікарні. Вона була єдиною стоматологинею і наймолодшою лікаркою серед 14 медиків, лікувала мешканців Лиманця, мала виїзні прийоми у сусідні села, і з захопленням набиралася досвіду, бо стоматологія ще у коледжі з-поміж інших дисциплін припала до душі найбільше.

Про свого майбутнього чоловіка Олександра дівчина не раз чула від спільних знайомих. Та й зустрічала його у Лиманці кілька разів. Але по-справжньому вони познайомилися у Херсоні, коли хлопець помітив дівчину на перехресті вулиць Миру та Куліка. “Дивись, яка хороша!” – показуючи другові, провів тоді Євгенію зачарованим поглядом. “Так це ж Євгенія, наша, Лиманецька!” – щиро засміявся товариш. 

Відтоді закохані вже не розлучалися, а у 2012 році одружились. У подружжя ростуть дві донечки: Кірі вже 12 років, Валерії – 9. До 2017 року Євгенія перебувала у декретній відпустці. 

“Повернутися до роботи мене підштовхнув колишній директор школи, тодішній депутат сільради Михайло Йосипович Сікора. Перестрів якось і запитав: “Чому, мовляв, працювати не виходиш?”. Але для справи мені потрібне було нове устаткування, про що й розповіла керівництву села. Допомогла наша староста, а на той час бухгалтерка ради Ніна Василівна Губарь. Тоді саме тривала реформа з децентралізації, і у сільській раді змогли закупити стоматологічне обладнання вартістю 320 тисяч гривень! Таким чином у мене з’явилися крісло-установка і новенький цифровий рентген-апарат”.

У сільраді виділили вільний кабінет, і там я почала приймати людей. До 2020 кабінет належав до амбулаторії Бериславської лікарні. А далі, коли стартувала медична реформа і зубних лікарів почали скорочувати, я, як то кажуть, пішла у вільне плавання: зробила ліцензію, через тендер на “Прозоро” взяла в оренду обладнання і запрацювала як ФОП. 

З того часу і дотепер стоматологиня обслуговує Лиманець, Дар’ївку, Сонячне, Микільське, Ольгівка, Вербівка і далі під Дніпром до Берислава.

“Трапляється, приїжджають із Миколаївської області. Простій був лише у час окупації…” – говорить Євгенія.

 До цього моменту наша розмова проходить невимушено і просто, але далі спогади даються Євгенії важче. 

“Чоловік розібрав обладнання по гвинтику!“

Вона добре пам’ятає, як 24 лютого почула вибухи, зателефонувала чоловіку. Він чергував у старостаті, де працює охоронцем, і не повірив про війну. Засміявся і сказав, що то, мабуть, грім… Грім у лютому був справжнім лихом для всіх українців. А події у селах Херсонщини на початку повномасштабної війни змінювалися мало не щодня!

Ось жінка ще бачить у селі ЗСУ і їхню медичну сестру, в аптечці якої немає медикаментів та шпиців. Євгенія біжить до аптеки, купує військовій медикині все необхідне… і не встигає взяти у неї номера телефону. Ось вона несе їжу для наших бійців, яких мужні волонтери переправляють з лівого берега. А далі – заклик ховатися, у селі ворожа розвідка! І колони, нескінченні колони повз село. 

“У березні я ще працювала, якось діставала ліки, виходила на гострі болі… А потім мені зателефонувала знайома і розповіла, що вони шукають лікаря. Я зачинила кабінет і у якийсь момент почала збирати речі. Було страшно за донечок. Але, Слава Богу, орки не жили у нашому селі. Бували лише наїздами, з перевірками, від яких трусило. У квітні в нашому будинку кілька разів ночували переселенці з Каховки. І уявіть собі, серед них я зустріла свого пацієнта, який рік тому, у 2021 році, приїздив до мене лікувати зуби! Це було так бентежно!” – пригадує дні окупаційного гніту жінка.

Невдовзі її чоловік потроху переніс обладнання додому. Аби дружина не хвилювалася і була у відностній безпеці, він розібрав його мало не по гвинтику!

“Вони приходили до нас кілька разів. Ходили хатою, щось шукали, роздягнули чоловіка до пояса, навіть вкрали у нього сигарети… Але найстрашнішим став мій день народження – 28 серпня. У той день окупанти обирали у нас “владу” села. Хотіли відкрити сільраду, а ключів ні в кого не було. Хтось сказав, що вони є у мене. Невдовзі до мого дому їхав БТР з росгвардією… Прийшли на поріг, автомати вперед і питають: “У вас дети есть?” Моє серце билося так, що, здавалося, зараз випаде з грудей і покотиться подвір’ям! Та у наступну мить орки вже наполягали привести дітей на свято, яке вони організовували у центрі села. Звісно, нікуди ми не пішли, і були щасливі лише від того, що нас тоді залишили у спокої”.

 “Кидай все! Наші у селі!”

Усю окупацію Євгенія допомагала людям – щоб привести до Лиманця хліб та інші продукти, їздила з такими ж небайдужими дівчатами-односельчанками через ворожі блокпости до Херсона, а пізніше – до Інгульця. Зараз, згадуючи той час, вона сама собі дивується: як не боялася і чому таки вирішила залишитися в окупованому селі з двома дітьми?

Та в один сірий день осені раптом почула: “Кидай все, наші в селі!”  Ото було щастя – без світла, без зв’язку, але заповнене волею і сподіванням на перемогу!

Після звільнення за допомогою волонтерів у сільраді з’явився генератор на 5 кВт. І чоловік Євгенії знову мав роботу: переносив і збирав стоматологічне обладнання! Уціліло майже все. Зламався лише датчик на рентген-апараті та ноутбук, але скоро Євгенії вдалося і те відновити.

Пацієнтів назбиралося багато. У стоматологині з’явився новий досвід: їй випала нагода попрацювати з військовими лікарями – досвідченими щелепно-лицевими хірургами, яким із захопленням асистентувала і допомагала в усьому.

“Я прагну розвиватися у своїй справі!”

 Відтоді Євгенія Олегівна Курікша щодня приймає людей. За день їй вдається полікувати 7-8 пацієнтів. Працює по запису, але, каже, на гострий біль ладна бігти у будь-який час.

“Спочатку мені доводилося працювати без вихідних. Тепер уже вдалося налагодити роботу, то ж сім’я маму таки бачить! Усі матеріали та обладнання стараюся закупляти у своїх, регіональних постачальників. Дуже хочеться підтримати бізнес Херсонщини, бо сама знаю, як нелегко тут працювати. Та в мене досі зібрані речі, хоча насправді нікуди я з дому не збираюся!” – розповідає стоматологиня.

Вона каже, що до війни їздила на професійні зібрання та навчання до Херсона й Києва. А тепер майстер-класи проходять онлайн. І хоча усі вони платні, Євгенія щомісяця проходить новий. Попри небезпеку і невизначеність, вона хоче розвиватися у свої справі.

Про вартість послуг лікарка говорить, що знає, як людям важко, тому старається ставити розумні ціни. Трапляється, лікує зуби в борг і “за дякую”. Каже, просто не може по-іншому, хоч розуміє, що завтра потрібно буде шукати гроші на нові дороговартісні матеріали.

А коли Євгенії випадає хвилька вільного часу, вона натхненно висаджує біля дому вічнозелені кущі гібіскуса та самшита. Навіть в окупації жінка намагалася створювати на своєму подвір’ї природну красу. І, зізнається, якби не пересаджувала ті рослини, якби не раділа своїм дівчаткам, якби не жила з вірою у звілення, просто не знає, як би усе витримала! У той темний час вона зробила усе, щоб тепер вільно дихати на своїй землі, прямо дивитися людям в очі і займатися улюбленою справою.

“Встаючи із стоматологічного крісла, мої пацієнти усміхаються. Але очі у них сумні. Як же хочеться, щоб настав мир і люди всміхнулися на усі 32! Щоб раділо і серце, і душа!” – щиро зізнається Євгенія Курікша.

Ірина Квітка