Для мільйонів українських школярів новий навчальний рік розпочався з урочистих лінійок. Перший дзвінок традиційно покликав за парти першачків та старшокласників, які встигли скучити одне за одним за час літніх канікул встигли скучити одне за одним. Щирі обійми, жарти, довгі перші уроки та веселі перерви. Про все це лише мріють учні та вчителі Велетенського ліцею Білозерської селищної ради.
Річ у тім, що як у тій відомій болючій пісні про “немає дому”, у них тепер немає цілої школи. Її російські загарбники спочатку окупували, а потім зруйнували.
Та як виявилося, школа – це більше, ніж стіни. Після окупації, простою та обстрілів шкільна родина таки змогла зібратися разом та організувати навчання. Наразі ліцей працює дистанційно, але учні з різних куточків України та світу “йдуть” на онлайн-уроки у свою рідну школу, а вчителі навіть з укриттів систематично проводять навчання.
Про важку і вражаючу долю навчального закладу та віру у відродження Велетенського ліцею говоримо з його директоркою Людмилою Іванівною Островенко.
“Це була чудова будівля, де вирувало шкільне життя”
Наша розмова починається з історії. Тієї яскравої сторінки, яка є у кожного навчального закладу. Людмила Іванівна згадує школу, яку побудували у Велетенському в 1993 році. Великим символічним ключем “відчинив” нове двоповерхове приміщення її перший директор Віктор Михайлович Соболєв.
Тоді Людмила Островенко почала працювати в школі вчителем географії, згодом її призначили заступником директора, а у 2008 році вона очолила заклад.
“Пам’ятаю, яка це була чудова будівля… Кабінетна система, два великих спортивних зали, простора бібліотека, їдальня, методкабінет, майстерні по дереву і металу, психологічна та соціальна служби. Молодий учительський колектив та щира дітвора швидко вдихнули в школу життя: тут проходили різноманітні конкурси, збиралися педагогічні семінари, вихованці школи ставали переможцями обласних та всеукраїнських олімпіад і змагань. Перед війною у ліцеї навчалося 198 учнів та працювало 22 вчителів, – охоче розповідає директорка, а далі на мить зупиняє розмову і з хвилюванням продовжує: – а тепер усе знищене російськими бомбами та снарядами…”.
“Землю будемо гризти, а до окупантів не підемо!”
Коли окупанти зайшли у Велетенське, Людмилі Іванівні зателефонували колеги. Жінка мешкала в сусідньому Кізомисі, але зупинила першу ліпшу автівку і помчала до навчального закладу.
“Залітаю до ліцею, а на подвір’ї стоять БТРи, всюди повно росіян, і вхідні двері відкриті… Бродять окупанти по класах з автоматами! Де тоді взялась та моя сміливість, але питаю зі злістю: як ви сюди потрапили, хто вас пустив… що ви тут робите? Відповідають: “Нацистов ищем”. Ну і що, – кажу, – знайшли? Хто вони хоч такі, ті нацисти? “Это тє, кто нє любіт своіх сосєдєй” – ось така мова. І це тому ви напали, прийшли зі зброєю? То хто з нас нацист! – кричу їм в обличчя. А вони: “Много будєш говоріть, мєшок на голову і…” Вимагають негайно зняти зі стіни портрет захисника – нашого учня, який загинув у АТО. Наставляють автомати, хочуть його розбити. Миттю знімаю фото. А наступного дня ми з колегами тихцем виносимо і ховаємо від окупантів всі портрети випускників ліцею, які воювали на сході”, – згадує темні часи Людмила Іванівна.
Невдовзі директорів шкіл збирає у Білозерці тодішня начальниця управління освіти Козльонкава. Зрадниця, яка відразу перейшла на бік ворога наполягає, аби всі педагогічні колективи разом написали заяви до російських шкіл. Вона розповідає директорам казки про те, як учителі поїдуть перенавчатися та відпочивати у Крим.
“Тоді я повернулася до школи й розповіла про той жах колегам. «”Та ми, Іванівно, землю будемо гризти, а до окупантів не підемо!” – почула спільне рішення учителів і зраділа, бо дуже боялася побачити у своєму колективі зрадника. А з управління ж тиснуть: де заяви, де заяви… Нема, кажу, відмовляємося ми від вашої школи! “Нічего, к пєрвому сєнтябрю на колєнях пріползєтє!” – чую відповідь зрадниці. Не приповзли… І тоді російські військові прийшли у мій дім”, – розповідає керівниця ліцею.
Окупанти перевернули оселю Людмили Островенко догори дриґом: у хаті, в гаражі, сараї шукали ноутбуки, документи, техніку… Знайшли повідомлення у телефоні її доньки, яка теж працювала вчителькою в ліцеї. Ксенія писала подрузі про те, що ненавидить орків, які прийшли на її землю. “Ти нас любіть должна” – після такої мови донька вже наступного дня виїхала з Велетенського, а згодом подалася за кордон.
А Людмила Іванівна переховувалася від російських загарбників. Окупанти силою забрали в директорки ключі від шкільного приміщення, облаштували там гуманітарний штаб, а згодом – проводили в школі свій брехливий референдум.
“Я була під домашнім арештом, окупанти час від часу перевіряли, чи не проводимо ми навчання онлайн. У вересні їхній терор трохи стих, бо тепер уся увага росіян була прикута до організації навчання в школах, директори та окремі учителі яких зрадливо перейшли на російську програму”.
“Неймовірний день мого життя!”
Майже всі діти з родинами на той час виїхали, вчителі переховувалися, але дирекція, як могла, розподілила учнів ліцею на онлайн-навчання до різних шкіл Херсонщини. Людмила Іванівна зізнається, жахалася щоразу, коли бачила за ворітьми військові берці.
“Одного дня дивлюся, а по дорозі їде автівка з українським прапором. “Самовбивця!” – думаю. Та хлопець гукає: звільнили нас, звільнили! А далі я побачила, як їдуть на техніці українські захисники. Вибігла з дому у чому була, зловила попутку і миттю до школи!” – зі сльозами пригадує директорка.
“Заходьте!” – запросили тоді воїни Людмилу Іванівну до звільненого ліцею. А жінка дивилася і не вірила. Невже школа, якій віддала 36 років життя, вільна?! Разом із військовими перевірила приміщення. Орки вкрали ноутбуки, техніку, вивезли шкільний автобус, але все інше майно збереглося. Як вона раділа, якою була щасливою, які сподівання плекала у душі! І яким незабутнім був той день – 11 листопада 2022 року! Міцні обійми, щира розмова, частування і вперше за довгий час фото біля школи…
А за два тижні – 29 листопада – ворог вкривав прибережні села КАБами, “градами”, артилерією. Людмила Островенко кілька днів не могла вийти з підвалу, а потім змушена була виїхати за кордон, до доньки. Правда, гостювала там директорка недовго. На початку 2023 повернулася додому, а у травні – зібрала учителів та вирішили відкрити школу для дистанційного навчання.
“Я вдячна начальнику управління освіти Василенку Олександру Віталійовичу. У квітні минулого року за організацію навчання і піклування про нас. Ось перед початком цього навчального року всі учні ліцею, а сьогодні їх у нас 113, отримали ноутбуки та хромбуки від благодійної організації ЮНІСЕФ. Тепер кожен учень, який повернувся у рідну Велетенську школу, має можливість виходити на онлайн-уроки та успішно вчитися”, – щиро радіє керівниця школи.
Щоправда, навчальний процес дається освітянській родині ліцею непросто. Більшість учителів та дітей знаходяться за межами громади, але є й такі, які залишаються вдома, під обстрілами, тому буває, що вчителі проводять уроки з підвалів. І навіть тоді, коли через прильоти немає світла, вони запускають генератори, підключають інтернет та “виходять” на уроки, бо учні чекають.
Протяги гуляють зруйнованими пустими класами…
Велетенський навчальний заклад сьогодні проходить процес реформування. Тепер тут буде гімназія, тобто дев’ятирічка, а далі випускники навчатимуться у Білозерському ліцеї. Та головне – школа буде. Адже темні часи довели, що це більше, ніж стіни, а українські вчителі – незламні носії національної освіти.
Навесні 2024 року на приміщення Велетенського ліцею впало шість ворожих авіабомб. Другий поверх провалився на перший, попадали плити, повибивало всі вікна та двері.
Протяги гуляють зруйнованими пустими класами… Внаслідок прильотів зазнав пошкоджень і дім директорки. Жити там неможливо, тому Людмила Іванівна переїхала до знайомих у Херсон.
Час від часу навідується додому, під обстрілами садить город, збирає врожай.
“Нещодавно була у Кізомисі. Біля хати вже третій раз прилетіло! Знову стоїть без вікон, без дверей! До школи навіть їхати боюся, ну не можу я дивитися, на ті руїни… Добре, що у нас є діти! От правда, учні як ніхто рятують від думок і депресії”, – щиро зізнається Людмила.
Вона із захопленням розповідає про своїх вихованців, які за час війни виросли та подорослішали.
“Усі ми прагнемо одного – щоб закінчилася ця біда. Хочеться повернутися додому, до школи, зустрітися з колегами, обійняти дітей. Я так хочу почути шкільний дзвінок, а не сирену. Я так хочу відбудувати школу!” – мріє невтомна директорка.
Ірина Квітка
Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network