“Я сьогодні на порозі між тим, що було колись, і тим, що ще може бути” – Інна Корміленко

Ділюся думками не просто як психолог, а як людина, яка бачила, як дім стає лише спогадом… Як виривається коріння, а потім знову міліметр за міліметром проростає у новому ґрунті.

Коли людина ВИМУШЕНО покидає свій дім, вона не просто змінює адресу. Вона проходить через внутрішній обвал. Знайомі стіни світу в одну мить стають руїнами.

Слово “переселенець” звучить, як на мене, технічно. За ним цілий космос почуттів: страх, безсилля, провина, смуток… І головне – прагнення вижити!

Якось психологиня Ірина Бондаренко сказала:

“Ми маємо право на слабкість, бо тільки визнавши, що нам боляче, ми повертаємо собі силу”.

І це правда. Адже сльози – це не слабкість. Це доказ, що серце ще відчуває, каже “я живу”, “я все ще тут”.

Зараз багато людей стоїть перед особливо болісною межею – отриманням сертифікатів за зруйноване житло. Для мене цей момент є підписом під актом втрати. До цього часу ще жила крихітна ілюзія: може, відбудують… може, колись повернусь… Тепер держава фактично каже:

“Того дому більше немає. Ось компенсація. Шукай новий”.

І це, здавалось би, має бути радість – нарешті відшкодування та можливість придбати житло, та для мене це удар в самісіньке серце. Адже разом із сертифікатом приходить остаточне усвідомлення НЕПОВЕРНЕННЯ.

Українська психологиня Оксана Мороз писала:

“Ми можемо втратити будинок, але не втратити дім. Дім – це те, що ми створюємо всередині, коли наважуємось почати знову”.

Ця фраза зараз звучить для мене як молитва. Коли ти просто живеш у переселенні – ще живеш на валізах. Навіть якщо ці валізи давно розпаковані, усередині є тихий шепіт:

“Це тимчасово. Я ще повернусь”.

Ти не оселяєшся повністю. Не клеїш шпалери, не садиш квіти, не купуєш красивий посуд. Бо …навіщо, якщо це не назавжди. Тож є відчуття зависання, ніби життя поставили на паузу. І от приходить момент купувати житло, чи то за свої кошти, чи за сертифікат, чи у іпотеку – не має значення. Саме цей момент є вже іншим виміром. Це вже не втеча. Це рішення. Не виживання, а крок до відновлення… І тут, у цій точці, болить найбільше. Це момент глибокого смутку для багатьох. Це усвідомлення правди:

“Я таки ніколи не повернусь”.

Водночас це момент сили:

“Я тепер вирішую, де і як мені жити”

Психологічно це дві абсолютно різні точки. Життя в переселенні – тимчасовість, тривога, надія, очікування. Пошук і купівля нового житла – страх починати, смуток, прощання, а також відчуття контролю. Цей перехід непростий, але я б назвала його моментом дорослішання після катастрофи.
Він відчутно болючий, але це про зрілість.

Справжня сила не в тому, щоб повернути минуле, а в тому, щоб збудувати майбутнє. Навіть коли серце ще кровоточить тугою за старим.

“Як це пережити?” – запитують люди.

На це питання відповіді немає. Знаю, що стримувати або забороняти будь-які почуття не можна, тому варто дати собі дозвіл на сум.
Навіть коли всі навколо кажуть: “Ну, зате нове житло!”, – я маю право сумувати за старим. Адже це частина мене. Це не застрягання. Це ритуал прощання…

Іноді здається, що нове життя – є зрадою минулого. Але це не так.
Віктор Франкл писав:

“Життя ставить нас перед обов’язком знаходити сенс навіть у втраті”.

Ця дуже глибока думка спонукає не відчувати провини за нове. Тож смакуйте! Будуйте нове повільно, з любов’ю. Вибір нової квартири чи будинку – це ж не просто операція з нерухомістю. Це ваш процес зцілення. Це момент, коли ми повертаємо собі контроль:

“Я вирішую. Я обираю. Я творю”.

Ваш дім буде іншим. Можливо, скромнішим. Можливо, з новими запахами, з новими звуками, навіть новими людьми. У ньому буде ваша історія: і та, яку ви залишили, і та, яку ви створюєте. Мені подобається фраза:

“Не відпустити минуле – означає дозволити йому керувати теперішнім”.

Минуле тримайте, як книгу, яку можна відкривати, але сторінки вже в ній прочитані. Тож пишіть новий розділ!

Я завжди повторюю фразу, яка і вам може допомогти:

“Я маю право на новий дім. Я маю право на нове коріння. Я маю право на нове “зараз”.

Отримання сертифікату може стати отим “чарівним пенделем” у майбутнє. Так, це надто грубий спосіб. Несподіваний і болючий, та саме він змусить жити далі.

Так, старого дому в мене більше не буде. Але нова оселя – це не зрада старого. Це продовження в інших стінах. Так буває. Дім не там, де ти народився, а там, де ти знову дозволив собі вірити, дихати, жити.

…Зараз ми як дерева, що втратили землю, але шукаємо нове коріння. І якщо ДОЗВОЛИМО собі (в першу чергу це має бути внутрішній дозвіл) пустити паростки, то вони проростуть. Навіть крізь бетон!

Інна Корміленко