“Я привезу в села трактор” – очільниця Дніпровського старостату Ксенія Мішина

У телефоні Ксенії Мішиної є відео, яке вона довго не наважувалася переглянути.

Його надіслали військові. На кількахвилинних кадрах – Дніпровське, Янтарне, Ромашкове, Незламне… Колись тут працювали державний осетровий завод і радгосп “Білозерський”, шуміли сади, дозрівав виноград, люди будували будинки, народжували дітей і вірили у завтрашній день.

Сьогодні тут – понівечені оселі, спустошені вулиці й російські дрони, що майже безперервно кружляють у небі.

У Дніпровському  та Незламному – декілька жителів. Янтарне та Ромашкове спорожніли.

– Коли я побачила це відео, зрозуміла: до того я ще жила надією, що все не так страшно…  – тихо говорить староста Дніпровського старостату Білозерської громади Ксенія Мішина.

Каже, тоді було важко. І дуже боляче. Здавалося, разом із будинками зникли й усі мрії про повернення. Але цей стан тривав недовго.

— Потім я взяла себе в руки й сказала людям: нічого, ми повернемося! Так, будинки знищені. Але ми розгребемо завали, посадимо городи, облаштуємо маленькі дачі, будемо працювати на своїй землі, бо у ній наша сила і найбільша цінність!

 І у цих словах – вся Ксенія Мішина. Вона не заперечує втрат і не прикрашає дійсність. Просто звикла тримати удар і думати не про те, що втрачено, а про те, з чого починати далі.

До війни вона керувала власними аптеками й возила ліки у найвіддаленіші села Білозерської громади. А сьогодні її робота – підтримувати людей, чиї домівки знищила війна, допомагати тим, хто виїхав, і не дозволяти згаснути надії на повернення.

Днями журналісти “Білозерка.Інфо” поспілкувалися із старостою та волонтеркою Ксенією Мішиною. Розмова вийшла не лише про війну і зруйновані села, а й про власний шлях, силу не опускати рук і віру в те, що навіть після найважчих втрат та руйнувань життя обов’язково проросте знову.

 “Я не планувала бути старостою, але виклик війною змінив ритм життя“

Коли Ксенія Мішина говорить про своє життя до повномасштабної війни, здається, вона вже прийняла все те, що довелося пережити. Спокійно згадує минуле, не приховує болю, але й не дозволяє йому затьмарити віру в завтрашній день.

Ксенія народилася й виросла у Велетенському. Тут минули дитинство, шкільні роки, і тут зародилася її мрія про майбутню професію.

Після восьмого класу вступила до Херсонського обласного ліцею при обласній раді. Потім навчалася у Херсонському національному технічному університеті, де здобула фах інженера-технолога легкої промисловості.

Та серце підказувало інше. Ще студенткою зрозуміла: її покликання – фармацевтика.

— Я дуже хотіла працювати саме у цій сфері. Тому після університету вступила ще й до Херсонського базового медичного коледжу.

Так почалася справа, якій Ксенія віддала понад п’ятнадцять років життя. Спочатку працювала у великих аптечних мережах, а згодом відкрила власну справу. Аптеки працювали у Білозерці, Дніпровському, Надіївці та інших селах громади. І Ксенія каже: для неї це ніколи не було лише заробітком.

— До мене приходили переважно літні люди та мами з маленькими дітьми. Хотілося, щоб навіть у найвіддаленішому селі можна було придбати необхідні ліки.

Про роботу в органах місцевого самоврядування вона тоді навіть не замислювалася. Хоча приклад був поруч із дитинства.

Батько, Олександр Миколайович Мішин, багато років очолював Кізомиську сільську раду, а пізніше працював у Білозерській районній державній адміністрації.

— Тата майже ніколи не було вдома. Я бачила, наскільки відповідальною є така робота. Коли йому було лише п’ятдесят, стався інсульт, і він змушений був залишити адміністративну роботу. А мама, Світлана Василівна, усе життя працювала бібліотекаркою у Велетенському, а ще співала у двох народних колективах, – говорить Ксенія.

Старший брат продовжив батькову справу й до нині працює в органах місцевого самоврядування. А Ксенія навіть після обрання депутаткою Білозерської селищної ради у 2020 році не могла уявити, що невдовзі очолить Дніпровський старостат – один із тих, який війна перетворить на лінію щоденного протистояння.

“Ми живі!”

24 лютого вона збиралася на роботу. Батьки прокинулися о четвертій ранку від вибухів. Ксенію не будили.

О 7:15 задзвенів будильник. Вона, як і щодня, зібралася на роботу. Того ранку мала їхати до Надіївки. Там на неї чекали люди, яким були потрібні ліки.

– Я ще не усвідомлювала, що почалася війна. Бачила вибухи над Чорнобаївкою… Але серце цього не приймало. Здавалося, що такого просто не може бути, – згадує Ксенія.

Попри все вона продовжила свій маршрут. У перші місяці окупації майже щодня їздила між селами. Шукала медикаменти, телефонувала постачальникам, з якими працювала багато років, скуповувала залишки ліків у Херсоні й маршрутками доправляла їх до своїх аптек.

— Пів року я жила ніби на одному подиху. Не дозволяла собі думати про те, що відбувається. Просто знала: людям потрібні ліки, і я можу їх знайти.

З кожним тижнем медикаментів ставало дедалі менше. Тоді на допомогу прийшли волонтери з Одеси. Домовитися про нову партію ліків було непросто – мобільний зв’язок майже зник.

— Я вилазила на горище, ловила бодай одну поділку мережі й домовлялася про доставку. Іншого виходу просто не було.

Саме тоді у Ксенії народився гіркий жарт. Колись друзі зустрічалися за чашкою кави. Тепер – за ковтком Wi-Fi. Українські підприємці, які залишалися в окупації, ділилися інтернетом, як могли. Біля точок, де можна було впіймати сигнал, збиралися десятки людей.

Не для того, щоб почитати новини чи поспілкуватися.  Лише щоб надіслати рідним кілька слів: “Ми живі”.

На російських блокпостах Ксенію пропускали. У сумках завжди були ліки, тому окупанти здебільшого не задавали багато запитань. Але відчуття небезпеки було всюди. Російські військові ходили по дворах, проводили обшуки, заглядали до осель.

У будинку Мішиних українського було чимало. Мама співала у народних ансамблях, гарно вишивала. Вдома зберігалися вишиванки, сценічні костюми, плахти, українська символіка.

— Мабуть, нас урятував тато. Після інсульту він мав хворий вигляд. Це впливало на окупантів. Але все одно було страшно. По хаті ходили озброєні люди. Якось один із них наставив автомат на нашого собаку. Песик важив, може, грамів сімсот… – емоційно згадує Ксенія.

Попри страх, вона продовжувала їздити і допомагати.

— Я бачила, що можу щось зробити для людей. І це давало сили.

“Я зрозуміла, що можу бути корисною людям”

Після звільнення правобережної Херсонщини Велетенське ще якийсь час жило без газу, світла й зв’язку. Та люди вже приходили саме до неї. Питали, де отримати довідку, як оформити документи, куди звернутися по допомогу.

Тим часом одеські волонтери, з якими вона співпрацювала ще під час окупації, почали регулярно привозити гуманітарні вантажі. По 150–200 продуктових наборів щотижня. Спочатку допомогу отримували жителі Велетенського. Та дуже швидко люди самі сказали їй:

— Ксеніє, у нас уже є. Їдьте туди, де зараз важче.

Вона послухала. Почала їздити у Дніпровське, Ромашкове, Янтарне, тодішнє Першотравневе. Там познайомилася з людьми, які згодом стали квартальними. Тоді вони були просто небайдужими жителями, готовими допомагати роздавати гуманітарну допомогу й збирати інформацію про потреби односельців.

— Ми стали однією командою. Вони знали людей, а я шукала допомогу. Разом було легше.

Поступово до цієї команди долучилися й мешканці Розливу. Села були на одній електролінії з Велетенським. Після кожного обстрілу без світла залишалися всі. Місцеві чоловіки, ризикуючи життям, пішки чи на стареньких скутерах добиралися до пошкоджень і ремонтували мережі.

— Ми вже не ділили, хто з якого села. Просто допомагали одне одному.

Саме тоді Ксенія вперше замислилася, що для такої роботи потрібен не лише ентузіазм, а й офіційний статус. Пригадує випадок, який став переломним. Коли в одному із сіл роздавала гуманітарну допомогу, раптом почула:

— А ви хто така?

Ці слова зачепили.

— Я зрозуміла: якщо хочу працювати й далі нести відповідальність за людей, маю робити це офіційно.

Вона сама прийшла до начальника Білозерської селищної військової адміністрації Ігоря Острівного. Сказала прямо:

— Велетенське вже забезпечене. Дайте мені ті села, де зараз людям найважче.

Контора в Дніпровському

Відповідь була короткою: “Іди, Ксеню, пиши заяву”.

14 квітня 2023 року вона офіційно стала старостою Дніпровського старостату. У ньому тоді залишалося близько тисячі жителів із понад двох тисяч, які жили тут до повномасштабної війни.
Посадову інструкцію їй, звісно, видали, та справжня робота виглядала зовсім інакше.

— Головною моєю інструкцією залишилося те саме, що й до призначення: знаходити волонтерів, привозити допомогу, слухати людей і шукати відповіді на їхні проблеми.

Після призначення змінилося ще дещо. Вона вперше по-справжньому сіла за кермо. Водійське посвідчення Ксенія отримала давно, але майже не їздила. Знайомі, які поїхали до дітей, залишили ВАЗ-2108.

— Я попросила у них ту машину в користування, подумавши: якщо навіть щось зламаю, то грошей на ремонт вистачить. Так і почала їздити сама. Бо чекати вже не було коли.

Людям потрібні не речі, а дім

Коли Ксенія стала старостою, війна вже змінила життя старостату. Але попереду було ще одне випробування – підрив росіянами Каховської ГЕС.

Вже наступного дня до постраждалих людей почали надходити гуманітарні вантажі. Ліжка. Розкладачки. Ковдри. Відра. Човни. Побутові речі. Тоді здавалося, що це саме те, чого потребують постраждалі. Минув час, і Ксенія зрозуміла: найголовнішого серед тієї допомоги не було.

— Тепер я думаю, що людям потрібні були не розкладачки й не відра. Їм потрібен був дім. Модульні будинки, місце, де вони могли б хоч якось жити. Але ми всі працювали в реаліях війни. Робили те, що могли. Та тепер я точно знаю: спочатку треба зрозуміти, чого людина насправді потребує.

Саме тоді остаточно сформувався принцип, яким вона керується й сьогодні: не роздавати однакові пакунки всім, а чути кожну людину.

— Комусь достатньо десяти пачок цитрамону. Комусь потрібні п’ять літрів олії. А комусь – оформити документи. Допомога має бути адресною.

Цей підхід об’єднав її з керівником благодійного фонду “Я допомагаю” Анатолієм Дзюбенком.

Разом вони почали писати грантові проєкти. Один із них, “Хаб на колесах”, дозволив відремонтувати автомобіль, яким доставляли допомогу у прифронтові населені пункти. Інший — запустити соціальне перевезення для маломобільних людей.

Ще один проєкт подарував дітям із прифронтових громад можливість хоча б ненадовго забути про війну – завдяки проєкту “Кіносвіт”.

Втім, навіть хороші ініціативи війна постійно випробовує. Один водій соціального таксі загинув унаслідок атаки російського дрона, інший потрапив під скид і отримав поранення.

— Потреб менше не стає. Нам і сьогодні потрібні автомобілі, щоб перевозити людей. Бо така тепер реальність.

“Повернуться не більше двадцяти відсотків…“

Сьогодні Ксенія майже не буває у селах свого старостату. Не тому, що не хоче. Тому що туди неможливо дістатися.

У Дніпровському і Незламному  залишилося декілька людей. Янтарне і Ромашкове – порожні.

Більшість жителів виїхали до Миколаєва, Херсона, інших міст України або й за кордон.

96 оселися у родичів чи знайомих у Білозерці. Формально вони навіть не мають статусу внутрішньо переміщених осіб.

Ксенія підтримує з людьми зв’язок у вайбер- та телеграм-групах. Допомагає оформлювати довідки, документи, консультує щодо державних програм компенсації за зруйноване житло.

Сама нині живе у Херсоні, продовжуючи працювати ще й інспекторкою відділу соціальної та гуманітарної роботи Білозерської військової адміністрації.

Але подумки вона весь час там.  У Дніпровському.

— Скажу чесно: повернуться в села старостату не більше двадцяти відсотків людей. Ті, хто ще не бачив своїх сіл, живуть надією. Я теж так думала. Але коли побачила відео і зрозуміла масштаб руйнувань… – каже тихо.

І все ж вона не дозволяє собі поставити крапку. Людям говорить зовсім інше.

— Перш за все оформлюйте землю. Вона залишилася нашою. Потім будемо подавати документи на відбудову. Земля є — значить, буде й життя.

 Її слова звучать не як мрія. Швидше як план. Бо за ці роки навчилася: навіть найсміливіші задуми починаються з одного кроку. А іноді – просто з бажання не опустити руки.

“Тепер відновлення для мене – це трактор”

Раніше Ксенія уявляла відновлення громади інакше. Їй здавалося, що потрібно впорядковувати територію, садити дерева, облаштувати парк чи сквер, створювати нові цікаві локації.

— Як я розуміла відновлення? Це благоустрій, квіти… А тепер — це великий трактор, який розгорне завали, подрібнить бетон і цеглу, щоб на тому місці можна було знову жити. Зробити дорогу, засіяти поле… Тепер не до клумб. Спочатку треба прибрати руїни, – говорить це так, ніби війна уже закінчилася.

Вона навіть знає, що зробить після перемоги.

— Те що й до цього. Я буду тут. І перше, що зроблю, — привезу сюди трактор.

“Земля відродиться“

Коли наприкінці розмови запитуємо Ксенію Мішину, що допомагає їй не втрачати віри, вона замислюється ненадовго.

— Важко буває. Але в мене цей період дуже короткий. Я за своєю природою оптимістка. Якщо сьогодні щось не вийшло, значить, завтра треба шукати інше рішення. Майже щодня у мене народжується нова ідея. І я одразу думаю, як її втілити.

Втім, вона не приховує: війна її змінила. Колись люди приходили до неї в аптеку по ліки. Сьогодні звертаються із зовсім іншими питаннями.

— Кажуть: “Моя хата зруйнована. Що робити?” І тут уже не даси пігулку. Треба знайти слова, щоб людина не розклеїлася, щоб повірила: життя не закінчилося.

Власного дому у Ксенії теж більше немає. У Велетенському від її будинку залишився лише фундамент. Батьки нині живуть у прихистку в Миргороді. Але тепер вона знає, що дім — не тільки стіни.

— Я перевезла із собою наші сімейні традиції. Де б не жила, варю український борщ, печу мамину випічку. Мені важливо, щоб у домі був той самий запах, який пам’ятаю з дитинства.

Вона й досі вірить, що після війни знову працюватиме у фармацевтиці. Стежить за проєктом “Аптека на колесах”, бо переконана: він ще буде потрібний Херсонщині.

Вірить і в те, що одного дня повернеться до своїх сіл. Не тому, що там уже чекатимуть відбудовані будинки, а тому, що там залишиться найголовніше.

Земля. Саме вона сьогодні не дає Ксенії Мішиній опустити руки.

І дивлячись на цю тендітну жінку, справді розумієш: іноді відбудова починається з людини, яка дивиться на згарище і все одно бачить не руїни, а землю, на якій знову проросте життя.

Ірина Квітка

Матеріал підготовлено в межах проєкту “Відкрита відбудова Херсонщини: від діалогу до дій” у рамках проєкту “Імпульс”, що реалізується Міжнародним фондом “Відродження” та Фондом Східна Європа за фінансування Норвегії (Norad) та Швеції (Sida). Зміст матеріалу є відповідальністю редакції та не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду “Відродження”, Фонду Східна Європа, Уряду Норвегії чи Уряду Швеції.