“Я нічого вже не чекала. Але сталося диво!” Історія хореографині Марини Чміль, яка почала все спочатку

Вона бігла з рідного дому, не озираючись. У руках – кіт, собака і музична колонка. Здавалося, позаду залишалося все життя: яскраве, творче, прожите в ритмі танцю.

Тепер, коли Марина Чміль згадує себе до великої війни, перед очима постає сцена, повний глядацький зал, репетиції до пізньої ночі, перемоги на конкурсах і фестивалях.

Сьогодні від того майже нічого не лишилося.

Згорів її дім. Зруйновано будинок культури у селі Велетенське, де багато років Марина працювала художньою керівницею та хореографинею знаного на Херсонщині й далеко за її межами танцювального колективу “Кураж”.

Після ворожих ударів зникло все: костюми, апаратура, декорації, архіви, світлини, кубки, десятки сценаріїв, написаних нею для концертів і вистав.

Та любов до творчості неможливо втратити у дорозі. Її не під силу знищити ворогу. Бо справжній талант і покликання живуть у серці.

Два місяці тому Марина Чміль відкрила на Білозерщині нову хореографічну студію Marvel.

Відверто і щиро хореографиня розповідає про випробування війною, втрати, неймовірних учнів, рятівну силу танцю та мистецтво, яке допомагає вистояти.

Танці зі школи

Марина Чміль родом із Білозерки. Саме тут, ще школяркою, вона вперше відчула, що танець може стати справою життя. Навчаючись у Білозерській школі №2, дівчина відвідувала танцювальний гурток під керівництвом Любові Берізки, а шкільна сцена стала її першою творчою лабораторією.

– У нашій школі життя вирувало. Постійні конкурси, змагання, концерти. Атмосфера була дуже творча. А директор Віталій Абрамович Броштейн, бачачи в мені потенціал, навіть після випуску щоразу запитував: “Ти ще не в будинку культури?” – з усмішкою пригадує Марина.

Після школи вона вступила до педагогічного училища в Бериславі, де здобувала спеціальність виховательки дошкільного закладу. Саме там, серед студентського життя, репетицій і виступів, її захоплення танцем переросло у справжнє покликання.

– Викладачка Оксана Петрицька прищепила мені безповоротну любов до хореографії. Саме тоді я вперше серйозно замислилася над тим, що хочу і, мабуть, можу присвятити себе танцю, – розповідає Марина.

Утім, після навчання вона почала працювати вихователькою у дитячому садочку. Та навіть у буднях педагогічної роботи душа прагнула творчості, сцени й музики.

Згодом доля привела її до Федорівки. Там Марина з часом очолила місцевий будинок культури.

Культурна революція і “Кураж” у Велитенському

Та найбільше розкрити свій творчий потенціал Марині вдалося тоді, коли вона прийшла працювати до села Велетенське називатимуть легендою місцевої культури.

Марина стала художньою керівницею БК та хореографинею танцювального колективу “Кураж”. Його створила не лише для дітей, а й для дорослих – людей різного віку, яких об’єднувала любов до сцени, руху і творчості.

Разом із директоркою будинку культури Ольгою Белінською вони перетворили заклад на творчий осередок села.

– У нашому кабінеті стояли десятки кубків. У Ольги була вокальна та театральна студії, у мене –хореографія. Невдовзі я долучилася до “дітища” Ольги – театральної студії мініатюр «Маска». Ми жили сценою і роботою, – згадує Марина.

На заняття з танців приходили близько сотні людей – від чотирирічних малюків до п’ятдесятирічних жінок. Для невеликого села це була справжня культурна революція.

– Ми танцювали все: сучасну хореографію, інтерпретації народних танців, тибетські, іспанські, бразильські мотиви. Робили навіть рок-шок, – розповідає хореографиня.

Зірки Велетенського будинку культури неодноразово ставали лауреатами районних та обласних конкурсів і фестивалів. А деякі вихованці здобули перемоги й на міжнародній сцені.

Так, Максим Козак і Вероніка Броварна вибороли Гран-прі міжнародного фестивалю “Купальські зорі” у Голій Пристані.

Єлизавета Ластовецька створила власну хореографічну групу The Best, учасниці якої стали лауреатками районного конкурсу “Нова хвиля”. Віолета Кротюк зі своєю командою розробила власний стиль у напрямку street dance.

Із “Куражу” виросло ціле покоління творчих людей.

Серед них – хореографиня Оксана Бузова, студент хореографічного факультету Нікіта Себро, а також Єлизавета Жовтобрюхова-Іванченкова, яка навчається на хореографічному факультеті Київського університету культури.

Є й ті, хто обрав акторський шлях. Євген Олійник, Владислав Гусак та Дарій Гулам закінчили акторсько-режисерський факультет.

— Коли ми приймали людей у “Кураж”, не робили жодних кастингів. Брали звичайних сільських дітей і дорослих – тих, хто шукав у танці радість і розраду. А коли їхали на фестивалі, часто перемагали навіть професійні колективи. Про нас навіть жартували: якщо їде “Кураж” – іншим краще не виступати, – усміхається Марина.

Особливо колоритною, згадує вона, була старша група колективу – там танцювали чарівні жінки різного віку, які доводили: для сцени немає вікових обмежень.

Та робота у БК був не лише про танці. Разом з Ольгою Белінською Марина вела театральну студію мініатюр “Маска”. Щороку вони створювали театралізовані дійства, відроджували народні традиції: водили Меланку, щедрували, ставили вистави й гумористичні сценки.

Під час розмови стає зрозуміло: Марина Вікторівна фанатично закохана у свою справу. Вона має прекрасні вокальні та акторські здібності, може за лічені хвилини написати вірш на будь-яку тему, створила чимало гумористичних текстів для театру мініатюр.

До того ж мисткиня гарно малює – її руками оформлено десятки декорацій для концертних програм будинку культури.

Та головне покликання Марини Чміль – хореографія. Саме у танець вона вклала всю свою душу, енергію і любов.

Окупанти знищили все!

Коли Марина Чміль прийшла працювати у Велетенське, місцевий будинок культури перебував у аварійному стані.

Та у ньому була справжня перлина — велика сцена і просторий глядацький зал на пів тисячі місць.

— Ми почали проводити платні концерти. Кожну зароблену гривню відкладали на спеціальний рахунок. Потроху, крок за кроком, за допомогою меценатів і небайдужих людей відроджували наш будинок культури, — розповідає Марина.

Це була праця, яка вимагала терпіння, віри і неймовірної відданості справі. Спочатку перекрили дах. Потім встановили опалення. Згодом замінили вікна та двері.

Будинок культури поступово оживав. Тут звучала музика, до пізнього вечора тривали репетиції, сцена наповнювалася світлом прожекторів, а зал — оплесками.

Особливою гордістю став танцювальний клас. Там облаштували сучасний паркет, встановили станки і великі дзеркала.

А потім прийшла війна. Окупанти знищили все!

— Я дивилася на те, що залишилося від будинку культури, і просто ридала. Впали двері, обвалився дах, посипалися стіни…

А одна стіна в танцювальному класі з дзеркалами дивом вціліла. Уявіть, навіть напис залишився: “Руками не чіпати”, — з хвилюванням каже хореографиня.

“Танцюй! Інакше – на підвал!”

23 лютого 2022 року Марина Чміль провела чергове заняття зі своїми учнями. Прощаючись після репетиції, зітхнула й сказала:

— Як же я втомилася… Хоч би трішки відпочити.

Тоді, перед повномасштабною війною, її дні були розписані майже по хвилинах. З сьомої ранку до п’ятої вечора Марина працювала вихователькою у дитячому садку. А після роботи поспішала до будинку культури —траплялося, репетиції, підготовка концертів, постановки танців тривали до пізньої ночі.

Вона справді мріяла лише про кілька днів відпочинку.

А вже наступного ранку почалася війна.

— Вибухи, невизначеність, страх… Оце я відпочила від танців! Правда, зовсім не так, як уявляла! –емоційно каже вона.

Під час окупації до Марини почала навідуватися місцева колаборантка.

— Вона вимагала, щоб я організовувала свята для росії. Казала: пиши сценарії, проводь концерти. Я відповіла, що не знаю, як це робити. Мовляв, усім займалася разом з творчими людьми, а вони евакуювалася.

Та жінка не відступала.

— А що ти тоді вмієш? – кричала вона.

— Танцювати, – відповіла я.

— То танцюй! Інакше на підвал!

Прикро, але від підвалу врятувала хвороба – жінка потрапила до Херсонської лікарні саме у ті дні, коли російські війська нещадно били по Антонівському місту.

Після звільнення Херсона спокою також не стало. Велетенське почали жорстоко обстрілювати.

Російські позиції були всього за кілька кілометрів – на Островах.

— Однієї ночі я побачила у вікні, ніби з неба сиплеться горох. А потім той «горох» перетворився на вогонь… Це був фосфор! Так уперше загорілася наша хата, — розповідає Марина.

Це сталося у грудні 2022 року.

Тоді пожежу вдалося загасити. Але обстріли лише посилювалися.

— Вони почали випалювати Велетенське квадратами, — говорить вона.

Спочатку виїхали донька і син – їхнє житло також було зруйноване. Згодом змушені були залишити дім і Марина з чоловіком. Будинок, який подружжя облаштовувало роками, згорів.

У пожежі зникло майже все.

— Телефон, комп’ютер, усі матеріали… Стільки років роботи… – каже Марина.

І після паузи додає:

— Перед війною ми казали одне одному: “Ну от, усе в будинку зробили. Тепер будемо лише відпочивати й подорожувати”…

Минулого літа Марина поховала чоловіка.

— Серцево-легенева недостатність. Війна і постійні стреси зробили своє, – говорить вона тихо.

Нові випробування

Після вимушеного переїзду Марині довелося починати життя з нуля. Роботи не було, майбутнє залишалося невизначеним.

— Нам обіцяли зберегти посади. Але я вже ні на що особливо не сподівалася. Думала, що з танцями, мабуть, усе… – каже хореографиня.

Та два місяці тому пролунав несподіваний телефонний дзвінок.

Із пропозицією роботи до неї звернулися Оксана Пономарьова з обласного палацу культури та Андрій Діброва – начальник управління освіти, культури, молоді та спорту Білозерської селищної ради.

Для Марини це стало наче ковтком свіжого повітря. Утім, навіть тут доля підготувала нове випробування.

— Я пішла до сільської ради уточнити умови роботи. І впала… Зламала руку у двох місцях, – розповідає вона.

Але здаватися Марина Вікторівна не звикла.

— Я вийшла на роботу з поламаною рукою!

Далі спрацювало звичайне “сарафанне радіо”. Учителі допомогли поширити інформацію, у соцмережах з’явилося оголошення про набір у нову танцювальну студію.

На перші збори прийшли діти разом із батьками.

— Ми все обговорили. Так і почалася моя нова історія, – усміхається Марина.

Студія, яка стала дивом

Створену хореографічну студію Марина Чміль назвала Marvel.

— Marvel перекладається як “диво”. Бо для мене це справді диво! Я ж уже не збиралася більше танцювати, – зізнається творча жінка.

Дітей поділили на кілька груп: “Бджілка” – для найменших, 4–6 років, середня група – 8–11 років, старша група – від 12 років.

А ще Марина помітила дітей з акторськими здібностями й запросила їх до театральної групи “Прем’єра”, яку починає організовувати. Заняття нині проходять у підвальному приміщенні.

— Це вже не той великий зал, до якого я звикла. Але приміщення сучасне, добре облаштоване, є вентиляція, – розповідає хореографиня.

Музику для занять вмикають із тієї самої колонки, яку Марина свого часу вивезла з дому.

Є й інші труднощі.

— Бачили б ви, які костюми ми мали у “Куражі”… А тепер батькам інколи важко купити дітям навіть балетки, лосини чи сценічні костюми. Але будемо працювати з тим, що маємо, – каже вона.

Та попри всі труднощі діти із задоволенням приходять на заняття.

— Я бачу, як світяться їхні очі. З яким захопленням вони слухають, як уважно стежать за кожним рухом. Діти так скучили за спілкуванням, гуртками, творчістю, – говорить Марина.

І додає з щирою тривогою:

— Я навіть не за війну хвилююся. Я хвилююся, щоб мені вистачило здоров’я розкрити їхні таланти.

Сьогодні Марина працює над новим репертуаром для своїх учнів.

— Пробуємо стрітденс, хіп-хоп, джаз-фанк. Хлопці дуже хочуть танцювати гопак – стилізоване етно. Найголовніше – це бажання. А воно у нас є. І ми ще себе покажемо! – упевнено каже керівниця нової студії.

І сьогодні, коли в укритті знову звучить музика, а діти повторюють за хореографинею перші рухи, й справді віриться: іноді дива народжуються саме тоді, коли здається, що все втрачено. Бо танець, як і життя, можна почати знову.

Ірина Квітка

Матеріал підготовлений у межах проєкту «Імпульс», що реалізовується Міжнародним фондом «Відродження» та Фондом Східна Європа за фінансування Норвегії (Norad) та Швеції (Sida). Зміст матеріалу не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження», Фонду Східна Європа, Уряду Норвегії та Уряду Швеції.