«Я хочу заспівати у Білозерці!»: Віктор Романченко про музику, війну й силу не здаватися

Його голос впізнають тисячі людей — глибокий, щирий, із тією особливою нотою, яку не сплутаєш ні з чим іншим.

Переможець другого сезону «Х-Фактора», улюбленець публіки, український співак Віктор Романченко колись кардинально змінив своє життя — і тепер там, де має бути: створює та популяризує українську музику, організовує благодійні концерти й підтримує наших захисників.

Але для тих, хто родом із Білозерки, Віктор — не просто артист. Він свій, рідний хлопець, який пройшов шлях від херсонських сцен до всеукраїнської слави — і ніколи не забував, звідки починав.

Нам вдалося відверто поговорити з Віктором про життя та творчість, волонтерство й ту силу, яка завжди тягне його додому — до рідної Білозерки.

Від спорту — до сцени

Ми починаємо розмову зі спогадів про місце, яке, хоч і крапка на карті, але для Віктора — цілий всесвіт. Від його слів стає і тепло, і трохи щемно водночас.

«Білозерка для мене — це батьківський дім, де я народився, і мій власний будинок, стіни якого ми зводили разом із батьками, друзями, сусідами. Там було стільки щастя! І, звісно, це стадіон, де я займався, Біле озеро… Там усе моє. Це точка відліку всього мого життя», — щиро каже Віктор.

У Білозерській школі № 1 він був не просто активним хлопцем — майбутнім спортсменом. В юності Віктор більше асоціював себе не з музикою, а зі спортом: займався греко-римською боротьбою, став першим на молодіжному чемпіонаті України в Запоріжжі, навіть виступав на чемпіонаті світу в Польщі.

Після школи все здавалося визначеним: вступ до Херсонського державного університету на факультет фізичного виховання та спорту, п’ять років навчання, диплом із відзнакою і робота викладачем на кафедрі теорії та методики фізичного виховання.

— А де ж музика? Звідки цей голос, який пробирає до мурах? — запитую те, що, мабуть, Віктор чув уже не раз.

 «Моя мама, Людмила Володимирівна, співала в хорі. Вона розповідала, що і бабуся мала чудовий голос, хоч я й не чув… Але ніхто у моїй родині не займався вокалом професійно. Мама за професією маляр-штукатур, тато, Дмитро Мусійович, був водієм. Його не стало у 2011-ому — саме тоді, коли я збирався їхати до Києва на «Х-Фактор». Брати і сестра, а нас у сім’ї четверо, теж обрали інші шляхи», — ділиться співак.

 А я… Музика ще зі школи йшла поруч — поступово, гармонійно. Пам’ятаю, як ми з моїм другом Сергієм збиралися, грали на гітарі, вигадували щось своє, навіть записували музику на бабінний магнітофон “Юпітер”, самотужки робили звукознімачі.

В університеті якось треба було виступити на концерті до 8 Березня. Хто ж співатиме серед спортсменів? Я тоді спробував. Переборов хвилювання, вийшов із гітарою — і відтоді сцена мене вже не відпускала. Й викладачі також — бо, здається, я потім співав на всіх університетських заходах», — з усмішкою згадує він.

Велика частина творчого життя Віктора Романченка пов’язана із білозерським гуртом «Рандеву», в якому він був вокалістом та бас-гітаристом. До коллективу чоловік прийшов ще у 1995 році. Разом з іншими учасниками гурту Віктор зростав професійно та мав неабияку популярність на Білозерщині.

«Х-Фактор». Мить, що змінила все

У 2010 році Віктор почув оголошення про відбір на «Х-Фактор онлайн». Потрібно було ввімкнути вебкамеру, приєднатися до проєкту й заспівати прямо з дому. Він і зараз усміхається, згадуючи, як тоді біг до магазину за камерою, як записав пісню — ту саму, з якої все й почалося.

 «Я раніше пробував пройти на відбір для участі в першому “Х-Факторі” в Миколаєві, але не вийшло. А цього разу заспівав — і люди проголосували. Хоча мама тоді казала: «Та кинь, синку, хіба це можливо — пройти у таке шоу?» Тепер розумію: вона просто не хотіла, щоб я розчарувався.

А от мій молодший брат Сашко повірив, що все вийде. Він, аби люди проголосували, розповсюдив моє відео в соцмережах. Я теж надсилав посилання студентам, але вони думали, що це якийсь спам…» — згадує Віктор.

Та він пройшов! Спочатку — у тренувальний табір, а згодом — у другий сезон великого «Х-Фактора».

«Саша тоді сказав мені: «Якщо ти пройдеш п’ять ефірів — вже переможець!». Та, здається, він і всі, хто щотижня голосував, вірили в мене навіть більше, ніж я сам», — сміється Віктор Романченко.

Про проєкт телеканалу СТБ він згадує з теплом і вдячністю:

«Це були найяскравіші чотири місяці мого життя. Ми вставали о п’ятій ранку, репетирували, виступали. Було непросто, динамічно, але чесно. Треба було вийти за межі комфорту, пережити розлуку з рідними. Але я не бачив ніяких «закулісних ігор» — тільки велику працю команди і віру в учасників. Я тоді вперше по-справжньому повірив у себе. І з підтримкою людей ішов далі й далі».

А вдома за нього переживали й молилися дружина Валентина, донечка Світланка, мама Людмила, а ще брати, сестра, куми, друзі…

У суперфіналі Віктор Романченко переміг Олега Кензова — і, здається, тоді святкувала вся Херсонщина. А Білозерка — особливо: рідне селище зустрічало свого переможця з гордістю й любов’ю.

Далі почалося зовсім інше життя: концерти, гастролі, записи. Незабутній виступ із гуртом Queen на київському концерті, благодійний концерт у кіноконцертному залі «Ювілейний»— усе це в потоці стало частиною нового етапу.

«Після шоу все змінилося. Гастролі, концерти з «Rock Symphony» у межах проєкту «Notre Dame de Paris». Київ, Херсон, Львів, Одеса… Я хотів співати, записувати нові композиції, створювати музику. І зрештою залишив роботу в університеті — бо вже не міг відволікатися від творчості», — каже Віктор.

Паралельно він розбудовував власний дім у Білозерці, навіть облаштував там студію. І цей дім, зведений працьовитими руками й душею, став його місцем сили — туди він завжди повертався після гастролей, пізнаючи справжнє життя і любов.

Без пісень. Випробовування війною

У день, коли Росія вторглася в Україну, Віктор мав їхати до Харкова — на концерт рок-симфонічного проєкту «Notre Dame de Paris».

 «Дружина, донька і мама тоді були в Білозерці, а я — у Києві. Уже за кілька днів росіяни зайшли в селище. Чесно кажучи, я боявся, аби вони виїжджали звідти без мене. Бачив новини про розстріляні колони, фільтраційні табори… Тож ми вирішили, що рідні залишаться вдома. Вони провели в окупації дев’ять місяців. Здається, я хвилювався за них щохвилини, тому, коли селище звільнили, одразу помчав додому», — пригадує співак.

Він розповідає, як тоді сів на потяг, що запустили до Миколаєва. Квитка не мав, але впросив провідника залишити його у вагоні.

«Тиждень ми пробули вдома. Тоді ще не було гучно, люди жили в ейфорії від відчуття волі. У села поверталося світло. Але я розумів: поруч, через Дніпро — росіяни, і марно чекати від них чогось хорошого. Валентина їхати не хотіла. Довелося вдатися до хитрощів — сказав, що їдемо лише на десять днів. Обманув трохи, бо знав: повернемося нескоро…», — говорить Віктор.

Тепер родина живе в Києві. Дружина Валентина, з якою вони уже 23 роки разом, як і раніше, працює вчителькою Білозерської гімназії № 3 — тепер онлайн. Донька Світлана навчається в університеті у Києві, займається танцями.

«Спокою й тут немає — дрони, ракети… Але живемо. Головне, що разом!», — упевнено каже Віктор.

А коли на душі стає зовсім важко, йде на стадіон. «Звісно, це вже не професійний спорт, лише фізкультура!..» – посміхається співак.

Коли музика повертає силу

На початку війни співати Віктору не хотілося.

«Думав — які пісні, коли темрява, відчай і людей убивають!» — згадує він.

А потім в душі народилася пісня «Незламні» — перша після трьох місяців мовчання.

«Слова я написав сам, а мелодію подарував іспанський композитор. Ця пісня про те, що навіть коли дах падає — душа стоїть», — каже автор.

Згодом Віктор відчув, як людям потрібні його пісні. Та творчість набула зовсім іншого змісту.

Тепер 90% його виступів — благодійні. Це концерти на підтримку військових і поранених, участь у проєкті «Врятуй кінцівку», у межах якого волонтери збирають кошти на протези для бійців.

«У межах цього проєкту виступаю двічі-тричі на місяць, але є й інші заходи. От нещодавно, 29 жовтня, я мав сольний благодійний концерт у Києві на БлагоParty. Гості долучилися до збору на восьмиканальний РЕБ-дронопад для херсонських вогнеборців. А ще це була зустріч із нашими, херсонцями. Теплі обійми, сльози, сміх… Повне емоційне розвантаження!», — говорить Віктор.

Після концерту Фонд громади міста Херсон «Захист» провів аукціон, де виставили останній екземпляр лімітованого календаря «Мій Херсон очима художника Олександра Степаненка», роботи самого митця та прапор Сполучених Міст і Сіл Херсонської області.

А Віктор, який отримав десятки теплих коментарів про виступ та свій унікальний голос, знову відчув натхнення:

 «Якщо моя пісня комусь додає сил — значить, живу і працюю недарма!»

Зараз артист створює нові композиції у співпраці з поетами та композиторами, та все одно каже:

«Моя найкраща пісня ще не заспівана. А війна… вона навчила бачити просте. Як там хтось сказав: багато чужих стало рідними, а багато рідних — чужими…»

«Я хочу заспівати в Білозерці»

Будинок, який Віктор з таким завзяттям будував для своєї сім’ї, зруйнував ворог. 15 липня 2025 року дрон влучив у дах, вникла пожежа, яка знищила майже усе…

«Тепер там руїни… Але ж не я один такий — багато білозерчан пережили те саме», — каже Віктор тихо.

Попри біль і втрати, його голос — той самий, що колись змусив аплодувати всю країну — не замовк.

Бо так склалася доля: через пісню він говорить і про любов, і про біль, і про Білозерку — своє місце сили, куди мріє повернутися.

Тепер у рідному селищі залишилася лише теща й кілька знайомих. Та артист щиро повторює:

 «Я хочу заспівати в Білозерці. Яка то буде пісня? Вона знайдеться. Головне, щоб настав мир — щоб люди слухали не вибухи, а пісні».

Про сучасну українську музику він висловлюється цікаво і лаконічно:

«Поганих пісень не буває. Є просто різні стилі. Мені близькі рок, поп-рок, жива музика — це мій вайб. Але головне, щоб пісня була від серця. Бо тоді вона залишається».

І поки над Києвом знову гуде тривога, український співак, білозерчанин Віктор Романченко просто каже: «Все буде добре. Треба вірити».

Ірина Квітка