Сб, 14 Лис 26
15°C

«Я хочу заспівати у Білозерці!»: Віктор Романченко про музику, війну й силу не здаватися

Олена Бджола 09 Листопада, 2025

Його голос впізнають тисячі людей — глибокий, щирий, із тією особливою нотою, яку не сплутаєш ні з чим іншим.

Переможець другого сезону «Х-Фактора», улюбленець публіки, український співак Віктор Романченко колись кардинально змінив своє життя — і тепер там, де має бути: створює та популяризує українську музику, організовує благодійні концерти й підтримує наших захисників.

Але для тих, хто родом із Білозерки, Віктор — не просто артист. Він свій, рідний хлопець, який пройшов шлях від херсонських сцен до всеукраїнської слави — і ніколи не забував, звідки починав.

Нам вдалося відверто поговорити з Віктором про життя та творчість, волонтерство й ту силу, яка завжди тягне його додому — до рідної Білозерки.

Від спорту — до сцени

Ми починаємо розмову зі спогадів про місце, яке, хоч і крапка на карті, але для Віктора — цілий всесвіт. Від його слів стає і тепло, і трохи щемно водночас.

«Білозерка для мене — це батьківський дім, де я народився, і мій власний будинок, стіни якого ми зводили разом із батьками, друзями, сусідами. Там було стільки щастя! І, звісно, це стадіон, де я займався, Біле озеро… Там усе моє. Це точка відліку всього мого життя», — щиро каже Віктор.

У Білозерській школі № 1 він був не просто активним хлопцем — майбутнім спортсменом. В юності Віктор більше асоціював себе не з музикою, а зі спортом: займався греко-римською боротьбою, став першим на молодіжному чемпіонаті України в Запоріжжі, навіть виступав на чемпіонаті світу в Польщі.

Після школи все здавалося визначеним: вступ до Херсонського державного університету на факультет фізичного виховання та спорту, п’ять років навчання, диплом із відзнакою і робота викладачем на кафедрі теорії та методики фізичного виховання.

— А де ж музика? Звідки цей голос, який пробирає до мурах? — запитую те, що, мабуть, Віктор чув уже не раз.

 «Моя мама, Людмила Володимирівна, співала в хорі. Вона розповідала, що і бабуся мала чудовий голос, хоч я й не чув… Але ніхто у моїй родині не займався вокалом професійно. Мама за професією маляр-штукатур, тато, Дмитро Мусійович, був водієм. Його не стало у 2011-ому — саме тоді, коли я збирався їхати до Києва на «Х-Фактор». Брати і сестра, а нас у сім’ї четверо, теж обрали інші шляхи», — ділиться співак.

 А я… Музика ще зі школи йшла поруч — поступово, гармонійно. Пам’ятаю, як ми з моїм другом Сергієм збиралися, грали на гітарі, вигадували щось своє, навіть записували музику на бабінний магнітофон “Юпітер”, самотужки робили звукознімачі.

В університеті якось треба було виступити на концерті до 8 Березня. Хто ж співатиме серед спортсменів? Я тоді спробував. Переборов хвилювання, вийшов із гітарою — і відтоді сцена мене вже не відпускала. Й викладачі також — бо, здається, я потім співав на всіх університетських заходах», — з усмішкою згадує він.

Велика частина творчого життя Віктора Романченка пов’язана із білозерським гуртом «Рандеву», в якому він був вокалістом та бас-гітаристом. До коллективу чоловік прийшов ще у 1995 році. Разом з іншими учасниками гурту Віктор зростав професійно та мав неабияку популярність на Білозерщині.

«Х-Фактор». Мить, що змінила все

У 2010 році Віктор почув оголошення про відбір на «Х-Фактор онлайн». Потрібно було ввімкнути вебкамеру, приєднатися до проєкту й заспівати прямо з дому. Він і зараз усміхається, згадуючи, як тоді біг до магазину за камерою, як записав пісню — ту саму, з якої все й почалося.

 «Я раніше пробував пройти на відбір для участі в першому “Х-Факторі” в Миколаєві, але не вийшло. А цього разу заспівав — і люди проголосували. Хоча мама тоді казала: «Та кинь, синку, хіба це можливо — пройти у таке шоу?» Тепер розумію: вона просто не хотіла, щоб я розчарувався.

А от мій молодший брат Сашко повірив, що все вийде. Він, аби люди проголосували, розповсюдив моє відео в соцмережах. Я теж надсилав посилання студентам, але вони думали, що це якийсь спам…» — згадує Віктор.

Та він пройшов! Спочатку — у тренувальний табір, а згодом — у другий сезон великого «Х-Фактора».

«Саша тоді сказав мені: «Якщо ти пройдеш п’ять ефірів — вже переможець!». Та, здається, він і всі, хто щотижня голосував, вірили в мене навіть більше, ніж я сам», — сміється Віктор Романченко.

Про проєкт телеканалу СТБ він згадує з теплом і вдячністю:

«Це були найяскравіші чотири місяці мого життя. Ми вставали о п’ятій ранку, репетирували, виступали. Було непросто, динамічно, але чесно. Треба було вийти за межі комфорту, пережити розлуку з рідними. Але я не бачив ніяких «закулісних ігор» — тільки велику працю команди і віру в учасників. Я тоді вперше по-справжньому повірив у себе. І з підтримкою людей ішов далі й далі».

А вдома за нього переживали й молилися дружина Валентина, донечка Світланка, мама Людмила, а ще брати, сестра, куми, друзі…

У суперфіналі Віктор Романченко переміг Олега Кензова — і, здається, тоді святкувала вся Херсонщина. А Білозерка — особливо: рідне селище зустрічало свого переможця з гордістю й любов’ю.

Далі почалося зовсім інше життя: концерти, гастролі, записи. Незабутній виступ із гуртом Queen на київському концерті, благодійний концерт у кіноконцертному залі «Ювілейний»— усе це в потоці стало частиною нового етапу.

«Після шоу все змінилося. Гастролі, концерти з «Rock Symphony» у межах проєкту «Notre Dame de Paris». Київ, Херсон, Львів, Одеса… Я хотів співати, записувати нові композиції, створювати музику. І зрештою залишив роботу в університеті — бо вже не міг відволікатися від творчості», — каже Віктор.

Паралельно він розбудовував власний дім у Білозерці, навіть облаштував там студію. І цей дім, зведений працьовитими руками й душею, став його місцем сили — туди він завжди повертався після гастролей, пізнаючи справжнє життя і любов.

Без пісень. Випробовування війною

У день, коли Росія вторглася в Україну, Віктор мав їхати до Харкова — на концерт рок-симфонічного проєкту «Notre Dame de Paris».

 «Дружина, донька і мама тоді були в Білозерці, а я — у Києві. Уже за кілька днів росіяни зайшли в селище. Чесно кажучи, я боявся, аби вони виїжджали звідти без мене. Бачив новини про розстріляні колони, фільтраційні табори… Тож ми вирішили, що рідні залишаться вдома. Вони провели в окупації дев’ять місяців. Здається, я хвилювався за них щохвилини, тому, коли селище звільнили, одразу помчав додому», — пригадує співак.

Він розповідає, як тоді сів на потяг, що запустили до Миколаєва. Квитка не мав, але впросив провідника залишити його у вагоні.

«Тиждень ми пробули вдома. Тоді ще не було гучно, люди жили в ейфорії від відчуття волі. У села поверталося світло. Але я розумів: поруч, через Дніпро — росіяни, і марно чекати від них чогось хорошого. Валентина їхати не хотіла. Довелося вдатися до хитрощів — сказав, що їдемо лише на десять днів. Обманув трохи, бо знав: повернемося нескоро…», — говорить Віктор.

Тепер родина живе в Києві. Дружина Валентина, з якою вони уже 23 роки разом, як і раніше, працює вчителькою Білозерської гімназії № 3 — тепер онлайн. Донька Світлана навчається в університеті у Києві, займається танцями.

«Спокою й тут немає — дрони, ракети… Але живемо. Головне, що разом!», — упевнено каже Віктор.

А коли на душі стає зовсім важко, йде на стадіон. «Звісно, це вже не професійний спорт, лише фізкультура!..» – посміхається співак.

Коли музика повертає силу

На початку війни співати Віктору не хотілося.

«Думав — які пісні, коли темрява, відчай і людей убивають!» — згадує він.

А потім в душі народилася пісня «Незламні» — перша після трьох місяців мовчання.

«Слова я написав сам, а мелодію подарував іспанський композитор. Ця пісня про те, що навіть коли дах падає — душа стоїть», — каже автор.

Згодом Віктор відчув, як людям потрібні його пісні. Та творчість набула зовсім іншого змісту.

Тепер 90% його виступів — благодійні. Це концерти на підтримку військових і поранених, участь у проєкті «Врятуй кінцівку», у межах якого волонтери збирають кошти на протези для бійців.

«У межах цього проєкту виступаю двічі-тричі на місяць, але є й інші заходи. От нещодавно, 29 жовтня, я мав сольний благодійний концерт у Києві на БлагоParty. Гості долучилися до збору на восьмиканальний РЕБ-дронопад для херсонських вогнеборців. А ще це була зустріч із нашими, херсонцями. Теплі обійми, сльози, сміх… Повне емоційне розвантаження!», — говорить Віктор.

Після концерту Фонд громади міста Херсон «Захист» провів аукціон, де виставили останній екземпляр лімітованого календаря «Мій Херсон очима художника Олександра Степаненка», роботи самого митця та прапор Сполучених Міст і Сіл Херсонської області.

А Віктор, який отримав десятки теплих коментарів про виступ та свій унікальний голос, знову відчув натхнення:

 «Якщо моя пісня комусь додає сил — значить, живу і працюю недарма!»

Зараз артист створює нові композиції у співпраці з поетами та композиторами, та все одно каже:

«Моя найкраща пісня ще не заспівана. А війна… вона навчила бачити просте. Як там хтось сказав: багато чужих стало рідними, а багато рідних — чужими…»

«Я хочу заспівати в Білозерці»

Будинок, який Віктор з таким завзяттям будував для своєї сім’ї, зруйнував ворог. 15 липня 2025 року дрон влучив у дах, вникла пожежа, яка знищила майже усе…

«Тепер там руїни… Але ж не я один такий — багато білозерчан пережили те саме», — каже Віктор тихо.

Попри біль і втрати, його голос — той самий, що колись змусив аплодувати всю країну — не замовк.

Бо так склалася доля: через пісню він говорить і про любов, і про біль, і про Білозерку — своє місце сили, куди мріє повернутися.

Тепер у рідному селищі залишилася лише теща й кілька знайомих. Та артист щиро повторює:

 «Я хочу заспівати в Білозерці. Яка то буде пісня? Вона знайдеться. Головне, щоб настав мир — щоб люди слухали не вибухи, а пісні».

Про сучасну українську музику він висловлюється цікаво і лаконічно:

«Поганих пісень не буває. Є просто різні стилі. Мені близькі рок, поп-рок, жива музика — це мій вайб. Але головне, щоб пісня була від серця. Бо тоді вона залишається».

І поки над Києвом знову гуде тривога, український співак, білозерчанин Віктор Романченко просто каже: «Все буде добре. Треба вірити».

Ірина Квітка

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.

Олена Бджола

Статті автора

Новини партнерів