“Я хочу працювати у своєму селі!” Як майстриня швейної справи розвиває бізнес у Миролюбівці

Поки війна змушує тисячі людей покидати домівки, є ті, хто попри невизначеність, труднощі та небезпеку залишаються на рідній землі.

У них, як і у всіх інших, є вибір, але любов до Батьківщини та відданість своїй справі перемагають острах.

Майстриня Наталя Намуйлик з села Миролюбівка Білозерської громади одразу після визволення правобережної Херсонщини теж повернулася додому. Сидіти склавши руки, жінка не змогла. Попри те, що разом з іншими волонтерками з Миролюбівки вона заливає окопні свічки та плете сітки на фронт, жінка пробує організувати у селі власний бізнес. Взявши участь у міжнародних грантах, Наталя Андріївна відкрила у Миролюбівці ательє з пошиття та ремонту одягу. Як іде справа, – розповідаємо далі.

Як працює справжнє сарафанне радіо

Упродовж усієї розмови з Наталією думаю про те, що все її життя – це історія про силу залишатися собою і робити справу до душі. Вона одразу каже, що змалку не знала і не вміла нічого робити краще, ніж прикрашати свій одяг, щось майструвати, часом псуючи дефіцитну тканину, яку так пильно берегла її мама. Але вона ніколи не сварила доню за те, що траплялися такі казуси, бо бачила, якою творчістю падає маленьке дівоче серце.

Ганна Іванівна – так звали матусю Наталії Намуйлик – була дуже працьовитою жінкою. Та зморена “гектарниця” знаходила окраєць вечірнього часу, щоб вишивати.

“Якось я гостювала у рідних, і мені показали неймовірну картину. Складна техніка, яскраве переплетення кольорів… Це робота твоєї мами, – почула я тоді визначальні для себе слова. Гордість проймала моє серце. Мені було з кого брати приклад. А які витончені ажурні скатертини плела гачком моя матуся! Її не стало під час війни, у 2023…” – розповідає Наталія Андріївна.

То ж ще в юності дівчина швидко подружилася з голкою, нитками, спицями. Пам’ятає, як кілька разів перешивала під модні фасони свою спідницю з добротної тканини. А після школи, навіть не задумуючись, поїхала до Херсона, де вивчилася на інструктора-закрійника з правом викладання, та повернулася до рідного села, де зустріла своє кохання – чоловіка Віктора.

“До речі, я ще у ті часи на собі відчула силу маркетингу, – згадуючи, усміхається Наталія. – Одна жінка з нашого села запропонувала мені таку собі угоду: пошити п’ять сарафанів. Сказала, що грошей вона не платитиме, але зробить хорошу рекламу. Та й я, мовляв, таким чином отримаю практику.

На ручній швейній машинці “Чайка” я шила ті теплі сарафани з важкої тканини, і на п’ятому виробі мені стало навіть образливо, що я так себе не ціную… Але угода є угода. І після того замовлення в мене, 19-річної, дійсно з’явилися клієнти! Сарафанне радіо спрацювало у буквальному сенсі цього слова” – згадує як усе починалося майстриня.

Вона цікаво розповідає про те, як до війни її постійними клієнтами були турки та азербайджанці, які тоді мешкали у Миролюбівці.

Вона шила для них національні сукні з кокеткою із барвистого штапелю, “хіджаб”, а одного разу змайструвала сукню для заручин нареченій туркені.

Вийшло щось неймовірне! Клієнтка була дуже задоволена. Та не менше раділа Наталія, бо зізнається: завжди прагнула пошити щось складніше, неординарне. Вона і собі весільну сукню власноруч пошила!

“Багато речей верхнього одягу та суконь, костюмів шию собі сама. Якось пошила модний плащ з накладками для своєї подружки. А коли односельці побачили її у ньому, просто не повірили, що я можу таке зробити!” – розповідає Наталія і додає: – Клієнти бувають різними – для одних шиється швидко і на одному диханні, а для інших – важче. Тут спрацьовує якийсь особливий взаємозв’язок чи енергетика.

Сімейне життя, народження двох діток – сина Дмитра та донечки Олени трохи відтермінувало улюблену справу, втім вона встигла попрацювати майстром швейних справ у міжшкільному навчально-виробничому комбінаті, а перед повномасштабною війною викладала гурткову роботу та мала класне керівництво в середній школі Миролюбівки.

Разом з тим в приміщенні адміністрації майстриня відкрила свою маленьку майстерню з пошиття та ремонту одягу.

Я надихалася успіхом інших

“Я до останнього надіялася, що вони обійдуть наше село, але невдовзі побачила на околиці села, біля свого дому, перший російський танк.  Мені довелося виїхати з Миролюбівки. Разом з сином, який опинився в окупації, бо за день до війни приїхав до нас у відпустку, ми вирушили до доньки у Запоріжжя. Дорога була виснажливою і дуже важкою, але нам пощастило”, – говорить про час окупації жінка.

А після звільнення, лишень у Миролюбівці з’явилися світло та інтернет,  бо тепер Наталія викладала в онлайн ще й трудове навчання, вона повернулася в село.

“На новий 2023 рік я уже була дома. Довго всидіти в хаті не змогла. Долучилася до місцевих дівчат, які  спочатку робили окопні свічки, а потім почали плести маскувальні сітки. Невдовзі через реформування навчального закладу я залишилася без роботи, та одного разу побачила  оголошення  у місцевій групі села про набір на навчання від ГО “Білозерський центр регіонального розвитку”. Проєкт організовували для жінок, які мають бажання розпочати свій бізнес. “Ого! – подумала, – це ж моя тема!” Долучилася, пройшла навчання онлайн. Разом з тим нас возили переймати досвід до тих, в кого, попри реалії воєнного життя, все вийшло. Це дуже надихало. Як і моя менторка Наталія, яка завжди каже: “Головне – не зупинятися!” Ще й наголошує: допомагати іншим – це супер, але задля свого розвитку потрібно започатковувати власну справу, яка може приносити дохід. Невдовзі я подалася на грант. Дуже сподівалася отримати кошти на промислове обладнання, бо у мене для роботи є лише побутова швейна машинка і оверлок. Але не виграла. Втім, є й інший грант, від центру зайнятості, в рамках якого потрібно відкривати ФОП. Сьогодні я у процесі, але на заваді стає те, що не маю постійного приміщення, де б могла стабільно працювати”, – розповідає майстриня.

“У цій сумці – все моє життя”

Спеціалізація Наталії – пошиття дитячого та жіночого одягу, а от що стосується ремонту, то тут вона універсал.

Поремонтувати одяг сьогодні йдуть до Наталії більшість її клієнтів. Замовлень має достатньо, бо в селі мешкають і переселенці. Звертаються також й військовослужбовці.

“Я ніколи не беру з наших захисників гроші. Ми самі у них в постійному боргу. Але вони все одно хочуть віддячити. Я бачу, що їм наче незручно не розрахуватися. Ось нещодавно був випадок: один військовослужбовець приніс мені масивну сумку з поламаними замками. Сказав, що у нього є лише дві години, і я швидко взялася ремонтувати той баул. Благо, мала хороші “змійки”, які поставила замість пошкоджених.

Коли хлопець забирав замовлення, він щиро сказав мені: “Та ви навіть не знаєте, що для мене зробили! У цій сумці за плечима все моє життя!”, – розповідає Наталія.

Сьогодні майстриня має чимало викликів й у своєму власному житті, й у своїй роботі. Війна зробила чорну справу – вибила з колії і морально, і фізично. Але мрії все одно живуть у Наталчиному серці.

“Мені 49, а я усе ще хочу щось починати та розвивати… Коли була в Запоріжжі, побачила дивовижне місце – магазин-майстерню. В одній кімнаті – продаж тканин та фурнітури, а в іншій – ательє. Як би я хотіла облаштувати щось подібне! Я навіть швейний цех у Миролюбівці мріяла відкрити, але розумію, зараз не на часі. Так, я продовжую стежити за модою, майстеркласами, вивчаю роботу з новими тканинами, генерую власні ідеї. Але розумію: на жаль, у людей сьогодні зовсім інші пріоритети… Та все одно у моїх найближчих планах  придбати парогенератор, розпушувальну машину, промислову швейну машинку… Я хочу працювати у своєму селі!” – наполегливо каже жінка.

Чоловік Наталії воює на фронті, а вона, попри чималі проблеми та постійні виклики війни, не полишає свого дому.  У місці, де життя часто зупиняється через небезпеку, вона вперто продовжує працювати, наче доводячи: навіть у найскладніші часи можна відроджувати й розвивати рідне село.

Витримка та віру в майбутнє – чи не ця риса українців здатна змінити хід історії?

Ірина Квітка