«Я хочу бути корисним для свого села»: як електрик зі Станіслава дарує людям світло, ризикуючи власним життям

У Станіславі черговий обстріл. Російські війська б’ють по селу з лівобережжя артилерією та один за одним запускають дрони. А місцевий електрик на електроопорі. Він намагається дати людям світло, стаючи живою мішенню для окупантів.

Односельці називають його єдиним відчайдушним електромонтером, який лагодить лінії електропередачі після ворожих прильотів. З перших днів війни Андрій Доскочинський залишається у рідному селі, допомагаючи людям вижити у темні часи.

Напередодні професійного свята – Дня енергетика, яке в Україні відзначають 22 грудня, нам вдалося зв’язатися зі станіславським електриком і дізнатися болючі подробиці реалій життя та роботи під обстрілами.

“Тепер я можу говорити, запитуйте!  – бадьоро каже Андрій Ігорьович.

Місяць тому він отримав осколкове поранення, і зараз після перенесеної операції проходить реабілітацію у лікарні на Миколаївщині. Для відновлення здоров’я електрику потрібно три місяці, але він вірить, що зможе продовжити свою справу. 

Мальовниче село над скелями –  батьківщина Андрія. У Станіславі він народився, закінчив школу, і знає кожну тут стежку, яка веде до батьківського дому. Хата чоловіка знаходиться за 100 метрів від берегової лінії. Далі лиман і кацапи, які щодня обстрілюють правобережжя.

“Слава Богу, наш будинок цілий, але кожного дня прилітає. Ми сподіваємося, що біда обмине і нам буде куди повернутися!”, – каже Андрій, для якого покидати рідне село, навіть ненадовго, дуже боляче. 

Чоловік скромно називає себе електриком-самоучкою. Розповідає, що захоплення струмом у нього родом із дитинства.

“Одного разу я всунув у розетку два цвяхи. Мені було 5 чи 6 років… Добре, що дідусь опинився поряд. Він мене і врятував… Але разом з тим не дав закінчити розпочате! Тому зацікавленість до електрики лише зросла! Та повністю опанувати цю справу я зумів вже під час служби в армії. Служив на Миколаївщині, у ракетних військах. Там мій хист помітили, тож усі ремонти, пов’язані з електромережею, були на мені, – ділиться спогадами Андрій Доскочинський.

Втім, до повномасштабної війни чоловік займався будівельно-ремонтними роботами. Працював і у громаді, і у Херсоні, щодня зустрічаючи станіславські світанки по дорозі до роботи. 

Вторгнення російських окупантів він називає неочікуваним. Хоча звідусіль лилася інформація про російський наступ, серце відмовлялося вірити у погане, а руки вправно виконували свою справу.

“Зранку 24 лютого я вийшов подихати свіжим повітрям. А з порогу мого дому – лиман як на долоні. Лише повернувся, щоб зробити собі каву, як побачив у небі вертольоти й почув гул та вибухи. Через тиждень боїв зазнали пошкоджень лінії електромереж і почалися перебої зі світлом. Людям потрібна була допомога, і ми з хлопцями-односельцями взялися до роботи. А окрім того возили продукти, піклувалися про людей похилого віку, старалися допомогти по господарству.

Зі сторони Миколаєва за нашим селом було гучно. Наші постійно накривали ворога! А там підстанція, і щоб полагодити світло, нам потрібно було виїжджати на ділянку. Аби дістатися до місця, доводилося проїжджати блокпости, спілкуватися з окупантами, проходити численні перевірки, розповідати про свою роботу, щось пояснювати… Але врешті нас пропускали», – згадує темні часи окупації електромонтер.

І, звісно, найщасливішим моментом для 44-річного чоловіка стала та мить, коли він підняв на електроопору рідний жовто-блакитний прапор!

Увесь час окупації та вже після визволення Андрій разом з маленькою командою таких же відчайдухів, як сам, волонтерили, ремонтували електромережі у Станіславі та сусідній Олександрівці. Щоправда, у 2024 році, коли обстрілів у Станіславі побільшало, колеги Андрія пороз’їжджалися, а самого Доскочинського запросили на роботу – електриком у місцеву пожежну охорону Станіславської військової адміністрації.

«Про цього чоловіка і в професійному, і у людському плані я можу сказати лише хороші слова. Він прийшов у нашу пожежну команду у травні 2024-го. Ворог тероризував Станіслав дронами, артилерією… І, зрозуміло, були чисельні пошкодження електромереж. Андрій жодного разу не відмовив людям. Я знаю, він довгий час волонтерив, робив ремонти за добре слово, а прийшовши у наш колектив, ще з більшим бажанням взявся до справи. Чи боявся працювати під обстрілами? Та немає тут таких, хто не боїться! Головне – усі ми вгамовуємо свій страх і робимо свою справу далі. Та Андрій не лише ремонтував електромережу і давав людям світло, він ще й після обстрілів пожежі разом з нами гасив!» – щиро розповідає про електрика Андрія Доскочинського начальник Станіславської місцевої пожежної охорони Анатолій Петрушак.

Останніми місяцями Станіслав все частіше потерпав від ворожих атак. Андрій Доскочинський, якому допомагали хлопці із пожежної охорони, часто працював, коли поряд нього лунали вибухи. Скільки разів він попри шалену небезпеку підійматися на електроопору, розуміючи, що є легкою мішенню для ворога.  Траплялося і так, що росіяни навмисно обстрілювали бригаду, коли хлопці намагалися полагодити світло після прильотів.

Але, дякувати Богу, біда обходила Андрія стороною. До листопада 2024 року… Це трапилося місяць тому, коли електрик їхав на огляд пошкоджень.

“У нас такий процес роботи – спочатку я їду оглядати ступінь і характер пошкоджень, а далі мені на допомогу приходять мої колеги з МПО. 13 листопада був саме такий випадок. Я сів на свій мопед, ще й дружина Світлана вирішила зі мною під’їхати у справах. Невдовзі я зупинився, вона зійшла. Я поїхав далі, аж доки не побачив дрон у небі. Він просто гнався за мною. А потім дрон-камікадзе зробив скид… Коли я оговтався, зрозумів, що отримав поранення ніг. Приїхали медики зі станіславської швидкої, та лише почали надавати першу допомогу, як нові дрони скинули вибухівку на автомобіль швидкої. Машину розбили, але, Слава Богу, з людей ніхто тоді більше не постраждав. Військові змогли евакуювати мене до лікарні у селищі Жовтневе Миколаївської області. Я отримав осколкове поранення лівої гомілки. Зараз вже легше, але нога досі в гіпсі, ходжу на милицях, тож доводиться проходити курс реабілітації та залишатися в Жовтневому”. 

Дуже часто бригаді станіславських електриків допомагала волонтерка громадської організації «Жива-Я», співробітниця міжнародної фірми Ahlers Юлія Мельникова – спецодягом, закупкою потрібних інструментів тощо. А коли з Андрієм трапилася біда, небайдужа жінка розмістила у Фейсбуці повідомлення із закликом допомогти пораненому електрику у лікуванні.

Сьогодні поряд з Андрієм його цивільна дружина Світлана, яка дуже хвилюється за чоловіка. А від першого шлюбу у Доскучинського є двоє діток-двійняток: синочок Євген та донечка Влада. Після окупації, рятуючись від небезпеки, вони разом з колишньою дружиною виїхали з села і мешкають на Миколаївщині. Та в Станіславі залишається мама Андрія Раїса Григорівна, що надзвичайно тривожить серце чоловіка. 

Та й сам він, зізнається, що дуже хоче додому. Мріє про мир, щоб можна було спокійно робити свою справу. Каже, що такі ж сподіванням мають усі, хто залишається у прибережному селі.

“Наразі вже пів села виїхало, але більше тисячі людей продовжують жити у Станіславі. Усі вони думають про те, що завтра буде краще. І я їх розумію, бо теж хочу жити вдома, а не на чужині. Я хочу бути корисним для свого села, я хочу повернутися до справи, я просто хочу допомогти людям, – скромно каже відчайдушний електрик.

Ірина Квітка