«Я дихаю рідним селом!» Урок гідності від Валентини Черепащук із Федорівки

У хаті Валентини Іванівни Черепащук — велика бібліотека, повна краєзнавчих праць та унікальних історичних нарисів про Херсонщину. Ця усміхнена, допитлива жінка, попри пенсійний вік і проблеми зі здоров’ям, яких додала війна, не втрачає жаги до знань. Вона досліджує, читає, записує, навчається — і, здається, робитиме це все життя.

Валентина Іванівна — учителька з 50-річним стажем, викладачка української мови та літератури, колишня заступниця директора Федорівської школи й натхненниця шкільного музейного комплексу. Її життя нерозривно пов’язане з рідною Федорівкою на Дар’ївщині — селом, яке вона не просто любить, а глибоко вивчає та описує.

Знана у Федорівці й далеко за її межами, збирачка й дослідниця історії рідного краю, 19 травня святкує свій 75-річний ювілей. Напередодні цієї поважної дати ми поговорили з Валентиною Іванівною про її вчительський шлях, погляди, мрії та випробування воєнного часу.

«З дитинства я «жила» школою»

До Федорівки Валентина Іванівна переїхала ще в дитинстві разом із батьками. Спочатку родина мешкала в Улянівці — селі дідуся й бабусі з батькового боку. Обидва села — Улянівка й Федорівка — стали для Валентини найкращими місцями на землі.

Проте її дитинство не минуло без втрат. Коли дівчинці було 11, трагічно загинув батько. А коли Валентині виповнилося 20 — поховала брата, якому було всього 12 з половиною.

З раннього віку Валентина мріяла стати вчителькою. Її мама працювала вожатою, а згодом — бібліотекаркою у Федорівській школі.

Валя буквально «жила» школою, тож після закінчення навчання й не вагалася з вибором фаху — вирушила вступати до Херсонського державного інституту (тепер університету). І хоч з першої спроби не пройшла, не зневірилася: рік працювала секретаркою на автобазі, а вже згодом стала студенткою факультету української мови та літератури. У розмові зізнається: найбільше хотіла викладати історію, але такої спеціальності в херсонському виші на той час не було.

Ще студенткою Валя зустріла свою долю — працьовитого федорівського хлопця Сергія. І сталося так, що 24 червня, коли вона була при надії, студенткою захищала дипломну роботу, а 25-го народила донечку.

«Наші ще зустрічали світанок нового життя, а я вже стала мамою!», — з теплом у голосі згадує Валентина Іванівна.

Після року декретної відпустки вона прийшла працювати до рідної Федорівської школи. Але на той час мовників там було вдосталь — вільного місця для молодої фахівчині не знайшлося. Тож довелося почати вчителювати у сусідній Загорянівці. Саме туди Валентина переїхала з чоловіком і маленькою донечкою Інною.

У Загорянській школі Валентина Іванівна загартувала свої професійні навички, навчилася працювати в сільських умовах і знаходити підхід до кожної дитини. Там склався чудовий колектив, і молода, творча вчителька швидко доросла до посади заступниці директора. Та серце її завжди залишалося з Федорівкою.

У 1978 році родина Черепащуків повернулася до рідного села. І в цьому ж році у подружжя народився син Сергійко.  

Згодом Валентині Іванівні запропонували місце вчительки молодших класів. Через кілька років вона вже працювала за фахом – викладала українську мову та літературу, а з 1989 року, коли в селі звели нову школу, стала заступницею з виховної роботи.

Історія в серці. Як з’явилися шкільні музеї

Але діяльність Валентини Іванівни не обмежувалася лише викладанням. Любов до історії залишалась із нею — вона плекала її, керуючи краєзнавчим гуртком «Патріот», знаний по всій Херсонщині. Учні Валентини Іванівни ставали переможцями обласних конкурсів, досліджували історію рідного краю, брали участь в експедиціях.

Довгий час вона виношувала мрію створити простір, де діти могли б вивчати історію не лише з підручників, а через речі, фотографії, спогади. Та для реалізації задуму потрібна була підтримка.

І вона її отримала — від однокласника, тодішнього директора АТ «Ремпобуттехніка» Валерія Степановича Сивака, який допоміг із фінансуванням. А до оформлення експозицій долучилася талановита місцева художниця Марія Ревенко.

Так у 2000 році в школі відкрили музей історії Федорівки, у 2007 — музей історії школи, а в 2012 — унікальний музей Хліба, єдиний такий на Херсонщині.

«Протягом багатьох років я допомагала на колгоспному току. Мені дуже хотілося вшанувати важку працю наших трударів. Так і виникла ідея створити музей Хліба. Щоб зібрати цікаві історичні факти, я їздила до Херсонського краєзнавчого музею, працювала в архівах — і мені йшли назустріч, надаючи доступ до унікальних документів. Ми також зібрали фотографії, створили нариси про комбайнерів, механізаторів, трактористів та інших працівників радгоспу.

Серед експонатів були й дубові ночви, привезені моєю бабусею з Волині. У них вона місила тісто й пекла хліб у печі для трьох бригад. Досі стоїть перед очима той образ: ніч, бабусині натруджені руки натхненно місять тісто у ночвах, а зранку — пухкі, запашні хлібини на столі й аромат, що наповнює всю хату», — зворушливо згадує Валентина Іванівна.

У музеї можна було побачити й унікальні види колосків, виведені селекціонерами Херсонського науково-дослідного інституту зрошувального землеробства, архівні документи, цікаві вироби, виготовлені власноруч.

«Вона ніколи не була суворою учителькою»

За роки роботи Валентина Іванівна не мала «свого» класу — вона була заступницею директора, та чимало випускників школи вважають її своєю вчителькою. Із нею вони їздили в експедиції, відвідували цікаві екскурсії, досліджували рідний край і перемагали в численних конкурсах.

«Вона ніколи не була суворою, радше — справедливою, доброю, ініціативною. Такою залишається і нині — багато читає, стежить за новинами, пише нариси про нашу Федорівку», — розповідає одна з її учениць, завідувачка Федорівського ФАПу Ірина Русолова.

А сама Валентина Іванівна згадує ще одного свого учня — Едуарда, який нині працює в міністерстві. Ще у школі він став першим на краєзнавчому конкурсі в Херсоні.

Навіть із Загорянівки, де вона вчителювала 47 років тому, до неї навідується її учениця Світлана, яка передає привіти від інших учнів, що розлетілися світом. Колишні вихованці її не забувають, а гурток «Патріот» згадують навіть ті, хто давно залишив рідне село.

У серці – віра і думка про Федорівку

Початок війни й окупацію Валентина Іванівна згадує з болем: «Машина з дулом кулемета, направленим на людські хати, обшуки…» Усе цінне — комп’ютер, техніку — вони з сином встигли сховати. А от іншим землякам російські військові палили автомобілі.

Саму Валентину Іванівну змушували проголосувати на фейковому «референдумі», але вона відповіла: «Багато років я працювала на виборчій дільниці, але ще не бачила, щоб голосували під дулами автоматів. Я з України і за Україну — нічого підписувати не буду». Слава Богу, пішли, не зачепивши.

Коли село звільнили, Валентина Іванівна, попри хворе серце й пережитий інсульт, як могла — пригощала українських військових, обіймала їх, ділилася смаколиками, щиро молилась за ЗСУ.

У жовтні 2024-го, під час обстрілів, у її хаті вибило вікна, а на подвір’ї досі залишаються уламки від «Кабу». Та навіть у домі з вікнами, забитими брезентом, краєзнавиця натхненно працює над історією Федорівки.

Валентина Іванівна багато читає, молиться й тривожиться — не лише за життя, а й за пам’ять: «Люди навіть у такій біді втрачають своє коріння. Не знають, хто їхній дід, прадід… Усе — гроші, гроші… Але хіба в них головне?».

19 травня Валентина Іванівна Черепащук відзначатиме своє 75-річчя. Каже, святкування буде скромним: чай, молитва за воїнів, вітання від колег і учнів.

Але це неодмінно буде день Людини, яка зберегла дух свого краю. Спадщину душі, яку не здатна зруйнувати навіть найжорстокіша війна.

Ірина Квітка