“Я чекатиму всіх в Олександрівці!” — учителька Наталя Лисенко про життя під дронами і цінність дому

Наша розмова починається із запитання. Воно звучить бентежно,  і навіть незручно: чому молода, тендітна жінка, педагогиня, яка здобуває вже третю вищу освіту, разом із родиною залишається у Олександрівці – селі над лиманом, яке щодня гуде ворожими дронами?

Наталя Лисенко не відповідає одразу. Натомість вона розповідає історію. Ту, яку, каже, не забуде вже ніколи.

Квітень 2022-го. Важкі берці окупантів переступають поріг дому. Розгублені очі доньки. Тривога батьків і чоловіка. Ворожий автомат — і коротка фраза:

— Чтобы к утру вас здесь не было.

Далі — ніч без сну.

Шоста ранку. Тривожні валізки, у яких лише найнеобхідніше. Батько — в інвалідному візку, який везе чоловік. Вони йдуть пішки до сусіднього Станіслава. Телефони сіли. Дорога всіяна нерозірваними снарядами. Зв’язку немає, небезпека всюду.

— Тепер ви розумієте? Нас вигнали з власного дому. А після визволення ми змогли повернутися, відбудувати, почати жити і дихати знову. Ну як я можу звідси піти?

Наша розмова із заступницею директора Станіславського ліцею імені К. Й. Голобородька, учителькою хімії Наталею Василівною Лисенко, триває в месенджері. Але відчуття таке, ніби я стою поруч, на її подвір’ї.

Дивлюся праворуч — бачу хвилі Дніпро-Бузького лиману. Ліворуч — скелі, що тримають горизонт. У палісаднику квітнуть тюльпани, вітер зриває пелюстки з вишень… І раптом — різкий звук, що стискає повітря.

— Дрони? — питаю, хоча відповідь очевидна.

— Ага, — спокійно каже Наталя. — Я навіть не змогла вчасно вийти з вами на зв’язок. Йшла від батьків — і почула FPV-дрон. Довелося сховатися й чекати…

І в цей момент стає зрозуміло як тепер звучить весна в Олександрівці. І водночас — чому село над лиманом таке дороге серцям тих, хто тут залишається. А наше спілкування триває. Попри свідчення, від яких тремтить серце, ця розмова все одно несе крізь пережите тихе, вперте світло…

“Життя було безтурботним. Тепер я точно це знаю!”

Наталя народилася в Молдові. Їй було всього дев’ять місяців, коли батьки — Василь і Парасков’я — вирішили переїхати в Олександрівку. Батько приїжджав на Херсонщину по кавуни, возив їх у Молдову і зрештою закохався в цю землю — лиман, сонце, степ.

Багато років він працював водієм у радгоспі, мама — бухгалтеркою.

— А я, як часто пригадують батьки, ще з дитинства “вчителювала” — садила ляльок і їх навчала, — усміхаючись, говорить Наталя Лисенко.

Заради мрії стати педагогом ще зовсім юною, у 14 років, вона вступила до Херсонського обласного наукового ліцею. Там її вихователькою була Олена Науменко — нині відома херсонська активістка та волонтерка.

Після закінчення ліцею Наталя продовжила навчання у Херсонському державному університеті, обравши факультет природничих наук. А вже у 2015 році, працюючи заступницею директора Олександрівської школи, здобула ще одну освіту — вчителя математики та інформатики.

— Як би ви назвали своє життя до повномасштабної війни? — запитую Наталю Василівну.

— Безтурботним. Тепер я точно це знаю, — впевнено відповідає вона. — Дім, рідна школа, кабінет хімії, який я любила прикрашати вазонами… Знаєте, коли школу розбомбили, мій кабінет вцілів. Навіть парти… —  додає тихо.

“Десь ідемо… нас вигнали з дому!“

У ніч з 16 на 17 березня 2022 року в село зайшли російські танки.

— Ми сиділи в підвалі. Лунали вибухи. У будинках почали падати вікна, шифер з дахів… Спочатку окупанти вигнали з хати батьків, які живуть поруч, на сусідній вулиці. Вони, розгублені, прийшли до нас. Мама і тато-інвалід на візку. А 5 квітня росіяни були вже на порозі нашого дому.

Зв’язку не було.

— Ми дійшли до краю села — і не побачили українського блокпоста, який стояв тут ще кілька днів тому… Дорога була всіяна нерозірваними снарядами. Обходили їх, боячись зробити зайвий крок. На блокпості перед Станіславом, куди добиралися більше як чотири години, стояли окупанти. Вони нервували, бо не могли перевірити наші телефони — ті вже давно розрядилися.

 “Куда идете?»

 «Десь ідемо… нас вигнали з дому!».

Станіслав, де виживали разом

У Станіславі їх прихистила багатодітна родина. Донька Оксана до війни зустрічалася з найстаршим у сім’ї сином Владиславом … І одного дня вони без попередження постукали у їхні двері.

— П’ятеро дітей. Наймолодшій дівчинці — рік і п’ять місяців. Їхнього батька окупанти спалили у власній машині… — з болем в голосі пригадує Наталя.

Попри горе, Світлана прийняла їх як рідних. Разом з прибулими перселенцями у хаті тоді жило одинадцять людей, але вони залишалися разом до самого визволення. Наталя навіть займалася зі Світланчиними дітьми.

 — Я їм дуже вдячна. Потім цю родину волонтери вивезли за кордон, але Світлана з дітьми повернулася в Україну. Зараз вони живуть у Миколаєві, діти навчаються онлайн у нашому ліцеї. А їхній будинок, де ми жили в окупацію, згорів — туди влучила “Молнія”…

Наталя згадує 9 травня 2022 року, коли окупанти зробили так званий «коридор» і дозволили повернутися в Олександрівку та на одну годину відвідати свій дім.

— Ми прийшли, а в хаті — нічого… Ні речей, ні техніки. Вікна вирвані, залізні двері пошкоджені… На подвір’ї ми знайшли одну свою курку, качку з качуром. Забрали їх із собою — і вони вивели нам каченят. Це дуже виручило в окупації. А ще я дістала гроші із банки, яку заховала в підвалі. До війни мала таке хобі — збирала по 10 гривень… Як же вони згодилися!.

Школа тоді не працювала, але зарплату вчителям нараховували.

 — Ми піднімалися на скелі, ловити зв’язок. Я переводила гроші підприємцям і таким чином купляла борошно, макарони… Про смаколики мови не було, — пригадує вчителька.

 Місцева колаборантка наполегливо пропонувала працювати Наталі в російській школі.

 — Я одразу сказала: не звертайся з тим більше. Нізащо не піду.

“Пів хати зруйновано, пів – розгабовано, але ми вдома!“

У день визволення в Наталі був наче ступор. Мама з донькою пішли на край Станіслава зустрічати ЗСУ, а вона залишилася вдома, усе не могла повірити…  Та вже наступного дня відкопувала в садку захований жовто-блакитний прапор, обіймала військових і поступово поверталася до життя.

— Ми потрапили до Олександрівки через два тижні. Але перед тим орки вдарили по селу. І пів хати не стало…

— Як зараз пам’ятаю, стою на порозі: пів хати розграбовано, пів — зруйновано. Та ми вдома. Ми повернулися!

Спочатку вікна забивали ящиками від патронів. У смітті після обстрілів знаходила свої речі — ложечки, каструлі, чашки. Чоловік почав ремонтувати дім. Донька-хореографиня кілька разів їздила за кордон за контрактом, щоб заробити на будматеріали. Так вони починали життя заново. Тоді Наталю Лисенко запросили працювати до Станіславського ліцею.

— Спочатку вчителем хімії, потім і заступницею директора. Звісно, дистанційно. Коли не було інтернету — йшла проводити онлайн-уроки до сільради, — пригадує педагогиня.

Згодом Лисенки купили генератор, інвертори, павербанки, а сільська рада передала сонячну панель. Світла в селі немає вже понад півтора року.

 — Але це не найважче. З 2024 року обстріли стали постійними. За день може бути 20–30 дронів… Ми живемо дрібними перебіжками, — каже Наталя.

Попри це вона пече хліб, тримає курей, а її мама — козу.

  — Є газ — і це вже велике щастя.

Раз на кілька місяців Наталя їде до Миколаєва, побачити доньку.

Її Оксана після визволення змогла закінчити магістратуру, але продовжує жити у Херсоні. Там вона чекає Владислава — хлопця з багатодітної родини, яка прихистила Лисенків під час окупації. Він пішов захищати Україну.

 — Під час війни Владислав взяв позику, відкрив у Херсоні СТО і безкоштовно ремонтував авто військовим. Після визволення сам пішов у військкомат, але тоді його не взяли — після загибелі батька, якого росіяни спалили заживо, він став старшим чоловіком у багатодітній родині. А у 2025-му мобілізували… Оксанка чекає… Я дуже за неї хвилююся. Миколаїв для нас — віддушина, місце коротких зустрічей і обіймів, — зворушливо говорить Наталя.

Місце сили

У 2025-му Наталя зважилася на новий крок — у 45 років вступила до магістратури Маріупольського державного університету, на психолога.

— В один момент мені здалося, що я не розумію своїх рідних. Почала читати літературу з психології і вирішила у всьому розібратися. Щоб не зламатися самій і допомогти своїм рідним, — пояснює своє рішення здобути вже третю вищу освіту.

Проживати у селі сьогодні непросто. Щоранку в Лисенків — перекличка: “Добрий ранок” батькам, доньці, рідним.

— Торік 8 березня, на татів день народження, ми з тортиком пішли до батьків на каву… А коли поверталися назад — за нами летіли два FPV-дрони… Ми стояли під бузком і думали, що загинемо, — розповідає Наталя.

Її німецька вівчарка Тор — справжній “оповіщувач”.

— Лише дрони в небі — гавкіт одразу!

А ще в Наталї є декоративний кролик Разалєта.

— Як би там не було, я завжди шукаю їм корм та ліки, — щиро каже турботлива господиня.

10 серпня 2025 року біля їхнього будинку стався ще один приліт. Знесло частину даху, вибило вікна… Однак навіть коли над селом літають дрони, Наталя Василівна продовжує працювати.

— Якщо в моїх учнів немає оголошеної тривоги, я маю вести урок, — пояснює вчителька.

Вона садить квіти, багато читає. Раніше, коли мала більше вільного часу, в’язала шкарпетки для військових, допомагала доньці волонтерити. А ще Наталя мріє. Про мир у всьому світі…

Колись ці слова звучали банально. Тепер — як найважливіше, що тільки може бути.

Про речі, від яких калатає серце, вона намагається говорити спокійно і з оптимізмом. Виходить не завжди — тоді зупиняється і опановує себе.

Та навіть у цьому щоденному напруженні вона говорить не лише про себе.

Про людей, які поруч. Про сусідів, що діляться останнім. Про вчителів, які, як і вона, тримаються за уроки, ніби за нитку нормального життя. Про дітей, які попри війну продовжують вчитися, мріяти і вірити.

— У нас тут всі тримаються одне за одного, — каже Наталя. — Інакше не можна.

Вона вірить: Олександрівка вистоїть і колись тут знову буде чути не дрони, а дитячий сміх. Що відбудують будинки, повернуться люди, зацвітуть сади. Що її учні прийдуть до школи вже не онлайн — а живими, гомінкими коридорами.

— Ми маємо вірити, що все буде добре. Бо інакше — навіщо все це? — тихо додає вона.

І після паузи каже те, що звучить уже не просто як надія — як обіцянка:

— Я чекатиму всіх в Олександрівці. Мій будинок тут, мої батьки тут, моя громада тут. І моя сила — звідси…

Ірина Квітка