“Я була щаслива, я була у “Казці!” – заслужений працівник освіти Людмила Кисла

Ми починаємо розмову з Людмилою Григорівною Кислою, яка ще донедавна обіймала посаду директорки Станіславського закладу дошкільної освіти – центру розвитку дитини “Казка”, із запитання про найщасливіші дні у її житті.

Відповідь від знаної на теренах Херсонщини та за її межами педагогині й керівниці не бариться. Пані Людмила переконана: усе її щастя нерозривно пов’язано з роботою у Станіславі – дитячому садочку з потужною матеріальною базою, яку створювала по крихтах, та чудовим колективом, що підтримував усі її найсміливіші ідеї. Обравши один раз і назавжди роботу з дітьми, Людмила Григорівна каже: подарувала собі казку довжиною у життя. Із 53 років трудового стажу 43 вона віддала педагогіці, і 21 рік очолювала станіславський дитячий садок “Казка”, який разом із колективом перетворила на один із найкращих дошкільних закладів Херсонщини.

Тепер ЗДО-ЦРД “Казка” у фронтовому Станіславі розгромлений російською артою та дронами, а діти ще від початку війни не ступали на поріг садочка. Виїхала з дому і сама Людмила Кисла, яка до 2024 року попри пережиту окупацію та обстріли залишалася директоркою закладу.

Зараз Людмила Григорівна разом з родиною мешкає на Вінниччині, але її душевне коріння назавжди врослося в Херсонщину, де справжній дім, рідна земля і “Казка”, яку потрібно рятувати.

“Ми зробимо дитсадок найкращим в Україні“

У спогадах Людмили Григорівни — не руїни й понівечені вибухами вулиці. Перед нею – дитячий садок. Ошатний, із чепурними групами, доглянутою зеленою територією, дитячим сміхом і метушнею перед святами.

— Усе згадую, як ми його піднімали, як розвивали. Який чудовий колектив у мене був… І яка я була щаслива, дійсно, мов у “Казці”, – щиро каже вона.

Сама Людмила Кисла мешкала з родиною у Широкій Балці. Саме туди після Бериславського педагогічного училища прийшла працювати вихователькою, а згодом стала його завідувачкою у тому ж місцевому сдку. Там вийшла заміж, разом із чоловіком збудувала дім, виростила сина й доньку, завела господарство.

Та головною справою її життя залишалася робота з дітьми та людьми. Маючи неабиякі організаторські здібності, ще у Широкій Балці Людмила Григорівна фактично піднімала дитсадок заново – добудовувала новий корпус, облаштовувала територію, збирала колектив.

Потім були важкі дев’яності, робота у профспілці радгоспу, непрості часи, коли доводилося братися за різну справу. А у 2003 році їй запропонували очолити вже Станіславський дошкільний заклад.

— Ще у 2002 році мені сказали: “Поїдь, Людо, подивись”. Я приїхала, глянула і думаю: “Господи, навіщо мені це все?”. Приміщення гарне, велике – на п’ять-шість груп, але таке занедбане… Дитсадок працював лише влітку, бо не було опалення.

Тоді у закладі діяли лише дві групи. Близько 60 дітей, трохи більше десяти працівників — і приміщення, яке поволі занепадало. Та за рік вона все ж погодилася.

— Приїхала – вікна старі, колективу майже нема, другий поверх холодний. Опалення наче вже й зробили, котел поставили, але вода наверх не йшла. Запустити систему не могли.

Вона й досі пам’ятає перші збори колективу.

— На другому поверсі була музична зала. Чомусь уся пофарбована у важкий бордовий колір, а по стінах – чорні потоки. Я зібрала людей і сказала: “Ми разом зробимо цей дитсадочок найкращим в області. І не лише в області – в Україні. А я звідси піду не інакше як заслуженим працівником освіти”. Добре пам’ятаю, як стою, кажу це, а сама думаю: “Що ж я таке говорю?..”

Але руки робили швидше, ніж очі встигали лякатися. Щоб запустити опалення, Людмила підняла на ноги всіх: сільраду, підприємців, батьків, які хотіли, аби садок працював цілий рік.

— Керівництво просило нас потерпіти до весни. Але ми вже в листопаді запустили котельню. Пам’ятаю, як одна вихователька опритулилася до теплої батареї й сказала: “Боже, ми чекали цього десять років”.

“Я завжди казала: дитину виховує краса“

Згодом у “Казці” вже було 160 дітей. До садочка з’явилася черга.

— Я навіть набрала додаткову групу без дозволу. І за це отримала догану від керівництва. Мене запитували: “Де ви будете брати гроші?”. А я знала: якщо є діти – гроші знайдуться. І нам таки додали фінансування, – розповідає Людмила Григорівна.

У “Казці” все змінювали поступово. Спершу взялися за музичну залу. А щойно завершили ремонт – одразу організували перше велике свято.

— Ми тоді влаштували квітковий бал. Я збирала квіти по всіх магазинах. Зробили подіум. Діти виходили, мов маленькі принцеси і принци. Була тоді у нас дівчинка з Німеччини – приїжджала до дідуся з бабусею на літо і відвідувала садочок. Її батьки все знімали на відео і казали, що покажуть у Німеччині. Не вірили, що такий дитсадок може бути у селі, – згадує педагогиня.

Згодом у “”Казці– своїми силами провели каналізацію, а завдяки виграному проєкту встановили сонячні панелі. Потім утеплили всю будівлю, замінили вікна, оновили групи та коридори.

— Перше вікно поставили у музичній залі. Пам’ятаю, кандидат у депутати йде повз садочок, дивиться на наші перетворення і каже: “Ви за мене проголосуйте – я вам вікно поставлю”. А я йому: –Е, ні, давайте все-таки навпаки. Спочатку вікно…”

Перед садочком з’явилися фонтан і справжні казкові локації – “Галявина казок”, “Стежина здоров’я”, дитячий гідрометцентр, де малеча вчилася визначати погоду.

До “Казки” їхали з різних областей України та навіть за кордону.

— Були німці, американці, італійці. Якось до садочка завітав фахівець із Нідерландів, який займався будівництвом вітряків на Херсонщині. Спочатку він не розумів, навіщо я запрошую його у сільський дитсадок, а потім ходив територією, приміщеннями й лише дивувався. Навіть допоміг коштами на розвиток.

Та найбільше Людмила Григорівна пишається не ремонтом, а людьми, які творили “Казку” разом із нею.

— Ми дуже багато працювали з батьками. Я завжди казала: дитину виховує краса. У яких умовах вона росте – такою і буде.

У садочку діяв “батьківський університет”, який вела донька Людмили Григорівни – Надія. Вона обрала мамину професію і працювала у “Казці” соціальним педагогом та вихователем-методистом з експерементальною.

Батьки приходили на творчі заняття, брали участь у конкурсах, а вечорами репетирували виступи.

— На спортивних, танцювальних та інших конкурсах, які ми проводили, батьки з дітьми могли вигравати подарунки для своїх груп – телевізори, комплекти постільної білизни. І, готуючись до виступів, вони так здружилися, що потім навіть разом їздили на конкурси у Білозерку, – пригадує пані Людмила.

Казкова анімаційна студія

У “Казці” потужно працювали і над методичним напрямком.

— Нам уже було мало звичайних занять. Разом зі Світланою Ярославівною Москаленко ми почали співпрацювати з Херсонською академією неперервної освіти. Їздили переймати досвід, ділилися своїм, займалися дослідницько-експериментальною роботою.

Колектив садочка видав три методичні посібники, які презентували на всеукраїнських семінарах. Вихователі публікувалися у фахових виданнях, виступали на конференціях, вступали до вищих навчальних закладів, постійно підвищуючи свій професійний рівень.

— До нас приїжджали переймати досвід, і ми їздили до Львова, Харкова, Запоріжжя. Гості дивувалися: “Це ж село! І тут такий дитячий садок?”.

Одним із найнеординарніших проєктів «Казки» стало створення анімаційної студії. Це ноу-хау втілила у життя донька Людмили Григорівни — Надія Вікторівна.

— Батьки не раз скаржилися, що діти проводять забагато часу за мультфільмами. І ми подумали: чому вони мають лише їх дивитися? Нехай створюють самі!

Меценати допомогли придбати камеру, штатив і фотоапарат. Діти разом із батьками ліпили героїв із пластиліну, вирізали декорації, озвучували персонажів і власноруч створювали маленькі мультфільми.

— Вони придумували казки про природу, про сміття у лісі, про добро. А наприкінці року ми робили церемонію “Оскар” із червоною доріжкою та нагороджували найкращі мультроботи.

До речі, сьогодні Надія Вікторівна дала цьому проєкту друге життя — уже на Вінниччині. Там анімаційна студія знову об’єднує дітей і батьків, а сама ініціатива потрапила у заголовки регіональних газет та інтернет-видань.

Визнання невтомної праці

До великої війни у “Казці” працювали психолог, логопед, спортивна зала, кабінет англійської мови, музичний клас. Дітей ділили на підгрупи, щоб кожному приділити максимум уваги.

— Звісно, важко було доводити, що роль дошкільної освіти не менша, ніж шкільної. Але ж усе починається з дитинства. Саме у ранньому віці дитина найбільше вбирає у себе знань, емоцій, ставлення до світу.

Три скликання Людмила Кисла була депутаткою районної ради.

— Про мене казали: “О, Кисла знову буде “пропихати” свій дитсадочок”. А я й не приховувала – так, буду. Бо хотіла, щоб наші діти мали все, – твердо каже невтомна організаторка.

Вона згадує, як їздила до депутатів обласної ради, як разом із вихователями, батьками та дітьми колядувала і посівала у кабінетах чиновників, просила допомогу на ремонти, меблі та обладнання.

— Мені постійно щось було треба. Бо ми постійно щось починали і розвивалися.

У 1991 році, ще працюючи у Широкій Балці, Людмила Григорівна отримала звання “Відмінник народної освіти”. У 2015 році їй вручили премію Верховної Ради України, а вже у 2016-му вона стала Заслуженим працівником освіти України.

— Я тоді згадала ту бордову залу. Свої мрії, свої слова… Виходить, Бог мене почув?! — усміхаючись, каже жінка. – І знаєте, якби мені зараз сказали: “Іди працюй”, – я б пішла. Бажання є досі! Я так люблю дітей! – щиро говорить вона.

“Садочок треба було зберегти”

Війна застала родину Людмили Григорівни у рідній Широкій Балці.

— У перші дні ми зібралися на роботі в дитсадку, говорили про вторгнення. А я все не вірила, що це надовго.

Окупація виявилася страшною.

— Росіяни кілька разів приходили у садочок. Одного разу двері вибили. Іншого – мене під дулами автоматів везли додому. Вони шукали нашого голову, а я ж, звісно, крутилася біля дитсадка, – з болем у голосі пригадує Людмила Григорівна.

Попри страх, невідомість і постійну небезпеку, вона продовжувала їздити у Станіслав.

— Я дуже хотіла зберегти дитячий садочок.

Коли у 2022 році почалися перші обстріли, працівники власноруч забивали вибиті вікна, косили траву, прибирали територію, намагалися бодай якось вберегти заклад.

— Люди йшли повз і питали: “Ви що, будете відкриватися при росіянах?” А я казала: “Ні. Перемога буде – тоді відкриємось. Але садок треба берегти”.

Кілька разів їй телефонувала колаборантка і пропонувала працювати на окупантів.

— Я просто кинула слухавку. Не могла зрозуміти, як узагалі таке можна говорити!

Після звільнення Херсонщини у людях почала оживати надія. Та дуже швидко на правобережжя прийшла нова реальність – постійні обстріли з лівого берега Дніпра.

— Спочатку ще можна було порахувати виходи. А тепер… Дрони літають кожні двадцять хвилин.

У 2024 році Людмила Григорівна звільнилася з посади директорки.

—Так працювати більше не могла. Мені треба було бачити дитячий садок, працівників, а дістатися у Станіслав я більше не мала змоги. А мій прекрасний колектив розлетівся по всій Україні й світу.

Та навіть після звільнення з роботи вона до останнього залишалася вдома.

— Донька кликала: “Мамо, тато, їдьте”. А я казала: “Чому ми маємо тікати? Нехай вони тікають із нашої землі”.

Врятувати “Казку”

7 квітня 2026 року у будинок Людмили Григорівни влучила російська “Молнія”.

— Знесло пів хати. Чоловік хотів прилягти на веранді, а я кажу: “Іди до спальні”. Веранду рознесло повністю. Якби він там залишився…

Після того удару залишатися у Широкій Балці стало неможливо. 11 квітня подружжя вивіз відчайдушний волонтер Андрій Боксер.

— П’ятдесят п’ять років прожили в хаті. А потім… шість мішків, три собаки, два коти – і поїхали.

Спершу – до Херсона, потім до Миколаєва, а далі діти забрали їх на Вінниччину. Тепер Людмила Григорівна живе у селі Козятин разом із великою родиною.

Старший син Сергій служить на Одещині – у 50 років добровольцем пішов до ЗСУ. Донька Надія – поруч, разом із чоловіком та чотирма дітьми.

Найстарша онука Настя, донька сина, теж обрала педагогіку.

Та сама Людмила Кисла подумки й досі повертається додому.

— Я вивезла два мішки фотографій. Навіть коли вдома над хатою літали дрони, я сідала й переглядала їх. На них все моє щасливе життя…

Вона каже: найважче – навіть не постійний гул дронів. Найважче – неможливість пустити коріння в іншому місці.

— Діти говорять: “Мамо, що ти тримаєшся за ті стіни?” А я відповідаю: “Та це ж не стіни. Це дух. Це моє життя. Це могили батьків”.

У Широкій Балці залишилося її коріння.

— Дерево не може рости одночасно у двох місцях.

А у Станіславі — “Казка”. Поранена, побита обстрілами, без даху — але жива.

— “Казку” треба рятувати. Якщо в дитсадку залишаться хоча б стіни, хоча б частина – все можна відбудувати. Аби тільки закінчилась війна і повернулися люди, – щиро каже Людмила Григорівна і, стримуючи сльози, додає: – Дуже хочеться додому…

Ірина Квітка