“Я знаю смак перемоги і хочу відчути його знову”, – юристка Білозерського центру регіонального розвитку Антоніна Тищенко

Під час війни кожен свідомий українець тримає свій фронт. У когось у руках зброя, а в когось – папери та закони. Щодня юристка громадської організації “Білозерський центр регіонального розвитку” Антоніна Тищенко має справу з важкими історіями мешканців Херсонщини, які втратили дім, близьких, власне здоров’я. Вона веде офлайн та онлайн прийоми, ризикуючи власним життям. Разом із колегами по організації, працює у мобільній групі, підтримує і шукає способи захистити людей.

Антоніна Вікторівна й сама з перших днів повномасштабного вторгнення і до сьогодні залишається у Білозерці. Усміхаючись, жінка говорить про те, що працює дрібними перебіжками, хоча все частіше їй буває не до жартів.

Безпекова ситуація у селищі на правобережній Херсонщині щодня погіршується: ворог б’є по автомобілях, адміністративних будівлях, приватних будинках і… людях!

Перед спілкуванням з Антоніною Вікторівною отримую емоційний відгук про юристку від колег з громадської організації.

“Оптимістка, живчик, енергійна, спробуй за нею встигнути!”, – говорять про Вікторівну дівчата. Після таких слів про цю людину хочеться дізнатися більше.

А коли наша розмова вже триває, ловлю себе на думці, що вона дійсно така – жінка, яка вміє давати надію. Кожен день приносить їй нові виклики, нові справи та нові обличчя. Та як знайти в собі силу допомагати іншим, коли власне життя під постійною загрозою?  Про роботу, волонтерство та здатність тримати фронт, залишаючись на своєму місці, говоримо з незламною білозерчанкою Антоніною Тищенко.

Головне – хороші люди поруч!

Антоніна народилася на Донеччині, де її батьки працювали на шахті. Втім, коли дівчинці було два роки, сім’я перебралася на батьківщину мами. Тож все своє дитинство і юність Тоня провела у селі Василівка Тиврівського району Вінницької області.

Юридична справа спочатку була вибором батьків – Галини Леонтіївни та Віктора Миколайовича. Сама ж Антоніна відчайдушно мріяла стати геологом. Мамі навіть довелося сховати від дівчини свідоцтво про освіту, щоб вплинути на вибір професії доньки. Згодом вона таки вступила до Чернігівського юридичного технікуму, про що, зізнається, жодного разу не пошкодувала. Юриспруденція захопила на роки, і пізніше Антоніна успішно закінчила Харківську юридичну академію імені Ярослава Мудрого.

А до Білозерки молода спеціалістка потрапила після навчання за направленням. Їй було 18, коли разом з двома своїми однокурсницями стояла посеред невідомого херсонського селища міського типу. Втім, швидко обжилася. Бо головне – хороші люди поруч!

Свою юридичну справу Антоніна почала з посади в управлінні соціального захисту населення. За роки юристка завоювала авторитет від людей, народила синочка Дениса, зустріла коханого чоловіка Володимира, насадила квітів на власному подвір’ї, і, як усі ми, до кінця не знала, наскільки щаслива була до…

“24 лютого 2022 року моєму чоловіку виповнилося 70 років. Ювілей, який тепер завжди асоціюватиметься з вторгненням… 23 лютого я закрила лікарняний після хвороби на ковід і 24-го мала вийти на роботу. Спочатку ми не до кінця  усвідомлювали те, що відбувається… Доки не побачили окупантів за вікном ”, – згадує тривожні дні жінка.

До війни подружжя проживало у Херсоні, а в Білозерці пустував будинок Антоніни, де колись мешкав її син – моряк дальнього плавання, який давно живе і працює за кордоном. 

“У Херсоні було дуже тривожно, тож ми з чоловіком приїхали до Білозерки. Тут, у приватному будинку, ми почувалися якось безпечніше. Хоча у перші дні з дому не виходили, було лячно від невідомості. Але реалії життя перемогли страх. Нашим друзям із Чорнобаївки потрібна була допомога. Ми передавали їм продукти, гроші, які знімали у банкоматі. Пам’ятаю, як займала чергу біля банку о 2–3 ночі. І я була не перша!” – розповідає далі Антоніна.

“Я знаю смак перемоги!”

Білозерчанка каже, що в окупацію будь за що намагалася уникати росіян. Щовечора чула їхні п’яні “дебоші”, бійки та навіть стрілянину у кафе, що працювало поряд з їхнім будинком. А одного разу з жінкою трапився курйозний випадок. Коли Антоніна на велосипеді їхала за продуктами, побачила у центрі селища, біля зупинки, групу окупантів. Раптом один, з якимось ящиком наперед себе, підбіг до неї.

“А у мене попереду на велосипеді маленький багажник. І орк з коробки почав насипати туди цукерок! Знаєте, що я у нього запитала? “Кого помянуть!?” Мабуть, він не зрозумів, інакше далі б я не поїхала…” – згадує Антоніна Вікторівна.

Та коли я прошу пригадати про день визволення Херсонщини, жінка знову зупиняє розмову. За мить зізнається, що не може про це говорити без сліз. Але каже, волю їм не дає. Мовляв, виженемо окупанта з усієї України, тоді й ридатиме, не стримуючись!

“У нас не було ніякого зв’язку… Щоб подзвонити, ми ходили на гірку – місце, де хоч якось ловило… От я того листопадового сірого ранку сіла на свій велосипед і гайда на гірку. А дорогою бачу – одні плачуть, інші сміються, а потім диво – наші у Білозерці! Словом, щось неймовірне відбувається! Тепер я знаю смак перемоги, це ніякими словами не передати!” – стараючись вгамувати емоції, розповідає жінка.

Антоніна Вікторівна пригадує, як у визволену Білозерку почали повертатися люди, і як у грудні 2022 року колега з центру зайнятості – психологиня Інна Корміленко, запитала: “Хочете попрацювати місяці зо три у громадській організаціі?”

“Як добре, що ті три місяці від грудня 2022 тривають досі! Я потрапила у чудовий колектив! Дівчата мене наче підзаряджають, ми на одній хвилі, хоча усі молодші – від 22 до 40 років, а мені ж уже 67! Буває, кажу чоловіку: “Заморилася я щось трохи !” А він мені: “Тоню, ти ж без своєї роботи не зможеш!” І справді, ще тоді, після визволення, заприсяглася: доки матиму силу, буду допомагати людям! – відверто каже наша співрозмовниця.

Біг із перешкодами

Відтоді Антоніна Тищенко працює юристкою у ГО “Білозерський центр регіонального розвитку”. Частина колективу громадської організації через важку безпекову ситуацію знаходиться у релокації, та у Білозерці залишається ще 8 фахівчинь центру. Серед них і Антоніна Вікторівна.

І вона знову ж таки називає свій кожен день бігом з перешкодами.

“Буває, добираюся до роботи, і чую – вже гупає! Зупиняюся, шукаю безпечне місце, а після закінчення обстрілу вирушаю далі. Доводиться працювати і на місці, і онлайн, відповідаючи на дзвінки “гарячої лінії”. Нещодавно приміщення нашого офісу пошкодило обстрілом. Тепер, за допомогою керівництва громади, ми знайшли інше більш безпечне місце. А двічі на тиждень виїжджаю разом з мобільною групою у віддалені села. Там чекають люди, а в них купа нерозв’язаних юридичних питань. Усі вони так чи інакше пов’язані з війною”, – розповідає юристка.

Антоніна Тищенко перераховує найбільші виклики, що виникають у мешканців сіл, наближених до лінії фронту.

Вони стосуються пошкодженого житла, зокрема втрати документів на право власності, їх реєстрації у державному реєстрі, встановлення причинного зв’язку настання інвалідності в результаті мінно-вибухової травми, визнання договорів купівлі-продажу житла, такими що відбулися, коли  їх можна легалізувати лише у судовому порядку, з питань надання додаткового терміну на прийняття спадщини, порядку призупинення трудових відносин через запровадження воєнного стану, визнання недієздатності та опікунства над недієздатними людьми й багатьох інших запитів.

“Приходить людина, і ми по пунктах розбираємо її питання. Тобто, що потрібно зробити: один, два, три. Часто трапляється так, що, по можливості, допомагаю підготувати увесь пакет документів, відправляю запити у потрібні інстанції, домовляюся про прийоми з фахівцями БТІ, інших установ, бо людина з віддаленого села не може добиратися за довідками по кілька разів. А буває, приходжу на роботу о сьомій ранку, підлаштовуючись під графік маршрутного автобуса, яким люди з сіл добираються, аби отримати безоплатну допомогу.  Я не адвокат, звісно, інтереси в суді не представляю, але здійснюю увесь супровід, допомагаючи писати позовні заяви та заповнювати інші документи. А на виїздах стараюся, крім стаціонарних прийомів, розповісти людям про зміни у законодавстві. Ось днями, разом з мобільною групою, побувала у Благодатному, де розповіла про нововведення для тимчасово переміщених осіб, які тепер можуть оформляти субсидію, навіть не маючи офіційного договору оренди”, – ділиться юристка.

Великий шмат роботи займають і консультації на гарячій лінії. До Антоніни Вікторівни телефонують й з інших областей України. Люди бачать інформацію у фейсбук і зв’язуються, аби дізнатися відповіді на свої питання. Нещодавно дзвонили люди із Шостки, Кривого Рогу. В таких випадках Антоніна Вікторівна перенаправляє їхні запити юристам державної безоплатної правової допомоги, що працюють у тому чи іншому місці.

“До слова, наша громадська організація брала участь у форумі, що відбувся у Києві. Саме там розглядалися  питання якості надання юридичних послуг та співпраці з фахівцями Безоплатної правової допомоги й громадськими організаціями. На сьогодні ГО БЦРР співпрацює з ГО “Херсонський центр прав людини” – це спільний проєкт щодо надання правової допомоги”, – із захопленням розповідає про свою справу юристка Антоніна Тищенко.

Разом з тим фахівчиня БЦРР каже, що громадським організаціям, які працюють в умовах війни, сьогодні теж потрібні підтримка і захист. Для цього необхідно внести зміни до закону України “Про громадські організації”, щоб прозоро виокремити перелік і прерогативи для тих ГО, які продовжують діяти в умовах воєнного стану.

Снаряд серед троянд

Жінка каже, що працювати й допомагати людям вона має можливість завдяки своєму всерозуміючому чоловіку, який підтримує не лише її професійну справу, а й захоплення. 

“Я дуже люблю квіти. Біля дому у мене є розарій, понад 50 кущів троянд. Володя навіть подарував мені акумуляторний автоматичний секатор, що б я без надмірних зусиль могла за ними доглядати. Але тепер серед мого розарію – ворожий снаряд! Після одного з обстрілів він увійшов у землю так, що ми навіть трактором не змогли його витягти. Приїжджали сапери, сказали, що “болванка” від “граду” порожня, і її можна прикопати… Але як то важко – чорне залізяччя серед троянд!” – говорить про важкі реалії війни Антоніна Вікторівна.

Свій дім Тищенки уже неодноразово ремонтували після обстрілів. Вилітали вікна, пошкодило дах, огорожу, Але поки подружжя залишається вдома.

Антоніна каже, що їм є куди їхати. Родичі запрошують на Вінниччину, а вона… не каже “ні”…  Втім, жінка щодня сподівається на краще, бо вже знає, якою може бути перемога. Пам’ятає той п’янкий аромат звільнення, і вірить – ось-ось, разом з усіма українцями, відчує його ще дужче! Тому день за днем, крок за кроком, працює, допомагаючи людям. Може, в тому і є сила цієї  дивовижної жінки, яка бачить світло?

Ірина Квітка