Вода життя: старовинні криниці у степах Півдня України

Наші прапрапрадіди, які починали жити на Півдні України, перш за все повинні були розв’язати “водну проблему”.  Ніяких водопроводів тоді, звісно, не існувало. Вихід був один – ідеально точно знайти місце розташування води і викопати криницю.

Хто був “творцями” південних криниць, як ними користувалися чумаки та чи збереглися вони наразі на Херсонщині та Миколаївщині – читайте у нашому новому краєзнавчому матеріалі. 

Миколаївський краєзнавець Олександр Ревуцький дослідив, як жителі Херсонського повіту забезпечували себе якісною водою понад 200 років тому.

“Тоді з цією проблемою зіштовхнулися білоруські переселенці – засновники Снігурівки, Засілля (Білозірки), Явкиного, Маліївки та Старосілля. Для них початкове життя в засушливому степу було тим важче, що в рідній Могильовській губернії вони зовсім не відчували нестачі води. Протягом перших двох десятиліть життя у Херсонському повіті білоруські селяни докладали величезних зусиль для облаштування криниць і ставків у відведених для них землях”.

Так, у 1814 році в Засіллі були незавершені два колодязі: один – 10 ½ саженів (1 сажень = 2,1 метра), інший – 11 саженів 2 аршини глибиною. Їх треба було поглибити майже на половину довжини. В Явкиному був один колодязь глибиною 11 ½ саженів, що також потребував поглиблення до 16 саженів.

“Не кожне місце підходило для того, щоб будувати там колодязь. Не можна було просто вийти в степ чи поле й почати рити криницю, сподіваючись швидко дійти до водоносних шарів ґрунту. Такі місця потрібно було ретельно обирати. Існували люди, які за особливими ознаками знаходили підходящі для будівництва криниць місця, і їхні здібності дуже поважали інші селяни”.

У документах 1824 року херсонський цивільний губернатор радив знайти саме таку людину для облаштування криниць у білоруських поселеннях. Водночас він описував інший спосіб пошуку води:

“Визначте місця, де можливо видобувати воду, візьміть суху пеньку (міцне луб’яне волокно – ред.) або бавовняний папір і ввечері щільно накрийте сухими горщиками. Якщо вранці не буде більше ваги у пеньці чи папері – тут рити криниці не можна. А якщо буде – це ознака того, що у землі є водні жили”.

Це був лише перший етап, потім потрібно було виділити кошти, інструменти та людей для будівництва. До прикладу, ломи, молоти, клини залізні, мотики, лопати, канати, дошки, цвяхи – тільки матеріали для однієї криниці обходилися у понад 430 рублів, без урахування оплати за працю майстрів. Така сума приблизно дорівнювала вартості одного сільського будинку того часу.

“Глибина колодязів у середньому становила 25–30 метрів, але іноді доходила до 40 та навіть 50 м. Після завершення будівництва криниці потребували постійного догляду – очищення та ремонту. Це було третім, і, можливо, найважливішим етапом. Загалом облаштування криниць і підтримання їх у справному стані вважалося богоугодною справою”.

У листі 1820 року граф Ланжерон докоряв білорусам Херсонського повіту в недостатній турботі про криниці: казав, що воду беруть зі ставків, що зробити простіше. Але пройшло кілька десятиріч – і білоруські першопоселенці Херсонського повіту призвичаїлися до маловодних умов життя півдня України.

Що ж стосується, наприклад, українців, які чумакували у XV–XIX століттях південними степами, то криниці на їхньому шляху буквально дорівнювала життю.

“Степові дальнобійники” перевозили сіль, мед, рибу та інші товари на далекі відстані. А криниця рятувала і чумаків, і худобу – біля них люди готували їжу, відпочивали, співали пісень, спілкувалися. Криниця ставала центром життя, таким собі «пунктом незламності», який давав можливість набратися сил та продовжити далі свій далекий шлях.

Над криницями чумаки іноді будували малі дерев’яні споруди або альтанки, щоб захистити від сонця і дощу. Поряд – часто садили калину та вербу, що очищала воду.

Але чи збереглися до нашого часу подібні чумацькі криниці?

Миколаївська краєзнавиця Ірина Івкова проводила дослідження цього питання. У 2025 році вона з екскурсантами побувала у місці, де зберігся старий степовий колодязь «Троїцький малакановий (молокановий)», який знаходиться між Калинівкою та Костянтинівкою. Він має приблизну глибину близько 70 м, стовп води – 28 м, зроблений з каменю.

За теорією пані Івкової, ця назва може походити від молокан-старовірів, які начебто вміли шукати воду у степу і будувати колодязі. Представники цього релігійного руху на початку XIX століття втекли з території Тамбовської губернії Російської імперії у вільні таврійські степи, де ніхто не забороняв їхні вірування. Чумацькі шляхи якраз і проходили через місця, де селилися молокани – Астраханка, Новоспаське (поблизу Мелітополя), Нововасилівка (Кенегез), Бердянськ.

“Можливо, чумаки запросили молокан побудувати наш колодязь на Миколаївщині, тому його й назвали молокановим. А Троїцьким – бо молокани шанували це свято”, – зазначає Ірина Івкова.

Ще ці колодязі мали назву “колодязі-бикі”, вони були поширені у степових регіонах, зокрема, на території колишнього Вітовського району Миколаївщини.

“Колодязі мали вигляд шахти, по обидві сторони якої встановлювалися кам’яні стовпи (“бики”). На ці стовпи кріпилася поперечна балка, з якої спускалися бочки або бурдюги на мотузках”.

Чумаки користувалися цими джерелами води на своєму шляху, бо за один підйом – 80–100 л – можна було напоїти велику кількість волів.

Херсонський краєзнавець Сергій Корнієнко наводить фото 1918 року з прикладом подібного колодязя, який був розташований в Олександрфельді. Це німецька лютеранська колонія, заснована у 1858 році безземельними колоністами з Пришибської (Молочанської) колонії тодішньої Таврійської губернії. Наразі – село Верховина Мелітопольського району Запорізької області.

Миколаївський краєзнавець Віктор Мних також досліджував старовинні криниці у Вітовському районі.

“У спекотному південному степу неможливо було вижити без води. Тому, щоб її дістатися, наші предки будували глибочезні гідроспоруди. Ззовні над шахтовим колодязем зазвичай встановлювали кам’яні опори, на яких кріпили дерев’яний механізм – кират. Кират являв собою закріплений горизонтально барабан, котрий приводився у рух конем. При обертанні, з одного боку на барабан намотувався трос, так само з іншого боку трос розмотувався. До кожного кінця тросу кріпилася діжка ємністю 50 літрів. Коли під час обертання кирату одна діжка піднімалася з водою на поверхню, то інша – пуста, опускалася додолу. Кам’яні опори біля колодязя називали “биками”, таких “биків” переважно ставили три”.

Цікаво, що, до прикладу, у Криму будували навіть чотири опори. Можливо, технологія побудови глибоких шахтових колодязів (від 25 до 40 метрів) запозичена нашими предками від турків. На користь такої гіпотези свідчить паралельна назва Троїцького колодязя, який у селі Калинівка називають Турецьким, каже краєзнавець.

“Ще у першій половині XX століття шахтових колодязів у селах та полях Вітовщини було надзвичайно багато. Нам відомо від старожилів, що людей, котрі шукали підземні водоносні жили називали малаканами. Чому саме така назва існувала на той час – нам не відомо. Можливо, це було прізвище або прізвисько людей, пошук води якими міг бути родинним заняттям цілої династії, коли знання передавалося від батька до сина. Така робота була надзвичайно відповідальною. Бо від точності місця, на якому слід було копати криницю, залежала праця багатьох людей”.

Багато подібних криниць було знищено під час радянсько-німецької війни. Деякі колодязі використовували як санітарні захоронення. Тобто до криниць скидали трупи загиблих німецьких солдатів і коней та засипали їх.

“У селах Вітовщини шахтові колодязі активно використовували до середини 60-х років, а у деяких селах – навіть до середини 80-их. Наприклад, у селі Степовому (на той час с. Воровське) колодязь біля ставка діяв для напування худоби на тирлі. На невеликій частині теперішніх колодязів нині залишилися зовнішні кам’яні споруди. Із впровадженням централізованого водопостачання (з другої половині 20 століття) шахтові степові криниці поступово відійшли на другий план, а потім і взагалі були закинуті та забуті людьми”, – пише Мних.

За словами херсонського краєзнавця, дослідника історії Станіслава Сергія Корнієнка, чумацькі шляхи, звісно, пролягали і Херсонщиною.

“Один із відомих шляхів – від Станіслава до Цареводару (Правдиного) степом. Соляні склади (ями), де зберігали сіль, були й біля села Олександрівка. Від того й назви озер Нижній і Верхній Солонець”.

Восени 2023 року у Нововоронцовці започаткували проєкт з розчищення та облаштування криниць. Серед “реанімованих” є і старовинні колодязі.

До речі, один зі старовинних колодязів селища, який теж відновили того ж року, навіть став приводом для перейменування вулиці. Від 2024 року колишня вулиця Мічуріна має назву Колодязна. Адже на ній, прямо посеред дороги, розташований старовинний колодязь, вік якого – приблизно 150-170 років! Це один із найглибших колодязів у Нововоронцовці, він є частиною історії та культурної спадщини.

Навесні 2025 року у СВА розповіли про ще один відновлений старовинний колодязь, який виявили минулого року у зовсім несподіваному місці в центрі селища. Раніше про нього навіть не знали, хоча вік колодязя – понад 200 років. Від сміття колодязь розчищали протягом майже трьох місяців.

“Із захопленням та обережністю ми взялися до його розчищення, адже кожен подібний об’єкт – це ще один крок до водної безпеки нашої громади”, – зазначили в СВА.

А чи знаєте ви про старі чумацькі криниці на Херсонщині? Можливо, вам розказували про них бабусі та дідусі, які жили у наших краях? Пишіть нам про це і давайте разом досліджувати історію рідного краю!

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.