Вісім місць надії: як водій з Білозерки працює на маршруті Херсон–Одеса

Щоранку, прокидаючись на світанку, Андрій Колбаєв повертає ключ у замку запалювання свого Volkswagen Caravelle. Двигун оживає — і він уже знає: сьогодні знову доведеться їхати дорогою, над якою чатують дрони й гримить артилерія. Його маршрут Херсон – Одеса – Херсон пролягає через Білозерку, Комишани, Зимівник, Киселівку, Миколаїв і далі — на Одещину. Це не просто відстань у кілометрах — це лінія небезпеки, яку він разом із пасажирами перетинає щодня.

Як це — продовжувати шлях, спостерігаючи за небом і страхом в очах тих, кого везеш? Як це — попри війну, давати людям надію й вчасно бути там, де потрібен? Читайте у розповіді.

За кермом Андрій із 1990-го, але ще ніколи його дорога не була такою довгою й небезпечною. Він народився в Сибіру, у Кемеровській області, але коли хлопчику було три роки, батьки привезли його на Херсонщину, до Білозерки. Тут Андрій Колбаєв прожив усе життя: закінчив третю школу, машинобудівний технікум у Херсоні. А далі — закохався, одружився, збудував дім, працював у будівельній сфері: організовував роботу двох бригад, які зводили й ремонтували житло на Херсонщині.

Дружина Інна працює в місцевій адміністрації. Син Ярослав — капітан морського судна, вже створив свою сім’ю і подарував батькам чудового онука Назарчика.

До повномасштабної війни чоловік і не думав, що стане водієм. Але після 24 лютого 2022 року сів за кермо, щоб вивозити людей з окупованих територій. Тоді його шлях пролягав через Василівку — небезпечну “дорогу життя”. Це були рейси, де замість квитка — ризик, а замість графіка — суцільний хаос. Іноді, щоб вивезти людей на підконтрольну територію, доводилося платити окупантам. Бувало, шлях супроводжував гул мінометів, які падали за десятки метрів.

Усміхаючись, Андрій пригадує, як одного разу русскій на блокпості, переплутавши його зі “своїм”, простягнув автомат, щоб потримав, а за секунду відсмикнув назад, зрозумівши, як помилився… За перші місяці війни Андрій вивіз десятки людей, тварин і перегнав чимало автівок. Через пів року відправив дружину до Запоріжжя, а сам залишився вдома — у Білозерці. Пережив за цей час чимало, але відверто каже, що залишить ті спогади при собі, бо жалітися не звик.

І попри все, після визволення Правобережжя Херсонщини відчайдушний чоловік продовжив справу, яку знайшла йому війна. Він почав працювати на маршруті Херсон — Одеса — Херсон. Спершу їздив на “Пріорі”, потім — на орендованому Mercedes, а згодом підзаробив, зібрав усі заощадження й купив Volkswagen Caravelle на вісім місць — зручний, із клімат-контролем і простором для пасажирів.

День Андрія починається о п’ятій ранку. Він виїжджає з Одеси, збирає людей, а вже о шостій їде в Херсон. Прибуває о 9:30, розвозить пасажирів по адресах і о 12:00 вирушає назад. Його маршрут проходить через рідну Білозерку, Комишани, Зимівник, Киселівку, Миколаївщину та Одещину.

І хоча в Білозерку Андрій за людьми заїжджає, до свого будинку не їде. І хата, і квартира, у які вкладав усі свої кошти та силу, тепер пошкоджені вибухами: з вибитими вікнами та дірками в стелі.

“Уже чотири місяці не був біля дому, — зізнається наш співрозмовник. — Мені в душі важко… 30 років про щось мріяв, щось будував, створював, а тепер живу в чужій орендованій квартирі в Одесі”.

Найнебезпечніші кілометри у Білозерці та Херсоні. Тут літає завжди: дрони зависають над дахами, а обстріли можуть початися будь-якої миті. Одного разу, коли він їхав поблизу Херсонського вокзалу, просто перед автівкою вибухнув дрон. Усі в салоні почули свист, вибух і запах диму. Андрій миттєво розвернувся, і вони помчали іншим шляхом. А недавно, у Білозерці, він бачив, як дрон гнався за легковиком. Той водій дивом уцілів, вискочивши з автівки. Попри все, що відбувається за вікном, Андрій обіцяє людям комфорт і спокій.

“Завжди налаштовую пасажирів на те, що все буде добре. І хоча бувають ситуації, коли самому страшно, виду не подаю. Люди ж мені вірять!” — щиро каже Андрій.

А ще він розповідає, як рятуючи з-під обстрілів, перевозить тварин.

“Люблю я тварин! Перевожу і собак, і котів. Пасажири не проти. Якось навіть лабрадора віз. Із Зимівника, де люди розводять, часто вожу. А моя Моллі, спанієль, чекає на мене вдома — в Одесі”.

В Одесі Андрій починав із нуля: на перших порах ночував у автівці, шукав клієнтів через оголошення в Telegram і Viber. Відгуки вдячних пасажирів швидко спрацювали. Тепер каже: у його авто їздять здебільшого херсонці та білозерці — батьки до дітей, діти до батьків.

Його власна родина теж розкидана по світу. Дружина курсує між Запоріжжям і Одесою, діти далеко — за кордоном. Внука, якому вже шість, Андрій не бачив два роки:

“А так хочеться його бавити, бачити, як він росте!”

Вільного часу в Андрія майже немає. Найбільший відпочинок за ці роки — три дні цьогоріч на морі в Кароліно-Бугазі.

“Кожен телефонний дзвінок, кожне замовлення починається з болючої історії, — розповідає водій. — Матері, які втратили дітей, дружини, що залишилися самі, одинокі люди похилого віку… Вони борються за життя й проти відчаю. І в усіх одна мова й одне запитання: коли ж це лихо вже закінчиться?!”

До Білозерки Андрій не повертається. Відверто говорить:

“Там немає життя, і ще довго не буде”.

Щовечора, приїжджаючи до Одеси, Андрій вимикає двигун і ще кілька хвилин сидить у тиші. За день він знову пройшов по тонкій межі, довіз тих, хто довірив йому свої страхи й надії, вислухав, допоміг, розрадив. Віддав передачу, вручив кота, привіз собаку, допоміг вийти з підніжки жінці похилого віку, обійняв чиюсь дитину… І мріє: як зустрінеться зі своїм онуком, як поїде до своїх рідних. Від тих думок серце заводиться, наче двигун. Та за мить у душу повіває холодом: війна! Вона краде час, розлучає з рідними, ранить і вбиває.

“Але годі! Хіба є час на сантименти?” — отямлює себе.

Завтра він знову вийде на маршрут. Одеса—Херсон, Херсон—Одеса… Усі вісім місць замовлені тими, хто чекає, аби він під’їхав, відчинив дверцята й сказав:

“Сідайте. Проїхали. Все буде добре!..”

Ірина Квітка