“Віримо, що це скоро закінчиться, виїжджати не збираємось, а далі – життя покаже!” – Оксана Маліновська

Білозерчанка Оксана Маліновська до війни працювала вчителем у місцевій школі, потім методистом у Центрі позашкільної освіти, вела військово-патріотичний напрямок. Хто б міг подумати, що знання, які вона давала дітям із військової справи, незабаром багатьом знадобляться у житті…

Останній мирний вечір перед війною для Оксани був наповнений планами на завтра. Утім, війна безжально все змінила. Замість радості мирного життя з’явилася всеосяжна тривога, перш за все, за подальшу долю дітей – сина, невістки, доні та онука.

“Після повномасштабного вторгнення якийсь час я залишалася вдома, навіть брала участь у мітингу на підтримку України на початку березня, коли у Білозерці панували окупанти. Ми всі тоді чекали на швидку перемогу, але коли зрозуміла, що це надовго, вирішила на “пару тижнів” поїхати до дітей у Львів. Та не так сталося, як гадалося. На чужині я постійно телефонували рідним і знайомим, які ще залишалися в окупації, та тільки і чула: сидіть поки що там! Але ж серце боліло за домом, де залишилось два улюблений коти, яких доглядала сусідка. Та і вона згодом теж виїхала. Потім я переїхала до друзів у Кривий Ріг, хотілося десь поближче до дому, але і там весь час мріяла повернутися до Білозерки”, – згадує жінка.

Коли Оксана дізналася про звільнення правобережжя Херсонщини, думала вже наступного дня їхати до Білозерки, але знайомі стримували, радили ще зачекати трохи.

“Телефонувала подругам, рідним, які роз’їхалися по різних куточках України. Ну що, їдемо? – постійно запитувала. У всіх нас вдома залишились батьки, рідні, друзі. На початку 2023-го  рішення повернутися було категоричним. І я жодного разу про це не пошкодувала. Моїх емоцій не передати, коли я побачила своїх котів і зайшла у свою квартиру після дев’яти місяців поневірянь. Ці стіни гріють і вселяють надію на Перемогу по сьогоднішній день”, – ділиться білозерчанка.

Неможливо перемогти людину, яка змогла пережити найтемніші часи, не втративши гідність і волю. Рідні місця та свої люди наповнювали її енергією, силами для нових справ.

“Після повернення все наче стало на свої місця. Зустрілася з подругою, яка щойно повернулася з Польщі. Радості не було меж, коли ми змогли обійняти одна одну після довгої розлуки. Потім завдяки чудовій людині, з якою ми колись працювали разом у школі, я знайшла хорошу роботу, де працюю й досі”, – ділиться Оксана.

Пережити важкі воєнні часи жінці допомагають теплі спогади про мирне життя, завантаженість справами на роботі, відчуття своєї значимості для громади, а також творче захоплення. Білозерчанка дуже любить декоративно-прикладне мистецтво.

“Вишиваю картини бісером, зокрема іменні ікони. Уже подарувала свої вироби усім друзям, на весілля дітям, на хрестини онуку. Останнім часом також прийшло натхнення вирощувати квіти різних сортів. Хоч ділянка у мене маленька , але на ній є все: від пролісків до дубків. Останніх маю більше 40 видів. Люблю, коли квітнуть маки, відразу відчувається – перемога близько”, – говорить сильна жінка.

Тут, на лінії вогню, жінка не втрачає смак до життя, часто їздить по роботі на тренінги та різні зустрічі. За останній час побувала у багатьох містах, які ніколи не відвідувала до війни.

Колись про українських жінок казали, що вони – це 50% успіху країни. Тепер можна впевнено стверджувати, що українки  – це 50% Перемоги. Війна змусила їх стати на захист нашої держави пліч-о-пліч з чоловіками, навчила робити те, про що ніколи раніше не думали, розкрила внутрішню силу. Чимало наших жінок знаходяться сьогодні на бойових позиціях, серед волонтерів, фронтових медиків та бійців тилу. Кожна із них робить величезний внесок у наближення перемоги України.

“Після підриву окупантами Каховської ГЕС, разом із волонтерами з Одеси, ми допомагали людям з продуктами харчування, одягом. Також готували обіди для наших захисників. Та й зараз за нагальної потреби збираємо продукти та речі для наших захисників”, – ділиться Оксана.

Війна зламала долі мільйонів людей. Але зрозуміти своє місце у боротьбі з агресором кожен має сам. Оксана Маліновська жодного разу не пошкодувала, що повернулася додому, хоч і живе зараз під обстрілами та обмежена майже у всьому. Жінка вважає себе потрібною тут і зараз, бо відчуває відповідальність перед тими, кому допомагає.

“Віримо, що це скоро закінчиться, виїжджати не збираємось, а далі життя покаже! – говорить білозерчанка. Сьогодні нам тут не до лірики. Життя на лінії бойових дій тверезо розставляє пріоритети. Кожна хвилина у червоній зоні – гострий сюжет нашого протистояння”, – ділиться Оксана Маліновська.

Історія про долю сильної жінки – не рідкість для Херсонщини, де залишаються жити і працювати незламні українки. Війни вистачає на всіх. Але мотивація у кожного своя…

Олена Бутковська