“Він запускав у небо голубів…” – світлий материнський спогад про захисника з Чорнобаївки Павла Кобичева

Вона стоїть на подвір’ї і дивиться в небо. Туди її Павлік колись обережно випускав голубів. Піднімав їх угору і довго-довго не відводив очей. Наче хотів переконатися, що кожен повернеться додому…

Маленька, тендітна, згорьована жінка. Стоїть і чекає сина.

Батьківський двір пам’ятає його кроки, Чорнобаївка – його працьовиті руки.  У шафі – форма. На столі – фотографії в рядочок: від малого хлопчика до чоловіка у військовій формі. Усе на своїх місцях. Тільки Павла немає.

Мамине серце не хоче приймати гіркої правди. Ольга Йосипівна просто не знає, як жити без сина…

Павло Кобичев, 45-річний захисник із Чорнобаївки, виконуючи бойове завдання, загинув 13 січня 2025 року, поблизу селища Кримське Бахмутського району на Донеччині.  До свого дня народження він не дожив лише 17 днів.

У Павла залишилися дружина і двоє дітей.

“Він усіх пропускав уперед…“

Кожне слово про сина дається Ользі Йосипівні  нестерпно важко. Вона говорить повільно, ніби переступає через біль. Але говорить. Заради пам’яті про свого Павла – небагатослівного, турботливого, відповідального, працьовитого.

– У дитинстві ми звали його Павлуша, Павлік. Такий світлий, мій зворушливий хлопчик… Їдемо, було, на ринок у Херсон – сідаємо в автобус, а він не заходить. Стоїть і все старших людей пропускає, дорогу їм дає. Я дивлюся – і серце тішиться… Чомусь саме такі моменти пам’ять береже найдовше?.. – згадує те, що одразу перед очима, мама загиблого.

Павло народився і виріс у Чорнобаївці. Змалку любив природу: птахів, тварин – усе живе. Допомагав батькові, який тримав нутрій, кролів та різну птицю. Робота біля господарства не лякала його ніколи – навпаки, давала відчуття утіхи і потрібності.

Тож не дивно, що, закінчивши місцеву школу з гарними оцінками, вступив на факультет географії та біології Херсонського державного університету. Та провчився лише два курси.

Тяжко захворів батько – Борис Павлович. Інсульт. Після цього він уже не вставав з ліжка. Чотири роки боротьби – і родина втратила рідну людину…

Найважче тоді було Ользі Йосипівні – вчительці української мови та літератури в Чорнобаївській школі. Вона залишилася з двома дітьми: старшим Павлом і молодшою донькою Анею.

– Через хворобу батька Паша змушений був покинути навчання і піти працювати. Він дуже рано подорослішав. У 19 років взяв усю батьківську відповідальність на свої плечі і став нашою опорою, – каже мама загиблого.

Спорт, голуби і будівельна бригада

Ще зі школи Павло захоплювався спортом. Займався у секції важкої атлетики, їздив на змагання. Сильний, витривалий, зібраний – він змалку привчав себе не відступати.

Згодом, маючи вправні руки й природну кмітливість, опанував професію будівельника.

– Він у нас тямущий і роботящий. Покрівлі перекривав, ремонти робив, нікому в селі не відмовляв. Особливо стареньким… – розповідає мати.

Його руки знали справу. Та ще більше людей підкорювала Пашина людяність. Він не був балакучим. Більше стриманий.  Але в селі його щиро любили.

– У нашому домі завжди було багато Пашиних друзів. Постійний чоловічий сміх, розмови…

А останніми роками, вже перед великою війною, по-справжньому захопився голубами. Змайстрував голуб’ятник – акуратний, продуманий до дрібниць. Організовував у Чорнобаївці виставки, їздив зі своїми птахами до Херсона, по всій області. Знав породи, пишався кожним пернатим.

– Випустить їх у небо – і стоїть, дивиться… – не ховаючи сліз, пригадує Ольга Йосипівна.

Голуби кружляли над селом і завжди поверталися додому…

 “Я не знала, що він пішов до війська…”

Після початку повномасштабного вторгнення і під час окупації Павло залишався в рідній Чорнобаївці. Допомагав людям чим міг. Підвозив, лагодив, підтримував словом. У селі тоді кожен день був випробуванням, і він намагався бути опорою.

– Він так нас оберігав… У перші дні перевіз мене до себе в будинок, щоб я не залишалася сама. І кілька місяців я жила поруч із ними, – пригадує Ольга Йосипівна.

Вона й подумати не могла, що син вже готується до іншого кроку. Згодом Павло добровольцем долучився до лав Збройних сил України.

– Я нічого про це не знала… Мені сказав, що поїде в Посад-Покровське працювати в будівельній бригаді, допомагати людям відновлювати житло. А вже після Нового року донька Аня обмовилася, що допомогла йому купити форму. І я тоді все зрозуміла… – говорить Ольга Йосипівна і раптом на мить замовкає. Міг же не служити. Я – інвалід другої групи, маю хворобу опорно-рухового апарату…

Павло служив солдатом-піхотинцем. Пройшов найважчі ділянки фронту. Завжди тримав зв’язок із рідними: з мамою, яка залишалася у Чорнобаївці, з дружиною Вікторією, що разом із двома дітьми – сином Антоном і донькою Олександрою – виїхала з небезпеки до Польщі, з сестрою Анею, яка теж тимчасово перебувала за кордоном.

У коротких розмовах він ніколи не говорив про погане. Бережно фільтрував слова. Щадив.

– Наприкінці грудня 2024 року Паша подзвонив. Сказав, що вони на завданні і за два дні повертаються назад… Телефонував із чужого номера – і це мене дуже насторожило… – тихо каже мама.

13 січня 2025 року, виконуючи бойове завдання, Павло отримав сліпе проникаюче поранення, несумісне з життям.

– Мені подзвонила їхня з Вікторією знайома. Паша сам раніше попросив: якщо раптом щось станеться – повідомити спочатку їй, не мені. Щоб не так боляче було… До останнього беріг мене від поганого…

“Павліка більше немає…»“

Ці слова розбили материнське серце. Ольга Йосипівна довго не вірила. Перепитувала знову й знову: “Може, це не він? Може, помилка? Хіба таке може бути?..”

17 січня 2025 року Павла Кобичева поховали у рідній Чорнобаївці. Провести його прийшло пів села. Приїхали побратими. Хлопці говорили просто: “Павло завжди брався за роботу першим. Підставляв плече. І як би важко не було — ніколи не скаржився і ніколи не відступав”.

“Усе стоїть, ніби він удома…”

– Минув уже рік… А я не можу повірити, що Паші немає. Їду на кладовище, на Алею Слави… Всюди його фото, всюди його милі очі… Усі його речі на місці, чекають, наче він удома. Наче ось-ось повернеться… – крізь сльози говорить мати.

У хаті нічого не змінилося. Його одяг акуратно складений. Інструменти – там, де він залишив. Світлини дивляться зі стін. Усе дихає ним. Усе зберігає його присутність.

Вона щодня виходить у двір і виглядає сина.

– Де ж ти, сину?.. Де ж ти, мій Павлуша?..

І піднімає очі до неба. Туди, де колись кружляли його голуби…

 Чорнобаївка завжди з вдячністю згадуватиме свого земляка — люблячого чоловіка, турботливого батька, гідного сина і найкращого брата.

Вихований, щирий, добрий і чуйний — таким його пам’ятатимуть усі. Людину праці. Людину честі. Справжнього патріота України.

Ірина Квітка