Він сказав мені “прощай”: спогад про Тараса Воронцова з Музиківки, який героїчно загинув у Бузковому парку

Маленьке янголятко світиться у перших променях херсонського сонця. Олена не відводить від сувеніра свого погляду. Жінку магнітом тягне доторкнутися до крильця.

А душа розгойдує думку: “Він тримав янголя у своїх руках, він обирав цей сюрприз для мене,  я бачила його щасливі очі, коли дарував і пропонував взяти шлюб…”

Це було за кілька місяців до великої війни. Після 22-х років спільного життя Тарас і Олена вирішили нарешті одружитися. За цей час виросли їхні сини і стали вищими дерева на їхньому подвір’ї, а бажання бути поруч зміцнилося пережитими проблемами і виплеканим щастям.

Та не судилося. Ворог, що прийшов на українську землю, зруйнував усе, що мало подружжя, і забрав найцінніше – життя коханої людини.

Тарас Олександрович Воронцов із села Музиківка вступив у бій з ворогом у складі 2-ї роти 194-го батальйону 124-ї бригади ТрО і загинув 1 березня 2022 року. Він разом із побратимами героїчно стримував ворожу навалу у Бузковому парку Херсона. 

Дружина загиблого Олена погодилася поділитися з журналістами світлими спогадами про рідного героя.

“Мамо, війна!”

“Від початку війни мене постійно бентежило якесь недобре передчуття” – ці слова, з якої починається наша нелегка розмова, жінка повторює часто.

Вона відверто ділиться спогадами про те, які плани мали з чоловіком напередодні вторгнення.

“Перший план – це нарешті розписатися. Скільки років прожили, а усе ніколи. Здавалося, наше щастя було як те кришталеве янголя, яке Тарас подарував. Цінне і крихке. То сонце, то злива. Діти хворіли, та й сам Тарас мав не надто міцне здоров’я. А у 2013 році ми пережили велику пожежу. Від нашого дому тоді залишилися лише стіни, тож довелося чотири роки, живучи з дітьми у літній кухні, все відбудовувати.  Тарас  умів усе – і цеглу класти, і штукатурити. Ще й мене цьому навчив, тепер і я не боюся такої роботи. Так, потроху,  ми з усім тим справлялися. А перед війною накупили будматеріалів. Хотіли до одруження зробити ремонт”. 

Старший син Олени і Тараса Дмитро – спортсмен, важкоатлет, бронзовий призер чемпіонату України. Та провчившись рік у Херсонському інституті на факультеті фізкультури, він раптом задумав йти до армії. За кілька місяців до війни.  У жовтні 2021 вступив до лав Національної Гвардії України. Молодшому Артему тоді було 13, тепер він навчається в Одеській морській школі. Тарас захопив молодшого брата  мотоциклами. Вони, як пригадує матір, разом могли цілий день розбирати їх по запчастинах, щось ремонтувати, покращувати.

Олена каже, що її колега, з якою працювала у хоспісі в Херсоні, часто говорила: “Буде війна, точно буде війна”. Та Олену те не турбувало, вони з Тарасом, як і більшість українців, не вірили, що цей страшний сон стане реальністю. А коли вранці 24 лютого 2022 року Олена почула вибухи й почала будити чоловіка зі словами “Це війна!”, він лише усміхнувся крізь міцний сон. 

До важкої реальності Тараса повернув дзвінок сина. Нацгвардієць Дмитро тоді перебував у Гостомелі.

“Уявіть собі, я лише чую, як Діма кричить: “Мамо, війна!”, і ще чиїсь голоси: “Вибухи, в укриття!”… А далі зв’язок обривається, і ми цілу добу нічого не знаємо про сина. І новини з Гостомеля жахають… Через добу Діма вийшов на зв’язок. Повідомив, що вони встигли виїхати  в Київ, і  лише потім я дізналася, якою ціною – дев’ять їхніх  хлопців потрапили в полон.  А ще через кілька днів Дмитро захворів на запалення легенів, йому довго лікували, та Слава Богу, син одужав!  А у нас кацапи наступали. На той час Тарас працював санітаром на станції Херсонської швидкої допомоги, він саме відпрацював зміну. Я ж поїхала на роботу, правда, ледве повернулася додому: ворог перекрив дорогу,” – пригадує далі жінка.

“Ми на позиціях, прощай!”

Вона говорить, що Тарас одразу сказав – піде до військкомату. Мовляв, не може залишатися вдома, коли син воює. Тоді їх з Музиківки поїхало п’ятеро чоловіків, наступного дня хлопців  відпустили, а потім покликали знову.

“Пам’ятаю, зайшла в кухню і побачила спину чоловіка, який знову швидко збирав речі. За п‘ять хвилин він вийшов з дому, а я подивилася йому услід і подумала: не повернеться. Багато молилася, відкидала від себе цю лиху думку, але вона завжди була в моїй голові!  Потім з ним не стало зв’язку, далі він з’явився в мережі, зателефонував і сказав, що у нього болить горло. Я сказала, що привезу ліки, “тільки скажи куди?” “Ні, не варто”, – відповів  він. А 1 березня я вийшла з хати годувати господарство – курей, котів, собак… І як почало гупати! Знову відчула щось недобре, і невдовзі Тарас подзвонив.  Він сказав: “Ми на позиціях… Прощай!” То була остання наша розмова. Я запам’ятала ці слова назавжди!” – розповідає дружина загиблого.

Пригадує, як родина жила вірою у те, що Тарас живий, ще сім днів. Спочатку племінниця не впізнала його на пересланому волонтерами фото, і лише тоді, коли фотографію побачила Олена, стало зрозуміло – це Тарас! У тому бою він отримав смертельне осколкове поранення в голову…

У пам’яті жінки – її шлях на кладовище, що на Геологів, ледь присипана землею могилка чоловіка. А далі – 7 квітня, назавжди сумне Благовіщення, перепоховання Тараса у Музиківці… І німе тремтіння у всьому тілі, коли російські окупанти з’явилися на її порозі. 

“Думала, це кінець, хтось здав, таких у селі тоді було немало… А вдома ж синочок, Артемчик! Дуже боялася за нього. Але, мабуть, я вимолила у Господа порятунок, випросила, аби не забрав найдорожче – наших дітей!  Вони перевірили документи й пішли геть”, – з хвилюванням пригадує дні відчаю жінка.

“Без Тараса мій світ рухнув”

Після визволення почалися довгі митарства з документами, аби довести приналежність чоловік до частини ТРО та загибелі у Бузковому парку. 

“Скільки довідок ми зібрали, а дитина досі не отримує виплат, і одноразової грошової допомоги немає. Три роки минуло, як не стало Тараса. Та й  ніякі гроші не повернуть нам нашу рідну людину!” – з сумом каже дружина загиблого.

Свого Тараса Олена називає суворим коміком. Каже, він був строгим батьком, займався спортом і привчав до того синів, умів швидко розгніватися і швидко повернутися до гарного настрою, був дуже справедливим і любив допомагати людям, був душею компанії, жартівником, якого, здається, любили усі… 

А ще Тарас гарно вишивав. Його навчила вишиванню бабуся, та в свій час батько заборонив займатися цією справою хлопцю. Але Тарас все одно час від часу брався за голку, і навчав тій творчій справі Олену. 

Найяскравішим моментом у їхньому житті Олена називає народження первістка Дмитра.

“Я народжувала у Херсоні. Тарас приніс мені квіти, а я показувала йому у вікно синочка. Пам’ятаю, як він притулив голову до скла і заплакав від щастя!” – зі сльозами каже Олена.

Вона розповідає, що у пам’ять про чоловіка насадила на подвір’ї кущі троянд, а їхній хаті тепер живе вісім котів.

“Він дуже любив котів, особливо свого Принца – котика, який загинув перед самою війною. А ще він якось сказав мені: “Чого ти не садиш у дворі троянд?  І лілії, і піони є, а де троянди?”  І тепер я накупила троянд. Добре, що у Музиківці облаштували Алею Слави. Є куди принести його улюблені квіти, є де побути з ним наодинці…” – з сумом каже дружина героя.

На кінець розмови вдова, хвилюючись, зізнається: їй важко залишатися у селі, але поїхати з Музиківки ще важче. 

“Я не можу виїхати, бо тут дім, де все зроблено його руками. Тут його могила.  Він приходить в мої сни, про щось попереджає… А вранці я знову беруся за роботу, хвилююся за синів, якось живу… Та що б я не робила, перед очима він – мій Тарас, справжній чоловік, без якого мій світ рухнув”, – з сумом каже Олена Воронцова.

Ірина Квітка