“Він був цілим світом!” Болісні спогади мами і дружини Руслана Гороховського, загиблого захисника зі Станіслава

На столі біля фотографії мужнього чоловіка у пікселі палає лампадка. Поруч, на стільчику, нерухомо сидить 10-річний хлопчик. На обличчі дитини — жодної емоції. Здається, він дивиться крізь світлину, поринувши у власні думки. І лише сльози, що повільно стікають щоками, видають ту нестерпну біль, яка оселилася в його маленькому зболілому серці.

– Тата більше немає! – зовсім по-дорослому каже хлопчик мамі Ірині та бабусі Люді.

– Є! – в один голос озиваються дві змарнілі від горя жінки, намагаючись не видати свій розпач. – Він на небі. Він усе бачить і тебе оберігає …

Мешканець Станіслава, боєць третього батальйону 82-ї окремої десантно-штурмової бригади Руслан Гороховський загинув 13 березня 2025 року, у бою на пекельній Курщині – поряд із селом Міловим Суджанського району.

38-річного захисника не дочекалися з фронту батьки, дружина та 10-річний син Станіслав.

“Він був для нас цілим світом… Єдиний наш синочок, який ніколи себе не жалів”, – ледь стримуючи сльози, починає розповідь мама загиблого Людмила Володимирівна.

Для батьків Руслана Гороховського це вже друга страшна втрата: їхній старший син загинув у дитинстві через нещасний випадок – йому було всього 11. Людмила зізнається: не минало й дня, щоб вона не хвилювалася за Руслана. Та своїх тривог ніколи не показувала синові – не хотіла обтяжувати. Бо варто було лише дати слабину, як чула у відповідь: “Мамо, не треба… “.

Не випускав з рук телефона і тато Руслана – Олександр Степанович. Чекав дзвінка від сина, а коли у Руслана була можливість, вони вели довгі розмови про своє, чоловіче. Коли почалася повномасштабна війна, Руслан був не вдома – ще кілька років до того виїхав на заробітки до Польщі. Влаштувався на завод із виготовлення плазмових телевізорів, мав стабільну роботу й можливість залишитися за кордоном. Але вже на третій день після вторгнення – 28 лютого 2022 року – він повернувся в Україну і прибув до Миколаєва. Руслану за будь-яку ціну потрібно було вивезти рідних із небезпеки.

Бійці ЗСУ привезли чоловіка до місця, де на нього чекали батьки з автівкою. Російські війська вже заходили у Станіслав. Дорога була надзвичайно небезпечною, прострілюваною, але їм вдалося дістатися дому. Та у селі вони не залишилися надовго – Руслан полагодив бус і вирушив з родиною в евакуацію.

“Що то була за дорога – важко згадувати без жаху. Ми бачили вщент розстріляні машини, вбитих тварин… Люди з торбами, рюкзачками просилися до нашого буса. І Руслан зупинявся. Незабаром у машині було стільки людей, що вони сиділи просто на підлозі, тулячись один до одного. Але всі ми живими приїхали до Миколаєва. А вже наступного дня колону автівок розстріляли… і дорогу закрили”, — з болем згадує Людмила Володимирівна.

Згодом Руслан з Іриною та сином разом з батьками опинилися на батьківщині його мами – у селі Заставці, що на Хмельниччині. Тут Руслан, не зволікаючи, пішов до військкомату. Його мобілізували через тиждень. Направили на навчання, а далі – у 211-й понтонно-мостову бригаду ЗСУ.

“Він дуже хотів захищати Херсонщину – і таки потрапив туди. Із захопленням розповідав мені, як облаштовував нові позиції, навіть на фронті створюючи комфорт для побратимів. Синочок у нас був розумничок…” – з теплою усмішкою і болем в очах згадує мама Руслана.

Хлопець мав математичний склад розуму. Після школи, яку дуже любив – і свій клас, і вчителів, – вступив до Херсонського судномеханічного університету, де здобув спеціальність “Комп’ютерне забезпечення автоматизованих систем”. Встиг відслужити у внутрішніх військах у Запоріжжі, а згодом працював у воєнізованій охороні “Херсон-Армія” та займався вантажними перевезеннями.

“У нього була світла голова… А ще Руслан мав золоті руки. То вже від батька. Він навчив сина усьому, чого умів сам. Вони разом ремонтували авто, вирішували питання з ремонтами та перевезеннями. Руслан був дуже працьовитим і безвідмовним. Боже, як же важко нам вимовляти це гірке слово – “був”… – тихо каже Людмила Володимирівна.

За три роки на фронті Руслан Гороховський пройшов чимало бойових напрямків. Він брав участь у визволенні Снігурівки.  Як моторист буксирного катеру понтонного взводу № 1, рятував людей після підриву Каховської ГЕС. Виконував бойові завдання на Харківщині, де разом із побратимами навіть затримав диверсійну групу, воював під Покровськом – скрізь був там, де найважче.

Дружина загиблого, Ірина, стримуючи ниючу біль у серці, ділиться теплими спогадами про чоловіка. Пригадує, як після звільнення Херсонщини вона з сином Станіславом – названим на честь рідного села – повернулася додому.

“У селі залишалися мої рідні – батько, дідусь, бабуся. І мене попросили повернутися на роботу до відділення зв’язку, де я раніше працювала оператором. Ми з Русланом у цьому схожі: якщо можемо допомогти людям – не зупиняємося перед труднощами. Тож на початку 2023 року я приїхала у Станіслав і знову вийшла на роботу. Якось Руслан приїхав до нас у відпустку… То була така світла мить серед темряви війни! Він не міг натішитися сином!” – згадує Ірина.

Ірина з сином прожили у Станіславі до травня 2024 року. Кілька разів жінка потрапляла під авіаудари. Востаннє КАБ впав за 300 метрів від відділення зв’язку, де працювала Ірина. А вже через день після її від’їзду до Миколаєва бомба влучила просто перед приміщенням. Із Русланом вони спілкувалися телефоном і по відеозв’язку. Він завжди відзвонювався після повернення з бойового завдання. Із кожною розмовою Ірина все чіткіше бачила, як змінюється її мужній чоловік. Моральна й фізична втома, біль від втрати побратимів – усе це поступово відображалося в його голосі й очах.

“Розкажи, стане легше”, – просили і мама, і дружина. Та Руслан мовчав. Промовляв лише: “Може, колись, після війни”. Говорити хотів лише про синочка. І мріяв, як після перемоги повезе всю родину на своєму бусі додому.

На початку січня 2025 року Руслан повідомив рідним, що чекає ротації й незабаром приїде у відпустку. Але наприкінці місяця його понтонно-мостову бригаду розформували, і він доєднався до 82-ї окремої десантно-штурмової бригади, опинившись на Полтавщині. У березні вже телефонував із Сум: разом із побратимами виконував тут перше завдання. Все пройшло успішно, а головне – живий.

А потім зателефонував востаннє – попередив, що виходить на позицію на 5–7 днів. Час минув, зв’язку не було. Рідні почали бити на сполох. У військкоматі спочатку повідомили: зник безвісти. Але вже наступного дня сповістили страшну звістку: загинув. Помилки бути не могло – при ньому були документи.

“А Русланчик снився мені… того дня, 13 березня… Прийшов такий лагідний, милий… Я його обіймаю, цілую… а він очі закриває… – зі сльозами каже мама. – Відчула серцем недобре.  Як я молилася, як просила Бога: хоч би в полоні, хоч би поранений… тільки щоб живий, живий!”

Про схожий сон розповідає і дружина. Ніби приходив попрощатися. А може, намагався підготувати найрідніших до невимовного болю?..

“Як саме загинув — ми досі не знаємо, — каже Людмила Володимирівна. — Командир тільки повідомив, що завдання хлопці виконали, але повернутися не змогли. Решту розповідати права не має…”

24 березня Руслана Гороховського поховали в селі Заставці на Хмельниччині. Везти тіло у рідний Станіслав, який ворог нещадно обстрілює з лівого берега, було занадто небезпечно.

“В останній розмові він запитував про нашого Станіславчика… Здається, це давало йому сили. Станіслав дуже схожий на батька. І характером, і звичками, навіть смаками. Наше життя промайнуло, мов один щасливий день…” – ридаючи, каже Ірина.

Біля портрета Героя – багато нагород. Почесна відзнака “Сталевий хрест”, медалі “За зразкову службу”, “Ветеран війни”…

Нещодавно батькам надіслали форму, телефон та особисті речі сина. Але їм досі важко повірити, що Руслан більше не зателефонує, що не почують рятівне: “Все добре”.

Вітер гойдає квіти на свіжій могилі. Малий хлопчик губить сльози і дорослішає на очах.

Скільки тих сліз ще має пролитися, щоб ворог зупинив це криваве безумство? Скільки ще життів віддасть Україна, щоб прогнати загарбника зі своєї землі?

Вічна пам’ять полеглим Героям. Усім, хто поклав життя за новий день, який ми зустрічаємо.

Ірина Квітка