Війна забрала найкращого тата

0
513

Перший день весни став останнім у житті білозерця Олександра Савельєва. Чоловік загинув у нерівному бою з окупантами, захищаючи рідний Херсон.

Для доньки Ані тато був найголовнішою людиною у її житті. До березня 2022 року вона не могла уявити, що колись її слова будуть вписані у Книгу пам’яті про захисників Херсона. Ці слова про її батька… «Прийняв бій у складі 2 роти 194 батальйону 124 бригади ТрО, в/ч А7360. Героїчно загинув біля Херсонського обласного ліцею».

“Знайди собі такого чоловіка, як я, бо колись мене може не стати…”, – сказав Олександр доньці, коли одного разу довелося захистити її від  випадкового кривдника. Ці слова Анна запам’ятала на все життя. Звичайно, заміж вийшла, покохавши свого чоловіка не за татовим побажанням. Але  його якості посіяла глибоко в своє серце, намагаючись бути гідною донькою. Від тата дівчина перейняла всі найкращі риси, а головне – загострене почуття справедливості. Тому війна з російськими окупантами була і в її житті.

Молоді роки Олександра припали на гучні дев’яності… В ті часи вільно розгулював кримінал, відбувалися події, які не могли відповідати його внутрішнім почуттям і переконанням. Чоловік часто «вгамовував» учасників конфліктів, дякуючи високому зросту і міцній статурі. Для нього на першому плані була справедливість. За це його поважали мешканці Білозерки, все своє життя він користувався авторитетом серед односельців.

“У тата були золоті руки. Що б він не робив, усе було якнайкраще, хоча найбільшим його захопленням і справою життя, звичайно, були автомобілі. Він був дуже добрий, ніколи нікому і ні в чому не відмовляв. Я дуже відчувала його любов. Нас у батьків двоє, але брат, мабуть, не потребував такої опіки від тата, як я, дівчинка. Він у всьому  мене підтримував і навчав. Тато був люблячим чоловіком, батьком та дідусем. мав багато друзів та знайомих. Був доброзичливий, з активною життєвою позицією. Коли Україна стояла на шляху до незалежності в 1991 році, першим привіз у Білозерку наш жовто-блакитний прапор”, – розповідає донька.
“Олександр Миколайович усе життя пропрацював водієм вантажних машин. Коли почалася війна на сході України, пішов захищати цілісність держави. У 2015 році служив за контрактом старшим солдатом та водієм БТР у складі 11 бригади в/ч В2262. Брав активну участь в антитерористичних операціях. Нагороджений за сумлінне виконання службових обов’язків. У 2018 році, підписавши контракт, знову став на захист України у складі 28 бригади в/ч А0666. Був призначений на посаду механіка-водія і воював у районах бойових дій Донецької та Луганської областей. Удруге отримав нагороду за самовіддану службу народу України, мужність і героїзм. Закінчивши службу, уже на пенсії, повернувся до колишньої професії – працював водієм. Продовжував спілкуватися зі своїми побратимами, серед яких мав повагу”. (Інформація з запису у Книзі пам’яті).

Служба в АТО далася взнаки чоловікові. Маючи сина,  доля молодих побратимів болісно рвала його серце на шматки.  При будь-якій можливості, Олександр намагався замінити їх на чергуванні, давав поспати якусь зайву годинку, оберігав, наче своїх власних дітей. Дуже тяжко сприймав втрати менших  побратимів, неначе відчував вину, за те, що не зміг їх уберегти… Відслуживши за першим контрактом, заключив його вдруге, розуміючи, що гинуть діти і батьки не мають права сидіти вдома.

“Я вже старий, а вам ще жити”, – казав він хлопцям, щоразу показуючи свою чуйність і відповідальність за молоде покоління України. Хоч і народився в Казахстані, завжди з гордістю казав, що він українець, з українським паспортом. І в той же час паспорт був менш вагомим, ніж щирі  почуття у душі.

Родина дуже сумувала за Олександром. Дружині не вистачало чоловіка, дітям батька, онукам – дідуся…  Цей сум перетворював життя дорослих членів сім’ї у нескінченну тривогу, яка розвіювалася з новою телефонною розмовою, а потім знову заповнювала кожну шпаринку у їхньому житті. Увесь час тримали один одного в полі зору. Чоловік ніколи не розповідав, що коїться у них, але  все було і так зрозуміло – війна… Завжди говорив, що все добре. Одного разу, коли в Миколаєві були військові навчання, родині пощастило зустрітися. Радощам не було меж, бо кожен з них мав отримати від Бога хоч невеличкий подарунок за все пережите і за почуття, які не давали спокою під час довгої розлуки.

“У тата був БТР, на якому до нього їздив повний його тезка. “Савельєв Олександр” було написано на грізній техніці, яка теж мала своє ім’я “Юля”. Дуже цікаве співпадіння…  Поки ми там гостювали, тато навчив мене керувати своєю “Юлею””, – приємні спогади  про тата переповнювали Аню, коли ми з нею розмовляли.

Коли добіг кінця другий контракт із ЗСУ, чоловік повернувся додому. Тут життя йшло своїм плином. Про те, що на сході війна, нічого не нагадувало, за винятком інколи дуже сумних очей Олександра,  які  вилікувати час був неспроможний…

Жив, працював, бавив маленького онука. Огортав теплом родину, яку безмежно любив. З виду здоровенний, серйозний чоловік, мав чутливу і добру душу. Нерідко готував смачні страви, допомагав дружині по господарству, міг і підлогу помити, і булочок випекти – ніколи це не було для нього чимось принизливим. Навпаки, ще одним із проявів ніжної любові до родини. 14 лютого, на День святого Валентина, родина відсвяткувала 40-річний ювілей подружнього життя Олександра і Неоніли.

“Були великі плани на майбутнє, але…. 24 лютого 2022 року, дізнавшись про повномасштабне вторгнення армії російської федерації, одним із перших пішов у військкомат Білозерки, де став до лав ТрО в/ч А7360”. (Інформація з запису у Книзі пам’яті).

Страшне повідомлення про початок війни Олександр почув у телефоні, який розбудив його 24 лютого о 4 годині ранку. Це був голос його колишнього командира. Вибухи в районі Чорнобаївки лише підганяли час, щоб опинитися у військкоматі. Маючи 62 роки, травмовану ногу, він ні на що не звертав увагу. З першої хвилини повідомлення Олександр вже був на війні. Чоловік негайно поїхав і забрав доньку до батьківської хати, бо чоловік Ані служив у Чорнобаївській частині. А потім діяв автоматично.

В перший день складалися списки, усіх розпустили по домівках, але Олександру не давала спокою інформація про відсутність зброї. Він телефонував усім, кому міг, щоб забезпечити  нею створений підрозділ тероборони. Професійний військовий знав, що без зброї нічого не вийде. Наступного ранку знову поїхав до місця збору. Питання, які він вирішував ніколи не стануть відомими родині. Близьких чоловік запевняв, що воювати не піде, лише буде ремонтувати техніку.

1 березня о сьомій ранку дружина мала з Олександром телефонну розмову, хотіла домовитися з ним, як передати речі. Не договорили… Зв’язок перервався…

Згодом доньці Олександра зателефонувала подруга, запитала, чи не розмовляла з батьком. Раптом прибігла татова собака, такого ніколи не було раніше… У дівчини завмерло серце, бо мала двох військових – і чоловіка, і батька… Почала дзвонити! Тиша! Батько не відповідає…. Знову дзвонить, тепер тій самій подрузі, відчуваючи недобре. Тривога була не даремна… Батько загинув. Її рідний татусь, якого вона обожнювала і намагалася наслідувати у всьому, який був її захистом і гордістю, став янголом, назавжди покинувши люблячу родину. До останнього сім’я не вірила у те, що тато ніколи не повернеться додому.

Кожна наступна хвилина життя родини Савельєвих була чорним маревом, бо змиритися з втратою було вище їхніх сил.  Після жахливого термінового поховання загиблих довелося пережити ексгумацію, яку провели згодом. Потім було перепоховання на Білозерському кладовищі.

“Після того, як їх отець Сергій захоронив, ми дізналися, де він похований і фото бачили… Їх знову викопали і везли в морг, навіщо – не знаю до цього часу і потім ми забирали батька вже з моргу. Тато  народився на 40 Святих і поховали його на 40 день”, – сумно розповідає донька, яка ніколи вже не побачить свого батька…

Коли донька поїхала у вороже розташування, щоб забрати татовий автомобіль,  перелякані орки навіть намагалися допомогти завести його. В салоні були батькові речі, документи, ключі від авто, повен бак бензину… Олександр знав, що назад вже не повернеться, тому залишив усе.

Про бій у Бузковому парку нагадує меморіальний хрест, а також квіти, спалені на сонці, якими рідні вшанували своїх Героїв на місцях загибелі… Але цей бій назавжди залишиться у пам’яті рідних, близьких, знайомих, усіх, кому росія принесла горе і розруху. Історія нічого не забуде, головне, щоб ми пам’ятали про людей, які захищали наше майбутнє.

“На свій день народження я завжди підсвідомо буду чекати на дзвінок від тата, хоча розумію, що більше ніколи не почую його голос”, – говорить Аня.
“Родина та близькі до цього часу не можуть змиритися із втратою. Наразі продовжують збирати документи та добиватися справедливості: офіційного визнання того, що Савельєв Олександр Миколайович загинув під час виконання військового завдання” (Інформація з запису у Книзі пам’яті).

Сподіваємося, що ця гостра несправедливість буде виправлена, а відповідні органи зроблять усе необхідне, аби припинилися поневіряння родин загиблих Героїв. Рідні захисників прагнуть єдиного – щоб подвиг тероборонівців не був забутий.

Слава Героям!

Олена Бутковська

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь