Війна змінила все в одну мить… “Люди були налякані. Треба було приймати рішення, враховуючи поточну ситуацію. Я мала бути спокійною, бо відповідала за людей. Не знала, чого чекати через годину, але настрій був на краще. Я залишилася в селі, не замислюючись про наслідки”, – розповідає соціальна робітниця Лариса Питомець.
Лише зараз вона розуміє, що відбувалося у перші хвилини російського вторгнення.
Пора року ніяк не впливає на роботу, хіба що одягатися відповідно. Чи холодно, чи спекотно, під дощем, чи по снігу, вона поспішає туди, де її чекають. Тут немає ні вихідних, ні відпустки. Старенькі люди стали її близькими, відповідальність за їх життя навіть захворіти не дозволяє. З початком війни ця відповідальність зросла в рази.
Щоранку, коли збирається до своїх підопічних, в голові крутиться одне питання: “Як вони пережили ніч?”. Справ багато: знайти ліки, бо деякі закінчуються, вистояти чергу за гуманітарною допомогою, набрати води, щоб вистачило на всіх, приготувати їжу, впоратись по господарству. В першу чергу у бабусь, у себе якось потім, увечері.
Але моральні сили – не безкінечні. Війна виснажила емоційно, бо треба думати не тільки про себе, а й про людей, яким необхідна стороння допомога. Про фізичну втому годі й говорити: до вечора насилу ноги ходять. За кожного зі своїх підопічних у Лариси болить душа. Якби мала змогу, прихилила б над ними небо, щоб захистити від війни…
Лариса народилася у Вінниці, останні чотири роки живе у Білозерці. Майже шістнадцять років жінка працює у соціальній службі. Має великий досвід спілкування з самотніми людьми пенсійного віку. У кожного підопічного своя цікава життєва історія, накопичена мудрість, яку Лариса з вдячністю переймає. У декого зі стареньких складний характер, але жінка навчилася психологічно маневрувати, заспокоювати, будь-яку проблемну ситуацію перетворювати на звичайну побутову, притрушену гумором. Так і спілкуються “душа в душу”.
Життя у зоні бойових дій – це тотальний страх, сум та, подекуди, розчарування. Проте Лариса не дозволяє собі втрачати самовладання, бо літні люди, за яких вона відповідає, дуже вразливі і потребують особливої уваги і підтримки. Адже страх і тривога розхитують не лише емоційний настрій, а й дуже слабкий фізичний стан.
Лариса занадто відповідальна людина, щоб нехтувати своїми обов’язками, на які погодилася півтора десятка років тому. Вона прикладає всі зусилля, щоб задовольнити численні потреби тих, кого безпосередньо торкнулася біда. Телефон і велосипед завжди в полі зору жінки. Зі своїми підопічними треба завжди бути на зв’язку, щоб швидко впоратися з проблемами, які періодично виникають.
Вона ніколи не демонструє страх чи власну тривогу, спокійно і впевнено спілкується із старенькими, навіть новини із соцмереж видає їм дозовано, як щадну дієту. В душі жінка постійно обіймає цих беззахисних, щирих людей.
Шкода, що не має можливості зібрати усіх їх у себе вдома, бо вода з підірваної Каховської ГЕС знищила її власний дім. Ларису з мамою прихистили знайомі, поки вирішувалося питання про тимчасове житло для постраждалих. Навіть зазнавши таку величезну втрату, жінка не наполягає на сторонній допомозі, готова клеїти пробиті камери, чи ходити пішки через усе селище, аби лише швидше закінчилася війна.
Горе, яке спіткало родину Лариси, не зменшило відчуття захищеності та впевненості у її підопічних. Щодня, за будь-яких обставин, випробовуючи долю, перемагаючи власний страх, під ворожими обстрілами поспішає вона до тих, кому набагато гірше. Ці маленькі перемоги над собою, насправді значні і великі.
Олена Бутковська
Публікація підготовлена в рамках проєкту “Відновлення надання соціальних послуг у звільнених громадах Херсонської області”, що реалізується ГО “Білозерський центр регіонального розвитку” за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID “Зміцнення громадської довіри (UCBI)”. Зміст публікації є виключною відповідальністю ГО «Білозерський центр регіонального розвитку» і не обов’язково відображає погляди партнерів.