«В окопах ми мріємо про щасливе життя, яким ще не встигли насолодитися» – воїн Микола Гупік із Томиної Балки

Мешканцю села Томина Балка Білозерської громади Миколі Гупіку було лише 18, коли він одягнув військову форму та приєднався до Збройних Сил України.

Тепер військовослужбовцю 23, і він командир гармати 148 артилерійської бригади.

Його служба проходить на передовій – у місцях, де кожен день пов’язаний із випробуваннями та боротьбою на межі життя і смерті. Здається, що очі Миколи бачили більше, ніж багато хто більш старший за все життя. Але хлопець тримається, бо знає: його молодість – та ціна, яку він готовий свідомо віддати за існування свого дому та майбутнє України.

Нам вдалося зв’язатися з бійцем, і в день професійного свята Збройних Сил України поспілкуватися про реалії фронту, свідомий вибір кожного справжнього чоловіка, страх на «нулі» та мрії у часи воєнного лихоліття.

«Хочу в десантуру!»

Уся родина Миколи Гупіка до війни проживала у селі Томина Балка. Хлопець – сьомий і наймолодший у багатодітній сім’ї. На жаль, його батька не стало у 2014 році, а один із братів загинув уже під час повномасштабної війни.

Після закінчення школи Микола подався до професійного коледжу, де здобув професію тракториста. У 17 років хлопець уже працював на землі – місцевий фермер узяв працьовитого юнака на роботу раніше, бачив його спритність та потенціал. Щоправда, пропрацював у фермера Микола недовго. До Томиної Балки поверталися односельці з АТО, розповідали неймовірні фронтові історії про мужність та випробування.

«Мені стало цікаво. Я подумав, а чого б не спробувати? Мама відмовляла, але, правду кажучи, я завжди був неслухняним сином, та саме це допомогло мені зробити тоді, у 2019-ому, свій вибір. Пам’ятаю, як прийшов у військкомат і заявив: хочу в десантуру!», – починаючи розповідь, зізнається Микола.

Відтак, хлопця направили у 199-тий навчальний центр, що на Житомирщині, де три з половиною місяці він проходив перше злагодження. Зізнається, що не одразу відчув себе готовим до служби, часом було важко і морально, і фізично. Але тоді, коли в моменті хотілося все покинути і повернутися у село, ще не знав – попереду його чекають набагато більші випробування.

«Я попросив маму спалити мою форму»

Далі була нелегка служба у 79-ій (тепер Таврійській) бригаді. Далі Микола зі своїм батальйоном потрапив на Донеччину, де прослужив вісім місяців, потім його знову відправили навчатися – цього разу на навідника БТР.

У навчальному центрі в Старичах він і застав початок великої війни. Серце розхвилювали тривожні новини з дому. У його село заходили окупанти.

«Розумієте, я не міг більше залишатися у центрі, постійно телефонував додому… Добре, що на початку ще був зв’язок з рідними! Одразу попросив маму заховати мої речі, спалити форму, бо знав, що тортур не уникнути! Але все одно настав той момент, коли наші односельці – родичі моєї шкільної учительки – мене здали, і до нас додому прийшли кадирівці. Вони перевернули усе, але нічого не знайшли, і на щастя, пішли з хати геть! А я спочатку потрапив на Миколаївщину, кацапи почали крити артилерією, лізли на нас, і там я прийняв свій перший бій…», – говорить військовий.

Тоді, зізнається Микола, йому було страшно. Та й сьогодні, після трирічного перебування під ворожим вогнем, маючи неабиякий досвід ведення бою, страх з душі нікуди не подівся. Але боєць навчався опановувати себе, і тепер допомагає справитися з тим побратимам.

«Мені є за що стояти!»

«Лише дурень не боїться! Але в тому першому бою я думав про те, що повинен боротися. Мені було за що стояти: сім’я в окупації, ворог топче рідну землю і наставляє дуло автомата на моїх рідних! Такі ж думки маю й тепер: як і кожен тут, на фронті, хочу побачити рідних, обійняти кохану, мрію про власний дім та дітей», – зізнається Микола.

Чи не зарано у 23 заводити сім’ю? – запитання напрошується одразу. Відповідь Миколи вражає, хоча, на жаль, вона очевидна: «Тут і молодші за мене уже мають вже по двоє дітей, мабуть, ми боїмося не встигнути…»

А далі на його військовому шляху знову була Донеччина. Але тепер вона горіла у великому вогні повномасштабної війни. Сіверськодонецьк, Зарічне, Лиман…

«Тоді, на початку великої війни, без потрібної зброї, радіозв’язку, навіть не усі в бронежилетах, ми відступали, відкочувалися назад… Багато хлопців полягло під Зарічним.  Нас крили «градами», били з танків… Але вибору не було. Після обстрілу, коли ти стараєшся і не можеш дати повноцінну відповідь, руки трусяться, але…сигарету викурив, відійшов і знову у бій! Передихаємо на хвилину в окопі й самі себе перезавантажуємо думками та розмовами: ось закінчиться війна, і сім’я у нас буде, і якусь цікаву свою справу розпочнемо… А, буває, анекдоти розповідаємо. Але здебільшого то чорний гумор, такий, знаєте, наш, не зрозумілий іншим…» – відверто каже військовослужбовець.

«Був момент, коли я сім місяців не залишав позицію»

Не раз Микола потрапляв під ворожі обстріли. Та найважче було втрачати побратимів. Із невимовним сумом томичанин згадує, як загинув його друг Максим, який був навідником на БТР-80. У нього росіяни влучили з танку, і БТР спалахнув разом з боєприпасами!

Воїн розповів, як сам прийняв бій під Ямполем, що спонукав його до переводу в іншу бригаду.

«Це була остання крапля! Виїхала ворожа БМП лоб в лоб зі мною… Розвертаюся, а біля мене вже нікого! Розбіглися! Навпроти гатять кацапи! Зібрав себе докупи і відпрацював по тих, що сиділи на броні, з великокаліберного кулемета. Далі, закиданий усім кацапським мотлохом, я відкрив дверцята і почав закопувати документи. І поліз за гранатою, вже хотів підірватися! Та побачив своїх, накинув амуніцію і ми вийшли назад. Все тоді було як у тумані, бо голову сильно побило. Але після цього випадку подумав – ні, так воювати я не хочу. І коли до нас приїхав головний сержант ЗСУ, просто розповів йому свою історію. Таким чином я отримав перевод у 148-му артилерійську бригаду», – каже наш мужній співрозмовник.

У складі бригади Миколі спочатку довелося повоювати на Запорізькому напрямку, де він мав можливість навіть з недостатнім озброєнням навчитися  креативно «працювати» по ворогу.

Згодом у їхню артбригаду прийшло західне озброєння, і Микола знову навчався – на командира гармати.

«Ми почали ефективно використовувати зброю на практиці, я успішно вчився сам і навчав інших. Вербове, Роботине… У нас виходило! Хлопці почали морально звикати до «прильотів», зрозуміли тактику ворога, але все ж таки Запоріжжя – не Донеччина, де щільність ударів з усього можливого озброєння зашкалює! Що ж, далі знову був Донбас. Вугледар, де наші гармати, попри перевагу зброї у ворога, розбивали кацапів вщент! Був момент, коли я сім місяців не залишав позиції, замінити мене було просто ніким!  Ми билися і втрачали… Знову по-чорному жартували, чекали новин та посилок з дому, ділили харчі і мріяли про щасливе життя, яким ще не встигли насолодитися…» – розповідає воїн.

«Щоб за тобою пішли інші, потрібно показати власну рішучість»

У своєму підрозділі командир Микола Гулік був наймолодшим.  Довелося командувати чоловіками, яким за 40. Та попри вік, йому це вдалося.

«В окопі лагідно не поговориш. Сюсюкання до добра не приводить. Часто доводилося добре підвищувати голос, бо лише так можна було зупинити шок і туман страху в очах хлопців! Ну і звісно, щоб за тобою пішли, потрібно показати власну рішучість…І ще на фронті воно як: добре маскування – наше все! Хочеш жити – копай!» – каже Микола.

Лише після одного року і семи місяців перебування на фронті Миколі вдалося приїхати додому –  в першу відпустку з початку великої війни. Село звільнили, але тепер ворог вкривав Томину Балку артилерією та дронами. Ця тактика ворога була для військовослужбовця знайома, бо пройшов Донбас. То ж одразу порадив рідним виїжджати. Послухали всі, окрім мами. Вона досі залишається в селі під обстрілами, що дуже хвилює Миколу.

Кохання та війна

У червні 2024 року Микола отримав відпустку вже на 17 днів. Та тепер їхав на Рівненщину. Цілий рік він переписувався з дівчиною Ілоною з села Острожець. А влітку вони врешті зустрілися віч-на-віч і закохалися ще більше. Тож хлопець познайомився з батьками Ілони, освідчився, і тепер Микола почав зводити свій будинок у селі. А стати на весільний рушник наречені мріють вже навесні нового 2025-го!

Окрім позитивних змін в особистому житті на Миколу чекав ще один поворот долі.

«Я не думав ставати офіцером, ні… Та часом, в силу свого характеру, прямо вказував лейтенантам на ті чи інші невірні дії. І тоді почув: «то давай, сам спробуй, покажи, на що ти, сержант, здатен!» і це мене зачепило! У цей час до нас прийшов новий командир дивізіону, бойовий офіцер. Він і вмовив мене на нове навчання… Ось як в житті виходить: спочатку підписав контракт на три роки, а воюю уже п’ять з половиною. А тепер, після трьох місяців злагодження та трьох місяців на офіцерській посаді, підпишу контракт ще на 5 років і прийму взвод. А я ж думав – приїду додому і буду собі жити мирним життям…», – розповідає хлопець.

Втім, зізнається, тепер миритися з реаліями життя у мирних містах йому важко. Коли поїхав з нареченою до Рівного і побачив здорових молодиків з пивним пузом та келихами в руках, навіть розгубився і стиснув кулаки. Невже таке буває? Тож швидко повернувся з Ілоною до села, де душі наче спокійніше.

Після навчання воїн знову вирушає на Донеччину, де зараз найважче. Тепер за нього хвилюються не лише мама, брати, сестра, але й наречена з майбутніми тещею і тестем. Чимало турбот і в Миколи: найперше він будь за що хоче вивезти маму з Томиної Балки. Навіть проти її волі, бо лише так може зберегти рідній людині життя.

«Хату сестри розбомбили, батьківська ще ціла і мати вперто не хоче виїжджати, але при першій нагоді поїду і заберу її звідти» – схвильовано каже хлопець.

«…А нам свою справу робити!»

Микола називає себе оптимістом 50 на 50. Бо через несправедливість, корупцію, дезертирство, переховування дужих чоловіків, які тікають від ТЦК, а потім з поля бою, і його, що пройшов пекло війни, накриває…

«Коли над тобою свист куль і увесь цей жах, а поряд чиясь істерика, стає дуже важко. Коли після бою читаєш новини про прокурорів та депутатів-корупціонерів, душу розриває. А потрібно ж рухатись далі, бо ніяке перемир’я не допоможе, воно лише дасть можливість наростити росіянам м’язи та зброю», – ділиться думками Микола Гупік.

І все ж він каже: «Хтось сидить під спідницею, а нам свою справу робити!» Він уже давно зробив свій вибір – тільки-но досягнувши повноліття, став на захист Батьківщини. Ось на таких хлопцях і тримається наша Україна, та існує наша нація! Нехай береже тебе Господь, рішучий воїне!

Дякуємо кожному, хто тримає стрій і стоїть на захисті рідної землі.

Ірина Квітка