Україну не залишають. Її несуть у серці! Як родина з Білозерки зберігає українську культуру в німецькому Ляйпцигу

Україну не пакують у валізи й не залишають на кордоні. Її несуть далі — у словах, якими розмовляють із дітьми, у різдвяній куті, звареній на чужій кухні, у вишиванці, вдягненій не “на свято”, а як оберіг. Вона звучить у музиці на благодійних концертах, у віршах, що народжуються, коли туга за домом стискає серце.

Саме таку Україну несе в собі Вікторія Тірон з Білозерки — мама двох синів, дружина, вимушена переселенка, яка не звикла і не збирається звикати до життя далеко від дому.

Вимушений переїзд і новий дім

У березні виповнюється чотири роки, як Вікторія отримала статус тимчасово переміщеної особи. Проте вона ніколи не уявляла себе іммігранткою. Мріяла про подорожі — так. Про переїзд на постійне проживання за кордон — ні.

“Їхали ми не в нікуди — до кумів, які вже три роки жили в Німеччині. За іронією долі, на момент початку повномасштабної війни вони перебували у батьків в Запоріжжі і виїжджали з України евакуаційним потягом. Рішення виїхати далося нам важко. Не всі зрозуміли, не всі підтримали. Але після вторгнення агресора в нас була ціль, яка перекреслювала усі сумніви: діти мають бути в безпеці”, — починає розмову Вікторія.

Тепер родина Тіронів живе у німецькому Ляйпцигу — місті лип і каштанів, місті-побратимі Києва, яке теж має жовто-блакитний прапор. Тут колись жив відомий український композитор Микола Лисенко, який із 1867-го по 1869-й роки навчався в Ляйпцизькій музичній консерваторії, одному з провідних музичних центрів Європи того часу. На вулицях міста курсує 11-й трамвай із зображенням Батьківщини-Матері та з українською символікою, що миттєво привертає увагу і тішить серце.

“Чесно кажучи, перший рік у Німеччині пройшов, ніби в тумані, — розповідає Вікторія. — Але водночас із вірою та надією на швидку перемогу та блискавичне повернення додому ми рухалися далі. Перш за все, почали вивчати мову, пристосовуватися до місцевого менталітету, правил, інтегруватися. Діти пішли в садочок і школу, а ми — на мовні курси. Саме тоді з’явилися рядки, у яких я чесно описала свій стан”.

Я у іншій країні, таке ось життя,

В Україну на часі нема вороття,

Нові правила, люди, нові відкриття,

Мова нова, нове життя сприйняття.

Незрозуміле й хороше в Німеччині є,

Але то все чуже, воно не моє.

Я ламаю себе і мозок свій тут,

А серце й душа вдома живуть…

 (Березень 2022 р.)

Українська душа в Ляйпцигу

У Німеччині, що надала прихисток, в творчої сім’ї разом з труднощами з’явилися нові сенси —  знайомити місцевих із культурою та традиціями України. Бо, як виявилося, багато хто тут раніше навіть не мав уявлення про Україну як окрему незалежну державу.

Для родини донести всю істину та красу нашої історії стало не лише способом показати Україну іншим, а й триматися далеко від рідного дому.

“День за днем зв’язки українців у Ляйпцигу міцнішали, а підтримка місцевого населення зростала”, — розповідає Вікторія.

Невдовзі після приїзду Тірони дізналися, що ще до війни в Ляйпцигу була заснована суботня школа “Намисто”, яка цьогоріч святкує своє 15-річчя. Один із її засновників торік увійшов до міської ради — за його участі відбуваються численні мітинги на підтримку України.

Із початком війни виникло безліч нових українських об’єднань, де переселенці можуть зустрічатися, підтримувати одне одного на чужині та допомагати ЗСУ на відстані. На постійній основі працюють великі організації: “Оберіг”, “Осередок”, “Freundeskreis”, “Leipzig helps Ukraine”.

Особливої уваги заслуговує організація “Павучки”, де знайшла себе знайома Вікторії. Там безупинно плетуть маскувальні сітки для українських захисників. Також з’явилося багато тематичних гуртків, наприклад театральна студія “Nika”, де діти ставлять вистави українською мовою.

Сини Вікторії та Вадима — дев’ятирічний Роман і п’ятирічний Мирон — щонеділі відвідують гурток малювання. Їхні роботи вже не раз передавали бійцям. Цієї осені, на свято Покрови та День козацтва, діти разом із батьками організували теплу зустріч із військовими, які проходять лікування та реабілітацію в Ляйпцигу. Пісні, вірші, музика й слова підтримки для героїв — усе було по-домашньому, щиро й від серця.

“Наша сім’я намагається брати участь у благодійних заходах, щоб хоча б трішки допомогти нашій державі”, — щиро каже Вікторія.

Мелодії дому

Музика — окрема яскрава історія цієї родини.

Чоловік Вікторії, Вадим Тірон — відомий херсонський саксофоніст. Ще до війни він записав збірку українських пісень, які нині звучать на благодійних заходах. Старший син Роман навчається у музичній школі імені Й. С. Баха, грає на фортепіано. Разом вони прикрашають музикою різноманітні благодійні концерти, даруючи слухачам творчість та частинку України.

Родина бере участь і в онлайн-заходах. Вадим — працівник Білозерського районного будинку культури, тож підтримує тісний зв’язок із колегами та директором закладу.

“У травні ми перемогли в онлайн-конкурсі “Музична родина”, присвяченому Дню сім’ї, — згадує Вікторія. — Чоловік разом із сином виконали два твори, серед яких була й “Черемшина”. А згодом Роман уже в Німеччині взяв участь у Міжнародному фортепіанному конкурсі імені Едварда Ґріга “Юні музичні леви”. Там він знайомив публіку з творчістю українського композитора Станіслава Людкевича, виконавши музичний твір “Старовинна пісня”.

Усі українські заходи проводяться не лише для українців, а й для місцевого населення. Програма ведеться двома мовами і детально розповідає історію, специфіку й традиції свят. Німці із задоволенням відвідують такі події і підтримують їх донатами.

Багато заходів організовує Православна церква України, яка діє у Ляйпцигу.  Саме тут неодноразово проводили зустріч з переможцем “Голос країни-2016” Олександром Клименком, благодійні концерти. Під час подібних заходів, звичайно, збирають кошти як для мирного населення, так і для ЗСУ. В одній із церков німці організували виставку художників: серед картин були роботи українських митців і дитячі малюнки з України. Презентація супроводжувалася грою саксофона Вадима.

Цьогорічний захід “Святкуймо українське Різдво разом” від “Оберегу” прикрасила гра Романа. Німецький хор виконував колядки під керівництвом української диригентки, а український хор — колядку, перекладену на німецьку мову.

Не таке Різдво

Різдво для родини завжди було особливим.

Традицію зустрічати похресників у вишиванках, яку Тірони започаткували ще в Україні, родина зберігає й у Німеччині.

“Щороку на столі повинна бути кутя, а на тілі — вишиванка, — каже Вікторія. — Вишиванок у мене декілька. З собою я вивезла з окупації і лляне плаття, а минулої весни замовили лляні вишиванки з України, щоб прийняти в них Таїнство Вінчання на нашу 10-ту річницю весілля в Православній церкві України”.

Минулого року Вадим із колегами з різних куточків України створили кліп на пісню Ірини Федишин “Не таке Різдво”. А цього року він разом із церквою та за підтримки Ляйпцизького університету провели великий різдвяний благодійний концерт. Зібрані кошти передали сім’ям, які постраждали від війни.

У церкві під час щонедільних богослужінь стоїть скринька для пожертв — не на храм, а для потреб ЗСУ, часто саме для хлопців з херсонського напрямку.

“Маємо родичів, друзів, знайомих, які захищають або, на жаль, захищали наші кордони, тому це все болить в рази більше”, — з сумом говорить Вікторія.

Коли вбивають незнайомих

Болить і сіпає душа,

Встає волосся дибки

Й ляга на скроні сивина.

Коли вбивають ледь знайомих

Постійно нудить й

Серце аритмічно бʼє,

А мозок усвідомити не може -

Людина більше не живе…

Ми з нею зовсім не дружили,

Водили лиш дітей в один садок,

Завжди вітались, зрідка говорили…

У голові зараз лиш каламбур думок…

Завжди усміхнена і щира

Такою в памʼяті ця дівчина стає…

Легка та світла, добра, мила….

Ще б жити й жити…

Як пережити донькі це???

 (Вересень 2025. Вірш присвячено білозерчанці, захисниці Ользі Нікітенко, яка загинула, виконуючи військове завдання в серпні 2025 року.)

Українська мова і кіно

У творчій родині всі спілкуються українською, дивляться фільми й мультфільми рідною мовою. З молодшим сином Мироном Вікторія вивчає абетку, а старший Роман уже два роки відвідує уроки української мови в німецькій школі.

У Німеччині з шостого класу учні можуть обирати для вивчення другу іноземну мову. В окремих містах уже ведуться розмови про те, щоб українську, поряд з іспанською, італійською, французькою та іншими, зробити мовою вибору. Так її зможуть обирати не лише українські діти, а й учні інших національностей.

Для наймолодших Вікторія радить мультсеріал “Незламні українські міста”, де в легкій формі розповідається історія кожного українського міста.

“Так, наші діти вивчають пісні та вірші, як українською, так і німецькою мовами, — каже Віка, — бо ми прислухаємося до поради Тараса Шевченка: “І чужого навчайтесь, і свого не цурайтесь”.

На великих екранах Німеччини, зокрема в Ляйпцигу, транслюють багато українських фільмів і мультфільмів: “Мавку”, “Потяг у 31 грудня”, “Потяг до Різдва”, а також інші роботи з українським перекладом. Особливою для родини стала прем’єра німецького мультфільму “Тафіті”, перекладеного українською, який показували лише у трьох містах Німеччини — одним із них був Ляйпциг.

“Звісно, ми не могли пропустити цю подію, — згадує Вікторія, — відвідали прем’єру, на яку завітали автор та ілюстратор книги, за якою зняли фільм, а також режисер, звукорежисер і продюсер. Німці із задоволенням спілкувалися з українськими дітьми німецькою мовою.”

Особливе захоплення у Вікторії викликає об’єднання “Sylakultury”. Тут показують українські художні та документальні стрічки: “Щедрик”, “Ярослав Мудрий — тесть Європи”, “Чорний козак”. Це об’єднання зберігає і підсилює голос української культури у Німеччині, сприяючи розвитку міжнародного порозуміння та толерантного діалогу між народами.

В бібліотеках Ляйпцигу можна знайти безліч українських книг для дорослих і дітей. А в домашній бібліотеці Тіронів з’явилася особлива двомовна книга “Вомбат Патрик учить нову мову”, видана у 2024 році в Чернівцях. Проєкт реалізовано за підтримки організацій “Осередок” та “Leipzig helps Ukraine”, і за QR-кодом можна прослухати книжку під акомпанемент музики піаніста Майка Кауфмана-Портнікова.

Коли Україна в серці

За професією Вікторія Тірон — лікарка-терапевт, яка взяла паузу, аби бути поруч із сім’єю. А ще вона творча особистість, яку війна змусила писати поезію. Перший її вірш з’явився у лютому 2022 року, у підвалі Білозерського будинку культури, і присвячений він дідові — Валерію Федотовичу Янкевичу:

Мій дід в могилі сколихнувся,

Давно він напад варварів передбачав,

Усе життя за волю й правду він боровся,

До руху побратимів-однодумців закликав.

Мій дід в могилі сколихнувся,

Історію ж бо він досконало знав,

Мазепою пишався, Бандеру прославляв,

На Чорновола він рівнявся, Шевченка цитував.

Мій дід в могилі сколихнувся,

За Батьківщину душу б він віддав,

Щодня за Україну він молився,

У Бога кращу долю їй благав.

Мій дід в могилі сколихнувся,

Згадаю лиш, а серце завмира,

Майданом йшов, в руках жовто-блакитний прапор майорився,

Антимосковські гасла щодуху скандував.

Мій дід в могилі сколихнувся,

Коли малий, не розумієш багатьох речей…

Сьогодні в моїй пам’яті він встав, ожив, проснувся…

Мій олівець на аркуші затанцював:

«Героям Слава! Смерть ворогам!»

(Лютий 2022р.)

“Мій дід був націоналістом, — розповідає Вікторія, — після проголошення Незалежності України бабуся зшила жовто-блакитний прапор з власного одягу, і він гордо ніс його вулицями маленького містечка Ананьїв на Одещині, де народилися ми з чоловіком.

А наші діти народилися в селі міського типу Білозерка на Херсонщині, яке ми залишили, виїжджаючи з окупації, і сказали рідним стінам: “До побачення!”.

Покинути усе, залишитись ні з чим,

Забрати головне, перед очима дім… вже за плечима дім.

Та там ти вже не свій і тут ти ще ніхто,

Потрібний був ти всім, а зараз ти на що?

Нерви, мов струна, рвуться від новин,

Крається душа, залишився один.

Серце вдрібязки, стоїш ти між руїн,

Не дитсадків, не шкіл — думок своїх, надій.

Поїхати кудись, залишитись живим,

Ростити дітлахів, в крові назавжди дім.»

(Вересень 2025р.)

Для тих, хто змушений був покинути дім, Україна — не на мапі. Вона в мові дітей, у музиці, у традиціях, що живуть навіть за кордоном. Бо Україну можна залишити фізично, та в серцях вона — назавжди. Саме про це історія, яку щиро розповіла Вікторія Тірон — і яка з гордістю каже, що вона з Білозерки, вона – українка!

Ірина Квітка