“У кожного свій фронт” – дружина військового Наталія Конус-Добринська про реалії війни та допомогу ЗСУ

Прокинувшись уночі від незрозумілої тривоги, Наталія поглянула на вікно. Надворі ледь сіріло, хоча той колір далеко не сірий, а якийсь дивний – наче через подерте рядно нічної безодні видніється  шматок неба, підсмаженого громовицями… Тінь  майбутнього світанку боязко пролилася на підлогу, а по закутках причаїлася густа темінь, тісно притискаючи в своїх обіймах її хаотичні думки.

Згадалося дитинство і відразу запахло пряженим молоком… До цього часу пам’ятається смак ряжанки, яку готувала бабуся.

“У нас завжди було велике господарство і обов’язково – корова. Тоді майже у кожному дворі тримали худобу. Ми любили бігати до череди, залюбки відпасали свою чергу, бо збиралася компанія дітлахів, таких як я. Тоді це було щастя! На кожному кроці нас підстерігали дива. А якщо вони інколи про нас забували, ми самі починали їх шукати. Дитинство – найщасливіша пора в моєму житті!” – втомлені очі  жінки засяяли як тоді, у дитинстві.

Нездійснена мрія

Далекі безтурботні часи пов’язані із безліччю справ, які вабили нашу героїню: гуртки творчості, хореографія, самодіяльність. З дитинства Наталія Конус-Добринська із Кізомису мріяла стати кухарем на великому кораблі! Уже змалечку приглядалася до кухні, де готувалася смачна їжа. Але дитяча мрія програла більш серйозному вибору, на якому наполягла мама: після школи дівчина вступила до педагогічного закладу та успішно його закінчила.

“Я була гарною студенткою. Навчання давалося легко, мала хорошу пам’ять. У дипломі з 53 предметів мала лише 9 четвірок. Але якби мала змогу отримати іншу професію, то мій вибір був би на користь медицини”, – розповідає Наталка.

У дитинстві Наталія мала багато друзів, але  справжніх вона знайшла вже у більш зрілому віці. З роками цінності  визначаються свідоміше і прискіпливіше. Так відбулося і з особистим життям. Перший сімейний досвід був невдалим, очі засліпила ейфорія стосунків. Маючи двох діток, жінка вирішила розлучитися. Через деякий час доля подарувала їй людину, яка стала справжньою другою половинкою. Гарний хлопець приїхав у гості до своєї сестри і закохав у себе Наталію. Ці почуття подарували сім’ї трьох діток..

Молодята не цуралися ніякої роботи, щоб створити міцну незалежну родину. Тримали велике господарство, вирощували птицю, свиней, займалися торгівлею власної продукції.  Будинок старанно доглядали, щоб він був справжнім родинним гніздечком для дітей.

У певний період життя родина зіткнулася з фінансовими труднощами, тож дорослим довелося шукати додаткові можливості для заробітку. Життя сім’ї змінила пропозиція сестри нашої героїні. Родичка запропонувала їй поїхати на заробітки до Європи. Тож згодом на роботу в Краків поїхала і Наталія. Зібравши певну суму коштів, вдалося облаштувати оселю так, як мріяло подружжя. На це пішло 10 років, багато працювали, довели до ладу подвір’я і город. Мріяли про затишне гніздечко, де зустрінуть щасливу старість. Тепер зі сльозами на очах жінка згадує останній Новий рік, який родина святкувала разом… Сподівалися, що він буде щасливим.

Поряд зі справжнім чоловіком

Народившись у прекрасній місцині на півдні України, Наталія навіть уявити не могла, що колись цей райський куточок буде понівечений, а людей порозкидає по світах. 

Відколи ворог прийшов на нашу землю, дні і години втратили лік. Війна стиснула час, а люди зціпили зуби… Лютневий ранок 22-го назавжди змінив українців та їхні буденні справи. Часи ковіду із вивісками “карантин”  змінили таблички “обережно міни”… Залишилася єдина надія і непохитна віра у Збройні сили України.

“Окупанти казали, що прийшли нас звільняти. І звільнили – від нормального життя, від здоров’я, від майна – від усього! Ми залишилися без нічого… – Наталія не в змозі стримати сліз, – Ще в середу люди жили звичним життям. Ранок четверга перевернув усе. Я не знаходила собі місця, не випускала з рук телефон. До свідомості ніяк не могло дійти, що це справжня війна. До божевілля доводили думки, що діти й чоловік там самі, без неї. Микола намагався заспокоїти щоразу, коли мені вдавалося до них додзвонитися”

Перебуваючи в окупації, чоловік з дітками  були дуже обережними, адже загроза чатувала на кожному кроці. Ворожі військові завжди зачіпали сина, запитували, чому не ходить до школи. Але дитина, без жодного остраху, відповідала, що не піде до російської школи ні за які гроші.

“Пам’ятаю, як я злилась на всіх вчителів, які пішли працювати на окупантів. Я написала одній вчительці, як можна забрати  документи, бо мої діти ніколи б не вчились у школі ворога. Вона мені відповіла, що нехай принесуть книжки, які не здали. Документи нам так і не віддали. Я ще писала дівчинці з Кізомиса, яка водила свою дитину в ту школу, а вона почала писати, що така вчителька гарна працює краще ніж та, що була в українській школі.  Прізвища я не називаю, але все знаю, хоч і не була в окупації. Думаю, що є Бог на світі і все поставить на свої місця”, – все, що стосується дітей, викликає у Наталії непідробний гнів.

Окупація давила морально. Ніхто не міг змиритися з насильством ворога, з обстрілами артилерії, перевіркою документів, з обшуками та допитами місцевих. Люди чули, як над селом пролітали снаряди, коли обстрілювали Миколаївщину. Навіть діти навчилися розрізняти що і куди летить. Чоловік Наталії з дітьми просто молилися Богу, щоб помилував і залишив живими. Але травмувати малечу, й далі наражати на небезпеку – було занадто безвідповідально. Тож батьки вирішили вивезти дітей за кордон. Микола привіз до Наталії у Краків старшого сина, а потім сестра вивезла трьох менших дітей. Чоловік повернувся додому, не зміг залишитися з родиною на чужині…

Микола ухвалив рішення вступити до Збройних сил України, хоча мав статус багатодітного батька, який давав право на відстрочку.

“Наташо, я не буду прикриватися дітьми, я не зможу потім з цим жити, що я скажу нашим дітям? Хлопцям на фронті дуже важко, їх немає ким замінити, – не приховуючи гордість за чоловіка, розповідає дружина військового. – Найскладніше було розуміти, що ми покидаємо свою оселю і шанс повернутися в рідний дім може дорівнювати нулю…”

Важка доля заробітчанки

Хоча Наталія  поїхала до Польщі ще до повномасштабного вторгнення російських військ на нашу землю, вона вважає себе, як і багатьох українців, які змушені шукати безпечне місце у світі, людьми з вирваним корінням.

“Нас зараз таких багато… Ми скрізь, розкидані по різні боки кордонів. Була своя земля, а зараз ми в чужих оселях, в чужих країнах і самі чужі для тих, хто нас прихистив”, – констатує жінка.

З перших днів перебування у Польщі, Наталії було дуже важко. Виникали проблеми, пов’язані з роботою, побутом, медициною. Дякувати Богу, вдалося влаштуватися до лікарні, де вона працює до цього часу.

“Скільки себе пам’ятаю, дуже люблю прибирати. Це багатьох дивує, бо така робота не легка і не перспективна. Але для мене чистота і порядок – найголовніше. Без них не буде ладу і в голові, –  розсудливість  Наталії вражає.

Вона у всьому така: маленька білявка, з глибокими, як дві криниці, очима  обіймає поглядом так, наче стоїш перед святою іконою Божої Матері… Чиста, світла душа несе добро і злагоду у кожне життя, у кожну справу, до якої беруться її руки. За це її дуже поважають і цінують співробітники. Поки що ні разу не виникало думок про зміну місця роботи, але згодом господарі країни нас, біженців, можуть обмежити у наданні місця працевлаштування.

Скільки таких людей  штурмували вокзали, втікаючи від війни, рятуючи дітей і стареньких батьків… Від тої тиші, в яку тепер їх занурили обставини, вони стали глухими, розірваними на шматочки, знедоленими і відчуженими… Але сила бажання вижити, прижитися, бодай тимчасово, у якомусь життєдайному середовищі, не дозволяє опускати руки, щодня думками повертає їх на палаючу рідну землю, до своїх втрачених домівок. Цим людям не все одно, де біжать стрілки годинника, у них ще є місце в душі, де гаряче і де болить… Тому плачуть. Плачуть, щоб полити слізьми вирване коріння, не дати йому засохнути… А високо в небі чують жайворонка, нашого, українського, який разом з ними сумує, дивлячись на братські могили, зруйновані села і міста, на біду, яку приніс ворог…

Щасливий грудень 24-го…

Грудень… Колись Наталія його дуже чекала, любила за дивовижну атмосферу зимових свят. Саме він був багатий на чарівні дива, до яких ми звикали з дитинства. Та третій рік поспіль цей місяць схожий на попередні грудні. Мрія про закінчення війни залишається нездійсненою. Втім, саме у такий час Наталія не дозволяє собі піддаватися зневірі та повністю забувати про те, що дива все ж інколи трапляються. Допомога від зовсім незнайомих людей та довгоочікувана зустріч надихають її втомлену душу.

“З дитинства вірила у дива! І так траплялося, що вони зі мною відбувалися, неначе я притягувала їх до себе”, – розповідає наша героїня.

Зневірившись у щасливому подружньому житті, вона не очікувала, що доля зробить їй неймовірно дивовижний подарунок. Мабуть, вищі сили вирішили об’єднати два самотніх серця. Наталія з Миколою живуть душа в душу, їм вдалося створити міцну, щасливу родину, в якій розкошувало кохання, квіти, повага, щастя. Доказом чого є їхні п’ятеро діток. І найменша донечка, Алінка – особливе диво у їхньому житті, бо народилася не очікувано, коли Наталка вже не сподівалася стати мамою.

Останній подарунок – відпустка Миколи, яку він провів зі своєю родиною. Ніхто не знав, чи отримає він змогу на відпочинок. І коли дружині надійшла від нього звістка, щоб зустрічала, радощам не було меж. Переживши свого роду стрес від  цього повідомлення, жінці навіть стало погано, настільки слабкими були її нерви. Вона так чекала його приїзду, що аж руки тремтіли від хвилювання. Дітям вирішили не повідомляти. Татусь планував зробити їм сюрприз напередодні Різдва. Невже ж це не диво?

Приїзд тата став найбільшим святом для родини. Готували смачні обіди, сніданки, вечері. Без кінця велися теплі розмови, діти прилипали до кремезних грудей рідного татка, наче намагалися втримати його біля себе назавжди.

У родині панувало щастя. Не довго, але справжнє! Коли після вечірніх прогулянок зморені дітки  засинали, подружжя дихали одне одним у солодкій тиші. Було спокійно і затишно Наталці, а от що кружляло в думках Миколи – відомо лише йому. Напевно, він так і не вийшов з поля бою, хоча намагався не думати про війну, про пекло, в яке йому судилося знову повертатися, залишивши те, що любив найбільше у своєму житті – свою рідну сім’ю.

Кожен має працювати на перемогу

Щоб відволікатися від тривожних думок у розлуці з чоловіком, жінка поринула у світ інтернету. Їй вдалося побороти страх перед аудиторією і щодня вона виставляла короткі ролики на сторінках соціальних мереж. Розповідала про все, що з нею відбувалося, ділилася думками, просила допомоги для бійців на фронті. Якось на думку прийшла ідея організувати лотерею, а всі  виручені кошти віддати на фронт. Спочатку справи пішли добре. Наталка за власний кошт купувала гарні призи, пропонувала їх для розіграшу.

“Цей допис закріплений у мене на першій сторінці… Це те, що не дає думати про щось інше. Я дуже хочу допомогти нашим хлопцям зібрати на їхні потреби. Розумію, що зараз дуже багато різних зборів, Новорічні свята і все таке… Але, вибачте, не можу бути байдужою. У кожного свій фронт”, – такі звернення майже щодня викладає жінка у своїх постах, намагаючись хоч якось допомогти нашим захисникам.

На сьогодні вже не так активно просуваються справи, але їй гріх жалітися, бо основна маса її прихильників не покинули її до цього часу. Можливо, не так як би хотілося, але допомога чоловіку і його побратимам відчувається. Завдяки наполегливості Наталії.

Микола зараз там, де й має бути справжній чоловік. Навіть від’їжджаючи на фронт, прощання було легким і не примусовим. Адже справжнім почуттям не стають на заваді ні відстань, ні час.

Важка доля у Наталі Конус-Добринської, як і всіх українців, але віра в диво живе. Вона щиро вірить, що за все, що відібрав ворог, таки буде відплата. Її втрачена  Атлантида постане з руїн, виростуть діти у вільній країні, за яку сьогодні мужньо бореться її чоловік разом із побратимами.

Олена Бутковська