“У дітей вкрали дитинство”. Історія мешканки Дніпровського, яка втратила дім і досі мріє показати онукам світ

Перше, що сказав Олексійчик після трьох років мовчання, стали слова “танк” і “ракети”. Хлопчику було два роки, коли російський снаряд вибухнув біля будинку в селі Дніпровське, де він жив разом з мамою, сестричкою і бабусею Людою. Після того дня дитина замовкла. Лікарі шукали причини, ставили діагнози, родина зверталася до спеціалістів у різних містах, але Людмила Кожухова добре знала, коли все почалося...

Старша сестра Олексійчика Вероніка переживала війну по-своєму. Вона багато малювала чорними фарбами і в сім років ставила запитання, від яких у дорослих стискалося серце.

— Чому вони такі? Може, їхні мами не любили? Не обіймали? Якщо вони нас убивають, то чому? Чому бомблять усе красиве?

— У дітей вкрали дитинство, — тихо каже Людмила.

За останні роки війна забрала в неї дім, сад, який плекала десятиліттями, звичне життя і відчуття безпеки. Але бажання тримати родину разом і допомагати онукам та віру в те, що одного дня вона ще повернеться додому, – відібрати не змогла.

Для проєкту “Свідки війни” Людмила Іванівна Кожухова ділиться своєю історією про окупацію і втрату, про дитинство, яке довелося рятувати від війни, і про дім, що сниться ночами.

Наше село було найкрасивішим

Про своє Дніпровське Людмила говорить з особливою теплотою. У її спогадах і снах воно досі живе таким, яким було до війни: зі світанками над водою, співом солов’їв і безмежним відчуттям простору.

Село, оточене водою з трьох боків – Білим озером, річкою Кошовою та могутнім Дніпром, – для неї назавжди залишиться найкращим місцем на землі.

– Виходиш, бувало, на високий берег і бачиш Херсон, Олешки, Голу Пристань. Усе як на долоні, – усміхається жінка.

До Дніпровського вона потрапила семирічною дівчинкою. Після смерті батька мама переїхала з Криму на Херсонщину. Тут Людмила пішла до школи, виросла, зустріла своє кохання і створила сім’ю. Сьогодні вона називає той час роками безумовного щастя. Повною мірою зрозуміла це вже під час війни, коли втратила майже все, що було дорогим.

Її чоловік родом із Голої Пристані. Колись вони сиділи за однією шкільною партою, а згодом разом працювали в агрофірмі “Радгосп Білозерський”.

У подружжя народилися донька Єлизавета й син Валерій. Згодом на світ з’явилися троє онуків. Будинок, який сьогодні лежить у руїнах, вони будували власними руками. А коли чоловік помер, Людмила добудовувала оселю вже сама – разом із тринадцятирічним сином.

Поруч із будинком ріс сад, який вона любила не менше за саму оселю. Вітчим займався селекцією дерев і передав їй це вміння та любов до землі. У саду росли черешні, яблуні, груші, персики, горіхи. Біля будинку достигали ожина, полуниця, аґрус і смородина…

— Бувало, раненько виходила у двір, зривала ягідки, куштувала їх, дивилася, як сходить сонце. А над водою співали солов’ї, – поринає у спогади жінка.

До війни Людмила мала ще одну пристрасть — подорожі. Працюючи в адміністрації агрофірми, вона запропонувала керівництву незвичну ідею: організовувати для працівників подорожі Україною за рахунок підприємства. Директор підтримав ініціативу. На підсумкових зборах найкращих працівників нагороджували поїздками. Так жителі Дніпровського побували в Києві, Одесі, Закарпатті, Карпатах та інших куточках країни.

— Були люди, які ніколи не виїжджали із села. Ніколи не їздили потягом, – згадує Людмила, яка сама багато подорожувала Україною та Європою.

 Перед повномасштабним вторгненням жінка мала особливу мрію – повезти своїх земляків до Стамбула. Документи вже почали оформляти. Поїздку планували на квітень 2022 року. Та в лютому почалася війна.

О четвертій ранку

24 лютого 2022 року Людмилу розбудив дзвінок. Телефонував брат, який служив у війську.

— Він сказав лише одне слово: “Війна”. Та повірити в це було неможливо. Аж поки не вийшла на ґанок… Я побачила ракети, які летіли над хатою зі швидкістю звуку.

На той момент донька Єлизавета вже пережила власну трагедію. Незадовго до повномасштабного вторгнення від коронавірусу помер її чоловік. На руках залишилося двоє діток – Вероніка і крихітний Олексійчик. Коли почалися бойові дії, вона разом із дітьми приїхала до матері. Окупацію родина зустріла разом.

Дніпровське стало одним із тих сіл, які не скорилися окупантам.

Коли в Білозерці люди будували барикади, щоб не пустити російські війська до громади, серед них було чимало жителів Дніпровського. Та згодом окупанти т аки прорвалися. Барикади розібрали, встановили блокпост, а село фактично відрізали від зовнішнього світу.

Не було хліба. Не було борошна. Виїхати чи заїхати до села було майже неможливо.

— Бували випадки, коли люди помирали, бо до них не могла доїхати швидка допомога.

Та навіть у найважчі місяці односельчани трималися одне одного. Один із місцевих фермерів безкоштовно роздавав молоко. Інший ділився вирощеними грибами. Рибалки приносили свіжу рибу.

— Ми жили дуже дружно. Допомагали одне одному. А ще наші хлопці партизанили. Щоправда, про це ми дізналися вже після визволення, – говорить Людмила.

Згодом до села почав прориватися підприємець Павло Серветник із Комишан. Під час окупації він власною автівкою привозив людям борошно, хліб та інші продукти. До речі, у 2019 році він став переможцем кулінарного шоу “МастерШеф”.

Над селом постійно літали російські літаки.

— Ми бачили, як вони йшли на Миколаїв і поверталися назад. Бачили, як летіли ракети. Було дуже страшно.

Згодом почалися обшуки. Окупанти приїжджали на БТРах. По шестеро заходили до будинків. Перевертали речі, заглядали в кожен куток, шукали чоловіків.

— А я ще й українською говорила, — згадує Людмила Іванівна.

До 2014 року вона була російськомовною. Але після окупації Криму свідомо перейшла на українську

— У мене й досі є рідня в Криму. Але ми не підтримуємо зв’язок.

Російський танк на вузькій дорозі

Одного разу Людмила йшла селом і зустріла окупанта. Автоматично підвела голову й подивилася йому в очі. Російський військовий раптом вихопив зброю і почав стріляти над її головою.

“Что смотришь на меня? Не боишься?”

— Після того голову ми зайвий раз намагалися не піднімати, — каже жінка.

До Дніпровського доходили й моторошні історії з Білозерки. Жінки зникали на кілька днів, а потім поверталися додому скаліченими після пережитого насильства. Страх став частиною повсякденного життя.

Одного разу Людмила разом із донькою та онуками поїхала до Херсона по підгузки. Через Білозерку намагалися пробиратися маленькими вуличками, щоб не натрапити на російських військових. Та раптом на вузькій дорозі просто перед ними виріс танк.

— У автівці були діти. А вони опустили дуло танка і почали газувати, — згадує Людмила.

В ту мить жінка була переконана, що зараз танк рушить просто на них. Це кінець. Та раптом до дороги підійшов офіцер. Заглянув у салон, побачив дітей і лише розсміявся з цієї жорстокої забави, а потім махнув рукою своїм

— Там же дети.

Щоб якнайшвидше забратися з дороги, Людмила різко викрутила кермо. Автівка врізалася в кущ бузку і ковзнула по гілках усім боком. Фарба залишилася на кущі, а глибокі подряпини — на машині.

— Вона досі така. Дивлюся на той подряпаний бік і все згадую…

Наші!

11 листопада 2022 року над Дніпровським стояв густий туман. Близько сьомої ранку Людмила вийшла по молоко для дітей. Раптом почула звук автомобіля.

За довгі місяці окупації вона звикла ховатися від будь-якої військової техніки. Миттю притиснулася до паркану, почала пробиратися під деревами, щоб не потрапити на очі військовим. Та щось було не так. Авто виглядало незвично.
Не обдерта, не побита… А чоловік у формі усміхався.

— Та я ж свій!

Людмила придивилася і побачила на рукаві синьо-жовтий прапор. ЗСУ!

— Не можу передати, що я тоді відчула, — каже вона.

У атвомобілі побачила Сергія — хлопця з Дніпровського, який був командиром підрозділу.

— Я бігла селом і кричала: “Наші! Наші!”

З дворів почали вибігати люди. Хтось плакав. Хтось сміявся. Хтось просто мовчки обіймав військових

— В одну мить усе стало іншим. Навіть повітря.

Після восьми місяців страху люди вперше могли говорити вільно, не озираючись через плече.

Зв’язку в селі не було. Українські військові просили місцевих допомогти додзвонитися рідним через російські сім-карти, якими люди користувалися під час окупації.

— Пам’ятаю зовсім молодого хлопця. Каже: “Будь ласка, зателефонуйте моїй мамі в Тернопіль. Скажіть, що я живий”.

Людмила набрала номер. На тому кінці відповіли.

— Ваш Андрійко живий, – сказала вона.

У слухавці заплакала жінка.

— І я плакала разом із нею, — згадує Людмила.

Того дня на Херсонщину повернулося не лише українське військо. До людей повернулася надія.

“Я думала, що приїду додому через три дні“

Та радість тривала недовго. Вже через кілька днів росіяни почали бити по звільнених селах. 16 листопада під обстріл потрапила Білозерка. А 18-го прилетіло й у Дніпровське. Снаряд вибухнув поруч із будинком Людмили.

Вибило двері. Два вікна. Зірвало ворота гаража. Біля подвір’я лежали нерозірвані боєприпаси. Саме після того вибуху замовк маленький Олексійчик.

— Я одразу сказала доньці: будемо виїжджати.

Того дня всі поспішали до звільненого Херсона. Люди їхали побачити українські прапори, зустріти рідних, відчути радість свободи. А родина Людмили їхала в інший бік – тікала від війни.

Поспіхом сіли в автівку. Без валіз. Без зібраних речей. У тому, в чому були. На блокпості військові запитали:

— Куди їдете?

— Не знаю… У нас дім обстріляли, — відповіла Людмила.

На першій заправці їм дали гарячого чаю. Спочатку жінка думала їхати до Одеси, де були знайомі. Але сил уже не залишилося. У Миколаєві вона зупинила першого таксиста і попросила допомоги. Той привіз родину до Червоного Хреста. Від пережитого стресу Людмила навіть зачепила його автомобіль.

— А він тільки махнув рукою зі словами: “Їдьте заради Бога”.

У Миколаєві вони зупинилися, як тоді здавалося, ненадовго.

— Я думала, що повернуся додому через три дні.

Але 21 листопада новий удар зруйнував стіну її будинку. У кімнаті, де родина завжди спала, спалахнула пожежа. Повертатися вже не було куди.

“Дозвольте собі плакати!“

Перші два роки сім’я прожила у школі.

— Я була першою ластівкою з Херсонщини! – каже Людмила.

Тоді там ще майже не було переселенців із деокупованих територій. Поруч жили люди з прифронтових сіл Миколаївщини.

Лише у лютому 2025 року родина отримала дві кімнати у гуртожитку, який відремонтували за підтримки міжнародних організацій. Донька спочатку працювала лаборанткою, а згодом стала дизайнеркою. Людмила взяла на себе турботу про онуків.

Вероніка пішла до Миколаївської школи,а Олексійчик продовжував мовчати…

Лікарі шукали причину. Говорили про затримку мовлення. Ставили різні діагнози. Донька возила сина до спеціалістів, їздила навіть до Івано-Франківська і думала залишитися там назавжди, але дітям не підійшов клімат — почали часто хворіти.

Допомогла дефектологиня Наталія Мартинюк, яка переїхала з Херсона. Вона працювала там у дитячому будинку. Саме ця лікарка пояснила родині те, про що Людмила давно здогадувалася. Від пережитого страху дитина ніби замкнулася всередині себе. Голосові зв’язки буквально затиснуло.

Почалися заняття, спеціальні масажі, робота над мовленням. І сталося те, на що вже майже ніхто не сподівався: пів року тому Олексійчик почав говорити! Але його першими словами були: “Танк. Ракети.”.

Наче дитяча пам’ять уперто тримала саме те, що дорослим хотілося забути. І тепер, почувши вибух чи сирену, хлопчик інстинктивно шукає схованку – залазить під ліжко або під стіл.

Вероніка теж потребувала допомоги. Дівчинка багато малювала, але вперто лише чорною фарбою. Після кількох зустрічей із психологом у її малюнках знову з’явилися кольори. Згодом спеціалістка покликала на розмову і саму Людмилу.

— Перше, що вона мені сказала: “Дозвольте собі плакати”.

До того часу Людмила вже пережила немало горя: смерть чоловіка, вітчима, мами. Незадовго до великої війни помер зять…

— Тоді я не плакала. Треба було витягувати сім’ю. Треба було триматися заради дітей. – каже жінка і замовкає на кілька секунд. — А тепер лише згадаю свій дім — і сльози самі котяться!

Кодове слово – Херсон

У Миколаєві родині допомагали земляки.

— Своїх ми впізнавали одразу. По говірці. По словах. По тому, як люди питали: “Ви звідки?”. А кодове слово було просте – “Херсон”, – усміхається Людмила.

Саме від інших херсонців вона дізналася про центр допомоги херсонцям “Вільні разом”. Тут родина знайшла не лише підтримку, а й людей, які розуміли їх без зайвих пояснень.

Олексійчик відвідував заняття з дефектологом, які вдалося оплатити завдяки благодійним фондам. Саме ці заняття стали для родини шансом поступово повернути дитині мовлення. Для дітей також організовували кінотерапію, йогу, різні терапевтичні зустрічі, які допомагали проживати пережите і трохи повертатися до звичного дитинства.

А Вероніка знайшла нове захоплення. До війни дівчинка займалася танцями. У Миколаєві ж почала ходити на тхеквондо до срібної призерки Олімпійських ігор Мадонни Баранової, яка проводить безкоштовні тренування для дітей-переселенців. Екіпірування для перших занять також допомогли придбати благодійники.

Спочатку дівчинка боялася.

— Мене ж там будуть бити.

— Ні, — відповіла тоді їй Людмила. — Тхеквондо — це коли не даєш себе вдарити.

Вероніці сподобалося вже після перших тренувань. Вона займається вже понад рік, захистила жовтий пояс і має свої спортивні перемоги.

На Всеукраїнських змаганнях у Львові посіла третє місце, а на турнірі серед спортсменів південних областей у Миколаєві виборола перше. Поїздка до Львова запам’яталася не лише медаллю.

За сорок хвилин до початку змагань Людмила з онукою були в центрі міста. До “Львів Арени” потрібно було їхати негайно, але таксі не знаходилося. Час спливав.

— Я вже не знала, що робити. Вийшла на дорогу і почала махати рукою, — згадує жінка.

Раптом зупинилася машина з херсонськими номерами.
— Я херсонка, — сказала Людмила.
— І я херсонець. Сідайте, — відповів водій.

Виявилося, що його дружина працювала психологинею саме у “Львів Арені”. Він довіз їх просто до місця проведення змагань. Вероніка переодягалася вже на трибунах. До своєї команди вона приєдналася буквально за хвилину до того, як у залі зазвучав Державний гімн України.

— А потім ще й призове місце привезла, – усміхається бабуся.

І додає, що саме такі моменти повертають віру в людей навіть після всього пережитого.

Другий день народження

16 червня 2023 року Людмила потай приїхала до Дніпровського.

Залишила автівку в Білозерці. Пересіла в маршрутку, яка тоді ще курсувала між селами. І поїхала додому. У будинку вже не було ні вікон, ні дверей. Але вона все одно зайшла всередину. Почала розгрібати завали, шукати під глиною хоч щось цінне, прибирати сміття.

І раптом почула знайоме дзижчання. Над подвір’ям завис дрон. За кілька хвилин по будинку почав працювати танк.

— Я знала тільки одне: бігти не можна. Лягла між хатою і господарською прибудовою. І почала рахувати секунди між вибухами. Раз. Два. Три. Чотири. Вибух. Коли почула, що наші вже відповідають вогнем, поповзла до будинку. Схопила документи й побігла до блокпоста.

— Це по вас стріляли? — запитали військові, які ще наперед просили її бути обережною.

— По мені, — відповіла вона.

Жінка отримала контузію, але вижила. І відтоді називає 16 червня своїм другим днем народження. Доньці вона розповіла про це лише через рік. Сказала просто: тепер у неї є ще один день, коли вона народилася заново.

Більше до свого дому Людмила не поверталася. Лише на фото побачила руїни…

Сьогодні Дніпровське повністю знищене. Людей там немає. Щоб отримати компенсацію, потрібне обстеження сертифікованим дроном, але черги на місяці.

І все ж Людмила говорить про повернення. Із дому вона встигла забрати найціннішу річ: маленьку подушечку, яку вишила мама. Ту саму, на якій колись спала вона, потім її донька, а тепер сплять онуки.

І пляшку коньяку.

— Наш Білозерський завод розбомбили, а одну пляшку я все ж вивезла. Зберегла на перемогу, — каже жінка.

Вона продовжує мріяти про подорожі. Так само, як колись мріяла показати світ своїм односельцям, тепер хоче показати його онукам. Почути їхній сміх. Щоб вони пам’ятали не лише танки й ракети…

А ще мріє знову вийти на високий берег над Дніпром і побачити звідти Херсон, Олешки й Голу Пристань.

Ірина Квітка