“Ти сильна. Ви знаєте, скільки разів я казала собі ці слова?” Як Іванна Кручик з Надіївки створила громадську організацію і допомагає херсонцям на Хмельниччині

У березні 2022 року Іванна Кручик відчинила двері старої бабусиної хати-мазанки в селі на Хмельниччині. У будинку багато років ніхто не жив. Тепер він мав стати прихистком для її сім’ї – не з власної волі.

За плечима залишилися Надіївка Білозерської громади, власний будинок, господарство і життя, яке родина будувала роками. Попереду була невідомість.

Разом із чоловіком Ігорем та двома дітьми Іванна змогла проїхати російські блокпости. Коли ж опинилася на подвір’ї, порослому бузиною, а в будинку побачила завалену піч і побиті вікна, зрозуміла: тут немає навіть найнеобхіднішого. Треба було облаштовувати побут, шукати їжу, зігрівати дітей і поступово повертати цьому покинутому місцю життя.

Сьогодні Іванна живе у Летичеві та очолює громадську організацію “Ти сильна”. Підтримує внутрішньо переміщених людей, організовує зустрічі для дітей, допомагає літнім, плете маскувальні сітки для військових, шукає гуманітарну допомогу та гуртує тих, хто через війну опинився далеко від дому.

Вона добре розуміє херсонців, які приходять у простір “Ти сильна” після вимушеного переїзду. Бо колись сама була на їхньому місці – з кількома речами в машині, семимісячним немовлям на руках та страхом, що проїхати не вдасться.

Про шлях від вимушеної евакуації та непростої адаптації на новому місці до створення спільноти, яка допомагає херсонцям, Іванна Кручик розповіла для “Білозерка.Інфо”.

Черешневий сад

Насправді Іванна Кручик народилася у Летичеві, що на Хмельниччині. Там жили її батьки Анатолій та Валентина Надь. Але коли доньці виповнилося п’ять років, родина переїхала на Херсонщину.

Батько за професією був моряком, свого часу навчався на півдні й добре знав цей край. До того ж молодим сім’ям, які приїздили працювати на Херсонщину, давали житло безкоштовно або за мінімальну виплату. Тож разом із родиною своєї сестри Анатолій перевіз дружину та маленьку доньку.

Оселилися у селі Черешеньки. Мама працювала на гектарах, батько був старшим мотористом на МТК у радгоспі. Уже тут народилася молодша сестра Іванни Антоніна.

Дитинство назавжди залишилося для неї пов’язаним із садом, сонцем і запахом стиглих фруктів.

“Я пам’ятаю татові слова: “Тепер будемо досхочу ласувати черешнями, персиками і кавунами”. Він так хотів для нас кращого життя!” – каже Іванна.

Усе літо вони із сестрою проводили у великому саду. Черешні, персики, абрикоси, яблука – від ранніх плодів до пізнього врожаю. Діти ласували ними, а потім разом із батьками збирали фрукти на продаж.

Коли розпався колгосп, Анатолій почав самостійно обробляти свій пай. Він був людиною, яка не чекала, поки хтось вирішить проблеми його сім’ї, сам шукав можливості заробити і забезпечити рідних.

Батька не стало за три роки до повномасштабного вторгнення. Але те, чого він хотів для своїх дітей, – мати свій дім, землю і можливість самим давати собі раду – Іванна багато в чому перейняла і пронесла через усе життя.

Вона закінчила Білозерську школу №2. Пізніше на деякий час повернулася на Хмельниччину – поїхала доглядати бабусю і вступила до училища, де здобула професію швачки. Згодом повернулася на Херсонщину і працювала на швейній фабриці у Херсоні. Потім вирішила здобути ще одну освіту – економічну, заочно у Київському національному університеті економіки і підприємництва.

Саме на Хмельниччині Іванна познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Ігорем.

“Я сама “перетягла” Ігоря на Херсонщину, бо вже не уявляла себе без цієї спекотної землі”, – щиро зізнається вона.

Подружжя працювало на одному підприємстві – СТОВ “Мрія”: Іванна – завідувачкою током, Ігор – слюсарем.

У Надіївці вони мали власний будинок. Згодом неподалік оселилися її батьки, в цьому ж селі жила сестра Антоніна зі своєю родиною. Кручики тримали господарство, птицю, обробляли городи.

І виховували двох синів. Старший Іван народився у 2007 році. Молодшого чекали довго – Іллюша з’явився на світ перед повномасштабним вторгненням, у 2021-му.

Тому перші дні великої війни Іванна пам’ятає передусім як страх за дитину, яку так довго чекала.

“Збирайся! Війна! Чорнобаївка горить”

На світанку 24 лютого 2022 року Іванна прокинулася від гуркоту й навіть встигла розсердитися на чоловіка: чого так грюкає, дітей розбудить! Молодшому Іллі тоді було лише сім місяців. Вона відчинила двері й побачила чоловіка, який спускався з горища.

“Збирайся… війна. Чорнобаївка горить”.

Ці слова та все, що сталося того ранку, жінка пам’ятатиме завжди.

Сім’я Іванни та її сестри Антоніни жила на крайніх вулицях Надіївки, а батьківський будинок був у центрі села. Усі зійшлися до мами. Чоловік Іванни поїхав заправити автомобіль. У Ігоря на Хмельниччині була старенька бабусина хата – знали, що у разі потреби їм є куди їхати.

Але чоловік сестри переконував: день-два – і все закінчиться.

“Я повірила. Якщо по правді, новин тоді не дивилася. Війна стала для мене страшною несподіванкою. Я так була зайнята очікуванням дитини. Ми тринадцять років чекали на це диво”, – зізнається Іванна.

Коли в Надіївку зайшли російські військові, дороги стали небезпечними. Родина залишалася в маминому будинку й ховалася у підвалі.

Та невдовзі закінчилося харчування для маленького Іллі. Хлопчик мав сильну алергію і не переносив лактозу. Іванні вдалося додзвонитися до педіатрів. Вони порадили манну кашу, але ні звичайне, ні козяче молоко дитині не підійшло. Піднялася температура, стан погіршувався.

“І тоді я сказала: нехай нас розстріляють на блокпосту, але іншого шляху врятувати сина у мене немає”, – розповідає Іванна.

Вони вирішили їхати. Перед дорогою Іванна попередила знайомих, і кілька сімей зголосилися вирушити разом. Мама та сестра на той момент ще залишалися в Білозерці.

“Ми попрощалися з ними назавжди. Розуміли, що це може бути дорога в один кінець. Не знали, чи побачимося ще”.

Їхали через Томину Балку, Широку Балку, Станіслав, Олександрівку. На російських блокпостах перевіряли автомобілі, чоловіків змушували роздягатися, забирали продукти. Але родині вдалося проїхати. 3 березня вони вже були на Хмельниччині. А через п’ять днів виїхали мама, сестра та її родина.

“Ми не могли повірити, що знову всі разом”.

Хата, в якій знайшлося місце для усіх

Бабусина хата зустріла їх холодом і занедбаністю. Побиті вікна, прогнила підлога, бузина навколо будинку – в людський зріст.

“У хаті багато років ніхто не жив. Але треба було хоч із чогось починати”.

Невдовзі стало зрозуміло, що прихисток потрібен не лише їхній родині. Разом із мамою та сестрою з Надіївки приїхали інші родини. Загалом – десять дітей і чотирнадцять дорослих. Їх теж треба було десь розселити.

У селі були покинуті будинки, але більшість – занедбані. Потрібно було підключати світло, запускати грубки, прибирати.

“Траплялося, ми приймали людей у себе і жили всі вкупі. Але головне – їм було куди притулитися”, – згадує Іванна.

Перший час родини трималися на тому, що могли виростити або зібрати самі: посадили городи, ходили по суниці й гриби, здавали яблука. Допомагали й місцеві жителі – приносили молоко, картоплю, закрутки.

Але Іванна розуміла: люди, які приїхали фактично без нічого, потребують значно більшого. Тож почала шукати волонтерів. Так познайомилася з волонтеркою Олею Величко.

“Оля допомогла нам продуктами, памперсами, дитячим харчуванням, посудом, духовками, одягом. І допомагає досі. Велике їй дякую”, – каже Іванна.

Минув рік. Поступово родини почали облаштовувати життя: дітям потрібно було вчитися, молодшим – іти до садочка, дорослим – шукати роботу. Сестра з чоловіком переїхали до Летичева. Чоловік Іванни теж знайшов роботу в місті – влаштувався на меблеву фабрику, де працює на підйомнику.

А Іванна ще якийсь час залишалася в селі з двома синами. Поступово допомога іншим стала для неї щоденною справою. Іванна створила Viber-групу для мам-ВПО, де родини могли обмінюватися тим, чого самі вже не потребували.

“У мене було дитяче харчування, яке через алергію не підійшло Іллі. Я віддавала його іншим діткам. Ми писали, що в кого зайве. У когось була каструля, у когось простирадло, у когось штори. І обмінювалися”.

Група зростала. Згодом до неї долучилося понад сто родин. Так сформувалася спільнота херсонців, які опинилися далеко від дому. А Іванна очолила ініціативну групу, згодом – раду жінок ВПО. Та з часом зрозуміла: спільноті потрібна окрема організація.

“Ти сильна!”. Ви знаєте, скільки разів я сама собі казала ці слова?

Громадську організацію “Ти сильна” зареєстрували у 2025 році. Але насправді вона почалася значно раніше – з ініціативної групи жінок ВПО, яка працювала вже три роки.

Іванна каже: назва знайшлася одразу.

“По-іншому і бути не могло. “Ти сильна!” – ці слова спонукають до діла і коли важко, і коли добре. Ви знаєте, скільки разів я собі їх повторювала”.

У створенні організації допоміг голова Летичівської міської ради Ігор Тисячний. Організації надали приміщення, де активістки почали роздавати гуманітарну допомогу: продуктові набори, одяг, взуття, засоби гігієни та інші необхідні речі.

Але згодом Іванна помітила: люди приходять сюди не лише за пакунками.

“З часом зрозуміли, що однією гуманітарною допомогою не обійдемося. Людям потрібне спілкування. При цьому їм хотілося говорити з такими самими, як ти. Щоб не бачити в очах інших співчуття або пустоту. Щоб не фільтрувати думки, коли розповідаєш про свої потреби, про своє життя. Хотілося, щоб тебе розуміли без слів”.

Тож у ГО “Ти сильна” почали проводити майстер-класи, психологічні зустрічі та чаювання. Для дітей тут організовують творчі заняття й різні заходи. Часто до їх організації долучається благодійний фонд “Посмішка UA”, який допомагає з психологічною підтримкою та майстер-класами.

Ще один постійний партнер – київський благодійний фонд “Сузір’я”. Він передає одяг, взуття, дитячі коляски, матраци, ліжечка, велосипеди.

Нещодавно ГО “Ти сильна” започаткувала партнерство з благодійною організацією “КримSOS”. Завдяки її підтримці громадська організація отримала грант на швейне обладнання в межах інтеграційного напряму. Тепер зможуть навчати швейній майстерності як місцевих жінок, так і жінок ВПО.

“Це ж не лише про здобуття нової навички, а й можливість познайомитися, об’єднатися, та створювати спільний простір, у якому місцеві жінки та жінки, які були змушені залишити свої домівки, поступово інтегруються одна в одну”, – розповідає волонтерка.

Є й інші партнери. Але Іванна не припиняє шукати нових.

“Мабуть, я вже мільйон листів написала”, – каже голова громадської організації.

Дітей ВПО теж потрібно інтегрувати

Окремий напрям роботи – допомогти дітям ВПО відчути себе частиною громади. У Летичівській громаді нині 113 дітей, які через війну залишили свої домівки. Ця цифра постійно змінюється: одні родини виїжджають далі, інші залишаються. Іванна помічає, що дітям, які пережили вимушений переїзд, не завжди легко першими йти на контакт із місцевими однолітками.

“Вони бояться, як їх зустрінуть, як будуть із ними спілкуватися”.

Це було помітно навіть під час спільних заходів.

“Коли організовуємо активності, то місцеві діти і діти ВПО стоять по різні боки”.

Тому в ГО “Ти сильна” намагаються створювати такі зустрічі, де діти можуть познайомитися, пограти разом і перестати відчувати цю невидиму межу між “своїми” та “приїжджими”.

3 серпня цього року громадська організація вдруге організувала Свято кавуна. Минулого разу воно було невеликим і не надто публічним. Цього року Іванна звернулася до місцевої влади, щоб запросити на нього не лише дітей ВПО, а й місцевих.

Були конкурси, рухливі ігри, творчі активності, малюнки, подарунки і, звичайно, херсонські кавуни. Діти підготували флешмоб на підтримку своїх ровесників із прифронтових громад та тих, хто нині перебуває на тимчасово окупованих територіях.

Для Іванни це святомає особливі сенси.

“Це ж наче код Херсонщини. Маленька частина дому, яку можна перевезти у серці!”.

За цифрами – люди

За списками, заявками і цифрами в роботі “Ти сильна” завжди стоять люди. У кожного – своя історія і свій спосіб пережити втрату звичного життя.

Серед них – багатодітна мама Лілія з Чаплинки. У жінки п’ятеро дітей, двоє з яких народилися вже на Хмельниччині. Через однакове дівоче прізвище Надь люди часто думають, що Лілія та Іванна родички.

Насправді ні. Але за роки вимушеного життя далеко від дому вони стали близькими.

Разом чекали народження Ліліних дітей, готувалися до хрещення, підтримували одна одну. Ліля й сама стала однією з найактивніших учасниць спільноти.

Є серед тих, кому допомагає Іванна, і бабуся Катерина, яка нині проживає в Летичівській громаді. Жінка дуже скромна й замкнута. Але коли Іванна приїжджає та привозить щось необхідне, бабуся хапає її за руки й хоче їх поцілувати.

“Мені якось ніяково і навіть моторошно. А вона каже: “Без тебе я б умерла…”.

Є поруч з Іванною й люди, які допомагають їй самій не втрачати сил. Олена Колісніченко з Надіївки – кума її сестри Антоніни. Їхня дружба почалася ще вдома, на Херсонщині. Їхні діти ходили в один клас Надіївської школи, разом їздили на море до Залізного Порту. А коли обидві родини опинилися на Хмельниччині, діти знову пішли до одного класу – і разом його закінчили.

“Ми з Оленою тримаємося одна за одну. Вона не просто подруга – вона мій здоровий глузд, коли мене заносить”, – усміхається Іванна.

Сьогодні Олена активно допомагає спільноті. Вона телефонує ВПО за списками, передусім людям, яким за 70, і запитує, що їм потрібно. Іноді одна така розмова триває довго.

“Бо кожна людина похилого віку хоче розповісти свою історію. І Олена стала своєрідним психологом. Це той випадок, коли досвід спілкування важливіший за будь-яку освіту”.

Ще одна людина, на яку Іванна завжди може покластися, – Анастасія Бондарь. Вона місцева мешканка, а її чоловік Іван – військовий, який захищає Україну. Сам він родом із Херсонщини, з Бериславського району.

“Настя – людина, яка завжди скаже: “Зробимо”. Перевезти, завезти, забрати, знайти, домовитися – на неї можна розраховувати в усьому”.

Для Іванни ця дружба – теж приклад того, як взаємодія і єднання відбувається не на словах. За чотири роки змінилися й самі потреби людей. Спочатку найнеобхіднішими були продукти, засоби гігієни, одяг, дитячі речі. Тепер багато родин уже адаптувалися: посадили городи, знайшли роботу, діти пішли до школи. Але натомість ще гостріше постало інше питання – житло. Де жити далі? Де прихилити голову?

У Летичівській громаді лише три родини з Херсонщини придбали власне житло. Дві родини попри небезпеку повернулися додому.

“Насправді повернутися хочуть усі. Я не чула історії, щоб хтось хотів тут залишитися”, – каже Іванна.

На її думку, тилові громади досі не готові приймати людей на тривалий час.

“Немає придатного для життя житла, яке можна було б безкоштовно дати людям. А люди приїжджають у стресі, без нічого. Важко, коли тебе не чекають!”.

Іванна не може вирішити проблему житла. Але може зробити так, щоб перші дні після приїзду були трохи легшими.

“Усім необхідним на перших порах допоможемо: щоб було де лягти, чим накритися і що з’їсти”.

“Не відштовхувати, а приймати”

Іванна не хоче, щоб переселенців сприймали лише як людей, яких треба пожаліти.

“Хочеться, щоб на нас дивилися як на тих, хто може будувати нове життя. Як на людський ресурс, який може бути корисним. Не відштовхувати, а приймати”.

Вона знає, що ставлення буває різним. Іноді на ВПО дивляться зі співчуттям, іноді – з настороженістю, здивуванням чи байдужістю. Іванні це болить.

“Не треба чіпляти ніяких ярликів. Ми ж приїхали з України і в Україну. І ми маємо такі самі права, як усі”.

Саме тому вона створила місце, де земляки можуть не пояснювати, чому вони стали переселенцями. Де можна просто сказати: мені потрібна допомога. Або: мені треба поговорити. Або: я можу допомогти комусь іншому.

“Увесь страх залишився у тій машині”

Бували моменти, коли руки опускалися. Але після евакуації під страхом смерті Іванна вже інакше дивиться на труднощі.

“Треба переспати, перечекати і повернутися до проблеми. Може, не одразу все вийде, але зробити так, як потрібно”.

За ці роки вона зрозуміла про себе те, чого раніше не знала.

“Немає задачі, якої я не можу виконати. І страху немає. Увесь страх залишився у тій машині, коли ми з маленькою дитиною проїжджали російські блокпости. Тепер я не боюся ні важких рішень, ні вирішення задач, ні людей. Я нічого не боюся, окрім війни”.

Син Ілля, який приїхав на Хмельниччину немовлям, не пам’ятає Надіївку, але знає, що десь там є його дім.

Іванна показує синові відео, які знімає її тітка Галина, що залишилася в Надіївці. Жінка пережила обстріл, була поранена осколком, пройшла лікування та реабілітацію, але досі живе в селі й час від часу навідується до будинку Кручиків.

“Я показую Іллюші наш дім. А він каже: “Ми поїдемо у будинок, де багато-багато дверей”, – каже Іванна і, продовжуючи розмову, наче перебирає у пам’яті речі, які не можна забрати із собою.

“Я досі чую запах кавуна. Відчуваю цвіт липи, тополиний пух, що літає вулицями. Бачу, як човни пливуть плавнями. Юшка вариться. А Станіславські скелі, Білозерські джерельця… А колись це здавалося звичайним…”

Іванна зізнається: не було такого дня, щоб вона не думала, як повернутися додому.

“Ми все одно тут живемо як на чемоданах. Влітку думаємо: навіщо купувати одяг на зиму – ми ж поїдемо додому. Приходить зима – думаємо так само про літо”.

За чотири роки Іванна тричі змінювала орендоване житло. Але внутрішньо так і не дозволила собі остаточно пустити коріння на новому місці. А поки повернення залишається мрією, вона робить те, що може тут: об’єднує людей, допомагає їм знаходити можливості, налагоджує взаємодію та залучає родини ВПО до життя громади.

Люди, які переїхали з Херсонщини, активно співпрацюють із волонтерами та місцевими мешканцями. Вони плетуть маскувальні сітки, килимки, в’яжуть шкарпетки, займаються іншими необхідними справами для військових.

“Для мене дуже важливо, щоб люди, які були змушені покинути свої домівки, не залишалися осторонь. Щоб вони могли бути корисними, допомагати нашим захисникам і відчувати себе частиною громади”.

Іванна має більше гектара городу, вирощує овочі, тримає птицю. Частину врожаю залишає для своєї родини, а частиною ділиться з тими, хто вже не може впоратися сам.

“Є люди 70 плюс, вони вже не можуть самі посадити город. І з ними потрібно ділитися”.

Так працюють усі в її команді. Так, мабуть, і виросла “Ти сильна” – не з великих планів чи написаних на папері стратегій, а з простого бажання не залишити людину сам на сам із проблемою. Із людей, які допомагають одне одному, місцевих мешканців, які підтримують переселенців, і самих ВПО, які хочуть бути потрібними своїй новій громаді.

А коли настане день повертатися додому, Іванна знає, що не братиме із собою багато речей.

“Я поїду додому так, як і приїхала, – без нічого. Бо все знайдеться. Все можна нажити. Головне, щоб було життя”.

Ірина Квітка

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.