Ти потрібен мені живий: історія Валентина Полянського з Правдиного, який пройшов через три роки пекла російського полону

 Коли ми говоримо з Валентином Полянським, морпіхом із Правдиного, який обороняв Маріуполь і понад три роки провів у російському полоні, у телефоні чути звуки музичних іграшок і милий голос його трирічної донечки Міри.

Валентин спокійно розповідає про російські катівні, водночас стежачи за дітьми. Тепер у них із дружиною Тетяною їх двоє.

2 серпня 2026 року у подружжя народився син Лев. І цього разу Валентин був поруч із Тетяною – почув перший плач дитини, взяв її на руки.

А три роки тому, коли кохана народжувала Мирославу, він міг лише уявляти, якою буде їхня донечка. У найтяжчі хвилини полону Валентин подумки повертався до Тетяни та маленької Міри, яку тоді ще навіть не бачив. Думка, що десь на нього чекають, і мрія, що він обов’язково обійме рідних, допомогла йому витримати те, через що інші пройти не змогли.

У військо

Валентин родом із Правдиного на Херсонщині. У ЗСУ хлопець пішов в 21 рік. До цього навчався в училищі на закрійника. Та після закінчення вирішив одразу підписати контракт.

1 червня 2021 року став військовослужбовцем 36-ї окремої бригади морської піхоти. Виконував обов’язки сержанта матеріального забезпечення у підрозділі зв’язку. Каже, служба йому подобалася. У квітні 2022-го мав їхати на навчання у Старичі, аби отримати звання сержанта. Та до того не дійшло.

“Ще 16 лютого ми бачили, що ситуація змінюється. Людей повертали з відпусток, проводили бойові навчання, розгортали зв’язок, перевіряли бункери. Розуміли, що відбувається щось нестандартне”, – пригадує Валентин останні мирні дні.

На той час він уже служив у Маріуполі. Там же познайомився з Тетяною.

“Ми зустрічалися всього півтора місяця, а потім я зробив пропозицію”.

18 лютого 2022 року закохані подали заяву на шлюб. Планували розписатися в березні…

“Дивлюся, а будинку вже немає”

24 лютого Валентин разом із побратимами був на переносному пункті управління – налагоджували обладнання. Серед ночі почався масований обстріл.

“Спочатку ми не розуміли масштабів. А потім почався наступ. Росіяни знищували все: аеропорти, військові частини, житлові будинки”.

Їхній підрозділ відійшов на завод Ілліча. Завданням Валентина було забезпечувати бункер продуктами, водою та ліками. Тому доводилося виходити з укриття.

Одного разу він поїхав до джерела по воду і потрапив під обстріл. Після цього перестав чути на ліве вухо. Іншого –  вийшов і побачив те, чого раніше просто не міг собі уявити.

“Дивлюся, а п’ятиповерхівки, яка була над нашим бункером, уже немає. Вона просто склалася і перетворився на руїни!”

Бомби, ракети, вибухи… Місто зникало просто на очах. На заводі Ілліча морпіхи трималися 46 днів. Валентин каже, що з Маріуполя вони намагалися вирватися, але безпечного шляху не було. Та залишатися – означало загинути. Перед тим як вийти в полон, Валентину вдалося зловити зв’язок і зателефонувати Тетяні.

“Я запитав: “Що робити?” Вона відповіла: “Ти потрібен мені живий”.

На той момент Валентин уже знав, що Тетяна чекає дитину. 5 березня вона повідомила йому про вагітність.

Він обрав шанс вижити.

Виходили разом із побратимами. Поруч був його друг Олександр – той самий, який мав стати свідком на їхньому з Тетяною весіллі.

Оленівка

Спочатку полонених привезли до передмістя Маріуполя. Зібрали документи, гроші, коштовності. У Валентина забрали берці й дали два правих гумових чоботи. У бараках спали на бетонній підлозі. Через два дні повезли в Оленівку.

Там була перша “прийомка”.

“Мали перевдягнути, постригти і побити. Але просто побили. Держаками від лопат, резиновими палками, руками, ногами – всім, чим могли”.

Валентин пригадує, як полонених гнали коридором і били по дорозі. Та навіть тоді він ще намагався побачити в них щось людське, та вже в Росії ця віра остаточно зникла.

Через тиждень полонених погрузили по 50 чоловік у бортові КамАЗи. Очі заклеїли скотчем, руки стягнули пластиковими стяжками так, що на зап’ястях залишилися шрами. Потім був літак Іл-76. І нова тюрма – СІЗО №2, Камишин, Волгоградській області. Там на них чекала ще одна “прийомка”: електрошокери, дубінки, побиття.

“Коли брили, наче скальп знімали”, – пригадує Валентин.

Після цього наказали добу не вставати, а він і не міг.

“Я був увесь фіолетовий, не міг нормально вдихнути й видихнути”.

Так минуло п’ять місяців. Згодом  побиття стали щотижневими – перед “банею”.

“Тебе б’ють перед тим, як ти маєш митися. Потім дають кілька хвилин на миття холодною водою, і знову б’ють”.

Українських захисників називали фашистами і нацистами. Переконували, що про них усі забули, що Україна нібито вже не існує.

Валентин чотири рази зміг написати додому. Два листи, як він дізнався пізніше, таки дійшли до Тетяни. Вона евакуювалася з Маріуполя до Києва. 24 жовтня 2022 року народила їхню доньку. Мирославу.

Тетяна не просто чекала чоловіка – вона боролася за його повернення. А Валентин у російській тюрмі жив думкою про них.

Лише у лютому 2025 року завдяки волонтерам Тетяна змогла поговорити з ним по відеозв’язку. Розмова тривала лише дев’ять хвилин. Але для Валентина ці дев’ять хвилин важили більше, ніж можна виміряти часом. Він вперше побачив свою донечку.

Наче живий труп

2 жовтня 2023 року Валентина перевели у Володимирську область. Там били менше, але принижували морально. Одного разу охоронцям не сподобалося, як він дивиться.

“Запитали: “Чому очі бігають?” Я відповів: “Нервую”. Після цього мене відправили в психіатричне відділення”.

Йому давали якісь психотропні таблетки, робили уколи.

“Я потім довго відходив. Ложку тримати не міг, пересуватися не міг, суглоби крутило. Хлопці казали, що виглядав наче живий труп”.

Але й це виявилося не кінцем. Попереду була Мордовія.

Мордовія

Валентин разом із ще 114 українськими полоненими опинився у десятій виправній колонії в Мордовії. Почалася чергова “прийомка”.

“Били жорстоко”.

До Нового року – щодня.

Полонених змушували співати російський гімн. Гучно вмикали російську музику. Радіо працювало постійно, а торкатися кнопки регулювання було заборонено.

“Стояли з шостої ранку до десятої вечора. Сідати не давали. У туалет виходили тільки з дозволу”.

Щоранку вони мали знати напам’ять 18 правил і 16 заборон. А ще – деталі російського гімну.

“Питали, скільки в ньому слів, а в словах – скільки голосних, скільки приголосних, скільки крапок, скільки тире, скільки ком”.

Помилка не мала значення:

“Якщо знаєш – били. Якщо не знаєш – били сильніше”.

На Новий рік до колонії приїхали представники Європейського суду з прав людини. Перед їхнім приїздом полоненим змінили постіль, прибрали. І приблизно на півтора місяця побиття припинилися.

У лютому 2024 року полоненим наказали плести маскувальні сітки. Бити стали рідше. Але не припинили. Одного з охоронців полонені прозвали Катюшею.

“Бурят, років 45. Дуже любив жорстоко бити. Ребра ламав… Катюшу заставляв співати”.

Валентина не раз катували електрошокером. Та попри всі випробування він не дозволяв собі повірити в те, що намагалися нав’язати російські охоронці.

“Я дивився на них і думав, що я вищий за них і сильніший духом. Бо я знав, що повернуся. Повернуся, а вони залишаться отут, у цій жопі”.

Він тримався за цю думку. І дочекався дня, коли вона стала правдою.

“Це справді обмін!”

19 квітня 2025 року Валентина знову вивели з камери. Спочатку він не зрозумів, що відбувається. У російських тюрмах полонених постійно переводили з місця на місце, і процедура щоразу була схожою: роздягали, фотографували, записували на відео, змушуючи казати, що претензій до адміністрації немає.

Але цього разу щось було інакше.

“Ми розуміли: це Мордовія, звідси вже їхати нікуди. Тому є ймовірність, що ми поїдемо додому”.

Їх посадили в автозаки. На голови – мішки, руки стягнули скотчем. Потім літак. А далі – автобус європейського класу. Лише тоді Валентин остаточно зрозумів: це обмін.

На пункті пропуску в Білорусі він побачив одного з російських полонених. Каже, запам’ятав його обличчя так, що впізнав би й тепер.

“Ми виходили з автобуса такими щасливими, що словами не описати. А бурят, якого звільнили, зайшов в автобус на Росію так, ніби на розстріл”.

Україна

Далі був Чернігів. Волонтери дарували звільненим шоколадки, цукерки, патріотичні браслети, накидали на плечі українські прапори. Валентин попросив цигарку. Йому принесли цілий блок.

“Пам’ятаю, як я впав на землю і закричав. А потім ще довго ридав. Емоції вперше за три роки вихлюпнулися назовні…”.

Серед звільнених він побачив хлопця, з яким сидів у першій камері. Знайшов Сашу – того самого друга, який мав стати свідком на його весіллі. Та разом зі свободою прийшли звістки про тих, хто її вже не дочекався. Про побратимів, які загинули на війні.

Життя, яке було до 24 лютого, залишилося далеко позаду. Три роки побиттів, принижень і постійного очікування не могли просто зникнути в день обміну. Валентину діагностували посттравматичний стресовий розлад, через наслідки якого він отримав інвалідність.

Весілля через три роки

12 липня 2025 року Валентин і Тетяна нарешті одружилися. Через три роки після того, як мали зробити це в мирному Маріуполі.

На весіллі поруч із молодятами була Міра – донька, яка народилася і зробила свої перші кроки без тата. Тепер Валентин міг бути для неї не голосом із телефону, не фотографією і не людиною, про яку мама розповідає, а справжнім татом.

Валентин і Тетяна, які так довго чекали одне на одного, тепер вчилися бути разом.

“Так склалася доля, що між нами завжди була розлука. І ми досі притираємося один до одного”, – усміхається Валентин.

Тетяна за професією вчителька вокалу, нині у декреті. Валентин працює на будівництві. Вони переїхали до Хмельницького, де придбали квартиру.

2 серпня 2026 року в родині народився син Лев. Цього разу Валентин нічого не пропустив. Він був поруч із Тетяною. Почув перший плач сина і взяв його на руки.

Правдине

Після звільнення Валентин Полянський поїхав на Херсонщину, у рідне Правдине. Хотів побачити місце, з якого колись пішов у доросле життя. Прийшов на могили мами й бабусі. Мама померла від раку, коли Валентину було сім років. Виховували його бабуся і тітка.

Зайшов у родинний будинок, забрав документи, кілька речей, ікони. Відвідав школу, де навчався. Побачився з кумом. Хотів зустріти багатьох людей. Але Правдине вже не було таким, яким він його пам’ятав…

Багато хто виїхав. Деяких Валентин уже не впізнав… Він привіз показати рідним свою донечку  Мирославу. І тоді остаточно зрозумів: із дітьми повертатися сюди небезпечно.

За три роки змінилося не лише село. Змінився і сам Валентин. Тепер він знає: дім – це не адреса. Дім – це Тетяна, Міра, маленький Лев. Його сім’я.

Після всього пережитого Валентин не говорить про помсту. Не шукає складних відповідей. Він просто вірить у перемогу України. Каже, наше військо сильне, а найбільше зараз потрібно залишатися єдиними. Бо ворог у нас один.

Колись, перед виходом із Маріуполя, Тетна сказала, що він потрібен їй живим. Тож він повернувся. І тепер у нього є те, заради чого він так довго тримався. А найважливіше слово звучить зовсім просто: вдома.

Ірина Квітка

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.