“Тримайтеся, все буде добре!” — слова, якими жив і воював Роман Романюк із Чорнобаївки

У Чорнобаївці його знав майже кожен — щирого, людяного, завжди готового допомогти. Роман Романюк, якому назавжди залишилося 48 років, прожив своє недовге, але яскраве життя так, що після нього залишилися не лише біль і горе, а й велика світла вдячність — за любов, за віру, за Україну.

Про мужнього воїна розповідає його дружина, Тетяна Романюк. Її голос тихий, але впевнений. Під час розмови, що з кожним словом переростає у відверту сповідь, вона говорить так, ніби лагідно тримає за руку рідну людину. Справжнього чоловіка, якого немає…

Шлях, обраний серцем

— Роман народився 3 серпня 1975 року в Голій Пристані. Після школи закінчив Херсонський кооперативний технікум. А познайомилися ми з ним у Залізному Порту. Там, біля моря, і почалася наша історія. У 1997 році ми одружилися, він переїхав до мене в Чорнобаївку. Спочатку жили в однокімнатній квартирі, — пригадує Тетяна. — Там народився наш первісток Олександр, а згодом — молодший син Іван.

У 1998 році Роман Степанович Романюк пішов на контрактну службу до армії — у військову частину 11-ї бригади армійської авіації в Чорнобаївці. До цього працював на хлібозаводах у Голій Пристані та Херсоні. Але саме у війську він знайшов себе — дисципліна, вірні товариші, небо, техніка.

Роман брав участь у миротворчих місіях в Африці — у Сьєрра-Леоне та Ліберії. Шість разів він вирушав у такі відрядження.

—  У той час ми будували дім. Він був за кордоном, але кожну деталь ми обговорювали телефоном, разом створюючи затишок нашого майбутнього родинного гніздечка. Коли Роман повернувся, я “здала” йому дім під ключ. Як чоловікові усе сподобалося!  Ми дуже любили це місце, — ніжно усміхається Тетяна, але усмішка швидко зникає з її обличчя. — На жаль, він прожив у нашому домі лише кілька років. Та саме з цим будинком пов’язані всі найсильніші спогади. Тут ми святкували весілля старшого сина — бо  в той час був “ковідний” карантин і кафе не працювали. Тут, перед самою війною, ми раділи народженню нашої онучки Софійки, якій зараз п’ять рочків. І тут він щоранку варив мені неймовірну каву й завжди намагався зібрати всю сім’ю на вечерю.

Улюблена справа

Родина Романюків розвивала власний бізнес — базу відпочинку в Лазурному.

— Десять років тому мої батьки подарували нам приміщення бази відпочинку. Ми зробили там ремонт, облаштували і озеленили територію. Це було щастя — бачити людей, які відпочивають у нашому “Бонжурі”, радіють затишку, сонцю, морю. Я їздила до Лазурного навесні й поверталася восени. Допомагали сини. Роман служив, тож приїздив, як тільки міг. Він завжди казав: “Цей бізнес — для нашої родини, для майбутнього дітей”. Любив базу, перевіряв усі дрібниці, контролював, щоб гостям було комфортно. А коли почалася війна, там усе окупували росіяни, — з болем говорить дружина загиблого.

Втім, Роман вірив: настане час, і він поверне їхню родинну справу. Уже під час війни зробив дублікат ключів, упевнено запевняючи:

“Тетянко, я зайду туди першим!”

 “24 лютого він випив каву й поїхав”

Уночі 24 лютого 2022 року Романа викликали по тривозі. Він випив каву й поїхав. Вже з частини подзвонив:

“Це війна!”

Після того ранку сім’я не бачила його дев’ять довгих місяців. Старший син Олександр разом із дружиною Катею та крихітною Софійкою з квартири перебрався до Тетяни — у родинний будинок.

Трималися разом, хоч як важко не було. Ховалися від вибухів, діставали продукти й ліки, потерпали без світла і води. За кілька тижнів до визволення Олександрові таки довелося виїхати з села — скажені окупанти почали хапати хлопців. Врятувало те, що сім’я сина не проживала за місцем реєстрації.

Тим часом Роман разом з побратимами  виконував бойові завдання на острові Зміїний, евакуйовував поранених побратимів на Донеччині й підтримував родину рідкісними дзвінками — коротко, спокійно, без паніки.

— У нас не було світла, води, зв’язок зникав, але коли він телефонував — у голосі завжди була віра. Правда, у якийсь період він просив нас виїхати, та я не змогла: мої батьки залишалися в селі. Після визволення Роман одразу подзвонив Олександру, який тоді дістався Чехії: “Повертайся, сину, треба боронити Україну”. І Сашко одразу приїхав та пішов служити.

Олександрові зараз 27 років, він — старший лейтенант, служить на Запорізькому напрямку в 15-й гірсько-штурмовій бригаді. Міг би залишити службу як син загиблого, але не хоче. Каже: “Я буду воювати за Україну й за тата”. Молодший Іван навчається в Херсонському державному університеті на факультеті туризму й рекреації, сподіваючись після війни розвивати туризм у рідній Херсонщині.

Герой із великим серцем

Роман Романюк виконував бойові завдання на “Азовсталі”, острові Зміїний, Донеччині — був там, де найгарячіше. За відвагу нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Але про все це родина дізналася вже від побратимів — сам він ніколи не розповідав, де перебуває, і нічим не хвалився. Лише одне повторював: “Тримайтеся, все буде добре!”.

Ще до повномасштабної війни Роман здобув загартування у війську, опанувавши кілька спеціальностей — був і заправником вертольота, і кранівником, і водієм. Не цурався жодної роботи. У квітні 2024 року його контракт завершився, але він продовжив службу, навіть не думаючи про відпочинок.

Після визволення Херсонщини Роман одразу приїхав додому — нехай на кілька годин, але зробив дружині сюрприз.

— Дивлюся — машина під’їжджає, мій Роман! Щастю не було меж. Ми тоді пережили все — обстріли, страх, але це повернення стерло всі болі, — згадує Тетяна.

Єдину відпустку за час війни Роман узяв у 2023 році — десять днів разом. Та найяскравіший спогад залишився від 20 квітня 2024 року.

— Він несподівано приїхав привітати мене з днем народження. Привіз квіти й золоті сережки, обрав саме такі, про які мріяла. Сам мені їх і надів. Відтоді я ті сережки жодного разу не зняла! Побув тоді дві години й поїхав. А через двадцять днів його не стало… За життя він дарував мені багато подарунків, але найцінніші — ці сережки. І квіти — завжди квіти… Міг, йдучи зі служби, просто нарвати бузку чи тюльпанів. Ми прожили разом 26 років…

Сон перед трагедією

Напередодні загибелі Романа Тетяниній мамі приснився сон: вона бачила доньку в чорній весільній сукні. Але побоялася розповісти про це страшне передчуття.

За день до того, як сталося непоправне, Тетяна говорила з чоловіком телефоном. Усе — як завжди: про себе не розповідав нічого, лише розпитував про дітей…

11 травня 2024 року Тетяні зателефонував син Олександр:

— Мамо, тато “трьохсотий”, живий, але важкий!

Та через десять хвилин пролунав ще один дзвінок:

— Мамо… тата немає. Не довезли…

— Романа везли вантажівкою до швидкої, яка виїхала назустріч, але він помер по дорозі, — тихо розповідає Тетяна.

У Васильківському районі Дніпропетровщини ворог ударив по позиціях двома ракетами — фугасною і касетною. Тоді загинуло дев’ятеро військових, серед них і Роман Романюк.

Усюди його очі

Тіла Героя чекали тиждень — спочатку морг у Дніпрі, потім Кропивницький, де проводили ДНК-ідентифікацію. І зрештою — рідна Херсонщина…

Поховали Романа в Чорнобаївці, на Алеї Героїв. Щодня там горить свічка, як і під банером із його портретом на Алеї Слави.

А в домі усе нагадує й сумує за господарем.

Усюди його очі, портрети, речі… На стіні — світлини з фотосесії, яку організували для родин загиблих у Чорнобаївській громаді.

— У нашому будинку більше військової форми, ніж його цивільного одягу! — щиро каже Тетяна.

Вона пригадує, як цілий тиждень після поховання не могла розібрати його речі, які передали побратими. Допомогли діти, без підтримки яких не уявляє, як би змогла жити далі.

Роман і для побратимів був, як батько: молодших підтримував, навчав, ніколи не підвищував голосу. Він пекло війни. Та усе мовчки, без пафосу. Лише переконував:

“Все буде добре”.

— Так хочеться, щоб настав мир, щоб загибель хлопців не була марною. Щоб Україна була вільною від російських убивць! — каже Тетяна.

Минуло півтора року, а її біль не минає. Розповідає, що Роман їй і не снився жодного разу. Але щоранку, коли варить каву, наче чує у тиші:

— Таню! Тримайся. Все буде добре.

Херсонщина пам’ятає свого захисника — молодшого сержанта Романа Романюка, воїна, чоловіка, батька, людину з великим серцем, яке билося для України.

Херсонщина пам’ятає кожного Героя, завдяки якому сходить українське сонце.