Чт, 20 Лют 25
-3°C

“Три жінки і дві собаки у човні посеред Дніпровського лиману!”, – неймовірна історія порятунку від співзасновниці ГО “Жива-Я” Юлії Мельникової

Тетяна Мороз 18 Січня, 2025

Хто з нас не мріяв про затишний будиночок біля великої води? Юлія Мельникова, менеджерка з організації перевезень міжнародної логістичної кампанії з Бельгії Ahlers Logistics довго плекала такі плани. Разом з подругами Анастасією та Світланою, з якими у 2017 році вона заснувала в Херсоні громадську організацію “Жива-Я”, вони шукали помешкання біля моря в Одеській області. Однак ціни були такими високими, що дівчата порівнювали їх із вартістю житла у Греції. А потім трапилося маленьке диво: вони знайшли будинок на Херсонщині – у Станіславі.

На скелястому березі Дніпровського лиману стояв старий дім, якому за документами було понад 100 років! Місце видалося наскільки прекрасним, що три жінки вирішили купити оселю для відпочинку і релаксу.

Місце сили

Юлія родом з Ізмаїлу, але багато років проживала в Одесі. Робота у міжнародній кампанії передбачала відрядження, присутність у портах. Коли настав період ковіду, сфера її діяльності перейшла в онлайн формат. Жінка почала працювати віддалено. Тоді придбали будинок і переїхали до Станіслава. Юлія взяла двох своїх песиків – пуделя Фібі й тер’єра Дорі, перевезла книжки, пам’ятні речі й оселилася у неймовірному місці спекотного півдня.
Їй припали до душі не лише мальовничі скелясті краєвиди, але й тутешні люди. Вона познайомилася з журналістом, краєзнавцем Олександром Голобородьком, з яким вони разом планували нові туристичні проєкти. Здружилася з його донькою Марією та з херсонською поетесою, завідувачкою Станіславської бібліотеки Оленою Маляренко, до якої приходила на дитячі заходи з собакою Фібі, а ще – з електриком Андрієм. Саме він допоміг з ремонтом у старому домі. Юлі було до душі неквапливе життя серед неймовірної природи і щирих станіславців… Цей будинок на березі лиману став місцем її сили! Але тут… війна.

“Перше, про що я тоді думала, то це те, як забрати подруг із Херсону. Знала, що окупанти туди зайдуть найшвидше. Допоміг Олександр Костянтинович Голобородько, який знайшов чоловіка, що зумів привезти моїх дівчат. Та згодом, коли окупанти зайшли до Станіслава, ми виявилися заблокованими у нашому домі!”, – ділиться жінка.

До Юлії телефонували друзі, співробітники з головного офісу кампанії з Харкова, а також із Бельгії. Усі запитували, яка допомога потрібна. Жінка бачила, як страждають сусіди, односельці, мешканці інших населених пунктів лівобережної та правобережної Херсонщини. Людям тоді, як пригадує співрозмовниця, потрібні були гроші, щоб вибратись із окупації, купити найнеобхідніші речі, щоб вижити.

“Тоді ми почали волонтерити – отримували кошти від друзів з Бельгії, Польщі, Сполучених Штатів, Ізраїлю, Великої Британії иа перекидали на картки людям. Таким чином за два-три місяці вдалося роздати допомоги на мільйон гривень. Ми допомогли жителям Олександрівки, Станіслава, Білозерки, Олешок, Нової Каховки… До речі, ця справа потрібна була й мені, інакше, я не знаю, як би пережила усе те, що відбувалося навкруги”, – розповідає жінка.

Евакуація на човні

Та в окупації ставало все гірше: ворог блокував інтернет, після ударів зникало світло. Найважчим було те, що орки почали ходити з перевірками.

“Не треба ж пояснювати, що таке в той час три жінки в домі! Нас ще й почала розшукувати одна місцева колаборантка, з якою колись, до війни, наша ГО перетиналася в одному правозахисному проєкті. Потрібно було негайно виїжджати…”, – ділиться активістка.

Тоді дорога була вже дуже небезпечно… Одного дня, на початку квітня 2022 року, як пригадує Юлія, її сусід Сергій запропонував нам виїзд на прогулянковому човні. Спочатку ця ризикована пропозиція викликала у жінок здивування, та потім вони почали збиратися в дорогу.

“Кілька днів штормило, і ми чекали погоди. А 4 квітня вранці Сергій сказав: “У вас 20 хвилин, щоб вийти з дому!” І ми з подругами, собаками та найнеобхіднішими речами – документами, ноутбуком та ліками – вийшли з дому. За спиною залишався чудовий період життя, але я дуже вірила у те, що таки зможу повернутися”, – ділиться спогадами Юлія Мельникова.

Так у човні опинилося три жінки й дві собаки. Шалений вітер в обличчя і одна на всіх надія – вибратися з окупації і ступити на вільну землю. Та біля сусідньої Олександрівки, де йшов бій і гриміли вибухи, у човна заглухнув двигун. Вони сиділи посеред лиману і думали: “або потонемо, або доб’ють”. Над головами літали снаряди, Юлія телефонувала друзям, сусід Сергій, спілкуючись зі знайомим телефоном, намагався відремонтувати човен. Їм здавалося, що минула вічність, поки двигун таки загуркотів, і вони вирушили далі.

“Чи забуду я колись той рятівний човен і той гул? Ні, мабуть, таки не вдасться. Як і те, як ми вийшли на березі за Варварівським мостом. Перед тим моя подруга побачила військових на березі, взяла вудку з білою ганчіркою і почала махати, але наш військовий, що наближався до човна, був не задоволений. Мало хто ми такі… Може, якесь ДРГ… Ситуацію врятував наш пудель. Взагалі Фібі не любить чоловіків у формі. Ще до війни траплялися ситуації, коли утікала, лише їх угледівши. А тут… попросилася на руки. Тоді ми вже зуміли пояснити, хто такі і звідки припливли!” – пригадуючи той доленосний момент, каже жінка.

Далі за ними приїхали знайомі, і дівчата врешті перебралися до Ізмаїлу. Там мешкає сестра Юлії та батьки Анастасії.

“Жива-Я” діє!

“Батьки нашої шкільної подруги, які виїхали, дозволили пожити у своїй квартирі. Невдовзі ми винайняли офіс, у якому відкрили ком’юніті центр та продовжили діяльність своєї громадської організації”, – ділиться співрозмовниця.

Тепер робота Юлії змінила напрямки. Якщо до війни ГО мала правозахисне спрямування, то наразі займається не тільки цим, а й психологічною допомогою дітям та батькам внутрішньо переміщених осіб з Херсонщини, Миколаївщини, Донеччини.

“Мої подруги працюють в офісі на постійній основі, а я – час від часу, бо продовжую працювати у логістичній кампанії. До речі, зараз ми реалізовуємо цікавий проєкт під егідою уряду Словенії й США, покликаний убезпечити ментальне здоров’я дітей, батьків та вчителів під час повномасштабної війни”, – розповідає про свою волонтерську діяльність Юлія.

Разом з тим Юлія Мельникова проводить заняття з тактичної медицини. Вони цікаві тим, що волонтерка навчає інших, як надати допомогу, не маючи під руками нічого, крім особистих речей, наприклад, паска до штанів чи хустинки. І, звичайно, не забуває про тепер уже своїх станіславців.

“Уже з Ізмаїлу я почала допомагати своєму станіславському електрику Андрію Доскочинському та його друзям. Спочатку збирали для них одяг, передавали якісь продукти, речі. А потім у нас утворилося своє коло тих, хто хвилюється та бажає допомогати станіставцям-електрикам, яких ми назвали “Електробанда”, – розповідає Юлія.

Жінка почала організовувати збори й за зібрані кошти закупляла обладнання для електриків-волонтерів, що працюють під обстрілами. Зізнається, що збори – це насправді дуже цікава справа, адже таким чином люди не лише мають змогу допомагати знайомим, але й дізнаватися новини про рідне село. 

“На жаль, в кінці 2024 року Андрія поранило. Російський дрон впав поряд, і тепер чоловік, після операцій на нозі, проходить курс реабілітації. Гроші на його лікування збирали разом зі станіславцями та усіма, кому небайдужа доля цього мужнього і дуже скромного чоловіка”, – говорить Юлія.

“Я дуже хочу повернутися у свій дім”

Її улюблений будинок у Станіславі вже без даху… Це сталося після прильоту у сусідній дім старенького сусіда, який зруйнований повністю. Але Юлія навіть не має можливості накрити помешкання плівкою, бо це місце дуже небезпечне, і вона не просить про це людей, що там залишилися, щоб не наражати на небезпеку.

“Я дуже хочу повернутися у свій дім. Це таке красиве місце! У Станіславі мешкають чудові люди. В старому зраненому будинку залишилася моя бібліотека, яку збирала 20 років. Дуже багато книжок англійською мовою, яку вважаю другою рідною. І що дуже болісно – рідкісні сімейні фотографії нашого роду, які не встигла оцифрувати…”, – ділиться сокровенним жінка.

І чи не найяскравішим моментом нашої розмови стає розповідь Юлії про улюблених песиків – дівчаток Фібі і Дорі. Жінка пише про своїх улюбленців на власній сторінці у Фейсбук. І що цікаво, всі дописи в неї від імені Фібі чи Дорі. Виходить так захопливо, що читається на одному подиху! Адже дев’ятирічна Фібі, яка має характер королеви, і шестирічна Дорі, яку жінки врятували, взявши з нелегального розплідника, – справжні члени Юлиної сім’ї.

“Фібі ми взяли з гарної родини, вона завжди розкошувала. Такою і залишається. Світ крутиться навколо неї. А от Дорі, після перебування у розпліднику, довго не могла повірити, що від людей можна чекати не лише небезпеки, але й любові. А потім таки заспокоїлася. Але загалом вони дружні: їдять з однієї миски, а Фібі навіть дозволяє Дорі бавитися її іграшками”, – ділиться Юлія.

Активістка зізнається, коли приходить до ком’юніті-центру з Фібі, то бачитть, яку розраду собачка приносить людям, як гарно жінки реагують, коли улюблениця підходить до кожної привітатися.

“На тому позитиві й починаються наші заходи. Усе це мене надихає. Мені взагалі подобається робити щось корисне для людей і своєї країни!” – відверто каже Юлія Мельникова.

Ірина Квітка

Тетяна Мороз

Статті автора